Ювілейне золото на фоні війни

Минулими вихідними кропивницькі бейсболісти здобули золото та бронзу чемпіонату України з бейсболу. Для  першої команди, яка нині називається «ЦНТУ-ОСДЮШОР-ГОРН», це – вже 30-й чемпіонський титул. Унікальний спортивний феномен.  В жодному з ігрових видів спорту в Україні такого абсолютного домінування більше немає. Якщо врахувати, що й друга команда Кропивницького має в своїй колекції щонайменше 10 комплектів срібних та бронзових медалей, то ніхто не заперечуватиме, що саме Кропивницький нині – столиця українського бейсболу та головна рушійна сила розвитку цього виду спорту в Україні.

Головний тренер «ЦНТУ-ОСДЮШОР-ГОРН», заслужений тренер України Юрій Бойко – один з основоположників місцевого бейсболу, пройшов зі своєю командою увесь її нелегкий шлях. Ця розмова з Юрієм Жоржевичем – не тільки про ювілейне чемпіонство, але й про виступ молодіжної збірної України U-23, яку він очолював на недавньому чемпіонаті Європи, а також про складнощі та проблеми розвитку.

– Наскільки для вас важлива ця 30-та звитяга в чемпіонаті України?

– Звісно, є задоволення від досягнутого результату. Але не скажу, що відчуваю якесь щастя. Не той нині час, щоб радіти. Деякі кажуть, що зараз не до спорту й всі сили та кошти потрібно спрямовувати на досягнення нашої Перемоги в цій страшній війні. Та є й інша думка.  Особливо приємно, що її підтримують наші колишні гравці та їх побратими, які боронять Україну. Вони кажуть: навіщо тоді воюємо, якщо наші діти не матимуть можливість розвиватися та займатися спортом? Наші воїни приходять на ротацію, на реабілітацію, відвідують  наші тренування. Ми навіть декого заявляємо на чемпіонати, вони грають, якщо мають бажання та можливості. Ну а ми завжди радіємо надати такі можливості.

На кількості власних тренерських титулів не хочу концентруватися. Ми перемагали та досягали всього разом із колегами та гравцями. У наших критиків взагалі є така позиція, що якщо команда змінювала назву, то починалася її нова історія. Але ми з цим не погоджуємося, адже чудово знаємо, що саме ми пройшли весь цей шлях. І теперішня назва команди відповідає на всі претензії критиків.  

– А чим це золото  відрізняється від попередніх?

– Війна дуже вплинула на стан українського бейсболу і кропивницького зокрема. Ви не забувайте, що до цього ще була пандемія КОВІДу й багато регіонів, сподіваюся, тимчасово, призупинили розвиток бейсболу на місцях. Особливо прифронтові регіони, схід та південь.  Багато гравців виїхало за кордон. Особливо це стосується хлопців від 16 до 23 років. Це сильно вплинуло на якість підготовки гравців клубних команд та збірних. А багато старших бейсболістів від початку війни пішло до війська. А це майстри спорту, майстри спорту міжнародного класу високого рівня. Звісно, кількість дорослих гравців у Кропивницькому, а також у інших містах, суттєво зменшилася. Ну а ті, які залишилися, за винятком декількох представників збірної України, яких забронювало профільне міністерство, мають бронювання на тих підприємствах, де працюють. Зрозуміло, вони у першу чергу займаються своєю роботою, а потім вже приділяють увагу бейсболу.

Бейсбол же немає такого статусу та впливу, як футбол, де клуби – це підприємства критичної інфраструктури. Бейсбол у нас існує більше на великому бажанні та ентузіазмі. Дякуємо, що провідні тренери все ж отримали бронювання та мають можливість спокійно продовжувати роботу.

В той же час, щоб бути конкурентним і на українській та міжнародній арені, маємо тренуватися майже кожен день. І ми намагаємося це робити, підлаштовуючись під розклад роботи підопічних і часто-густо в індивідуальному порядку.

– Як вам удається мотивувати своїх гравців, як заохочуєте їх, щоб тримали себе в тонусі?

– Складний процес. Тобто бачу відмінність між просто тренуваннями та бажанням  тренуватися і розвиватися. Є гравці самовмотивовані, які займаються своїм розвитком, розвиваються як бейсболісти, як спортсмени, як атлети. Є гравці, їх більшість, на жаль, які тільки тренуються. Але без бажання самовдосконалення нічого не вийде. Та в наших умовах тренування дозволяють підтримувати форму та, можливо,  досягати невеликого прогресу.  Проблема з дорослим – це непостійність в цих тренуваннях. У перші роки війни, коли ми зіштовхнулися  з тим, що всі або служили, або допомагали максимально армії та захисту, і нашою метою було зберегти гравців в бейсболі й не втратити кадровий потенціал. Ми тренувалися, але бейсбол – це була радше розрада, емоційне перемикання на фоні потрясінь.

Згодом прийшло розуміння: якщо не будемо розвивати своїх гравців, то не витримаємо конкуренції, особливо на міжнародному рівні. Та й на всеукраїнській арені кияни додають, будують інфраструктуру, що дозволяє залучати їм більше талановитих виконавців. За цей період у столиці України з’явилися два поля зі штучним покриттям. І це за підтримки влади на місцях. Це нині – найкращі поля в нашій країні, й в цьому плані вони нас вже випереджають.  

Тому нам потрібно тримати власний рівень. І ми робили це за рахунок поліпшення тренувального процесу та інтенсивності роботи з прицілом на те, що в цьому році проходять чемпіонати Європи в усіх вікових категоріях. Ну й хлопців мотивувала можливість спробувати свої сили на європейській першості. Кадетам вдалося виконати поставлене завдання та повернутися до елітного дивізіону, а ось національна та молодіжна збірні не провалилися, але й не стрибнули вище голови. Хоча, звісно, ми всі прагнули до кращого.

– А тренування проводили щоденно?

– Ну майже. Це залежить від календаря. Кожен вікенд з початку квітня у нас відбуваються або ігри  чемпіонату України, або ігри внутрішнього чемпіонату, місцевого. Ми намагалися постійно тримати хлопців у ігровому тонусі. Бо тренування – це одне, а конкурентна гра – зовсім інше. Не таємниця, що тренувальний процес у нас відбувається відразу зі двома складами. Там, а ще на внутрішньому місцевому турнірі, оцінюємо рівень готовності виконавців. Зазначу, нині працюємо не менше, а мабуть, ще й більше, ніж до війни. Щоб зберегти те, що маємо, вимушені перейти на індивідуальні заняття. Тренери, особливо в зимовий період, можуть бути задіяні з восьмої ранку до десятої вечора. Хтось тренується зранку, хтось в обід, хтось після роботи. Слава Богу, у нас є гарні умови для тренувань у ОСДЮШОР-2.  Є, правда, проблема: після реконструкції ми втратили можливість займатися в тренажерному залі. Для бейсболістів, дорослих особливо, це велика проблема.  Дуже хочеться, щоб на одному тренуванні можна було і бити, і кидати, і функціоналку підтримувати силовими вправами.  Та це тема окремої розмови.

– Як визначаєте, кому йти до першої команди, а кому до другої?

– Для чемпіонату України у нас команди сформовано так, що дорослі гравці, ну і частина молодих гравців – у першій команді,  а у внутрішньому чемпіонату команди розділено приблизно на дві рівні групи. Виходячи із того, що у нас близько 30 плюс гравців, то в п’ятницю фармклуби грають, а в суботу вже перші склади команд. Так що внутрішній чемпіонат складається з двох-чотирьох команд.

У минулому сезоні у нас були приблизно більш-менш два рівні склади. Цей рік вирішили так, що у нас в другій команді зібрано гравців майже виключно у віковій категорії до 23 років. Нам потрібно було формувати боєздатний склад до молодіжного  чемпіонату Європи, враховуючи, що дуже багато гравців покинуло країну чи залишило бейсбол.

– Вас не турбує, що кількість команд у чемпіонаті невеличка і рівень конкуренції в Україні не дуже потужний?

– Маємо те, що маємо. Добре, що хоч п’ять команд маємо в Дивізіоні А (дві кропивницькі, Київ, Рівне та Чернівці – Авт.) та ще чотири  із Сум, Донецької, Київської та Житомирської областей – у Першій лізі. Я вже казав про те, які регіони та велику кількість молодих гравців ми втратили. І найнеприємніше, що хлопці, які залишають Україну, переважно ідуть з бейсболу. Одиниці влаштувалися тренерами, або за роботою знаходять можливість грати. Там своїх бажаючих вистачає. Маючи такий чемпіонат, гравці все одно перевіряють рівень власних можливостей, а тренери оцінюють рівень їхньої підготовки. Без цього на європейській арені нам взагалі не було б чого робити. 

– Якщо повернутися до чемпіонату, то кияни дали першій команді бій, здобувши срібло.

 – Ну вони дуже прагнули здобути чемпіонство. Але ж кияни в цьому році, маючи ті ж самі проблеми, як і у нас,  із бронюванням дорослих гравців і залученням їх до складу, зробили ставку на молодих виконавців.  Вони навіть взяли участь в Єврокубку, на що ми поки можемо лише сподіватися.  У них немає особливих проблем із фінансами, є підтримка місцевої влади, вони продовжують розвивати інфраструктуру (на жаль, один новий комплекс нещодавно потрапив під удар рашистів – Авт.), у них директори ДЮСШ –  колишні бейсболісти, які зацікавлені в розвитку улюбленого спорту, й вони прагнуть до лідируючих позицій.  Але наразі ми ці позиції втримали за рахунок досвіду, майстерності та індивідуальної якості гравців.

Але дуже добре, що в столиці є люди із величезним бажанням розвивати бейсбол на найвищому рівні.  Я безумовно захоплююся колегами, які в такий важкий час продовжують доводити, що бейсбол потрібен у Чернівцях, у Рівному та в інших містах.  У них також є проблеми, але вони героїчно їх долають і тримаються в нашому строю.

– Повернемося до нашої команди. Як зараз справи з інвентарем, формою та матеріальною базою?

– Якщо для молодих гравців ці проблеми, ну, може, не так актуальні, їм важливо грати, бути частиною команди в основному складі, то для дорослих бейсболістів важливо почуватися на тому рівні забезпечення, як гравці за кордоном. Я пам’ятаю, коли в нас була команда техуніверситету і ми грали у формі КНТУ, суперники сміялися, що в них гравці залишаються, а форма змінюється, а в нас – гравці змінюються, форма залишається. Тобто ми заклеювали прізвища або наносили фарбою нові. А зараз ми із початку війни не співпрацюємо з фірмою «Біотехком», але форма в нас «Біотехком» до цього часу. Вже шість – сім  років  не можемо змінити форму. Ну лише ігрову ще змінюємо. Добре, що хоча б свого часу написи Кіровоград на Кропивницький змінили. Ми ж практично на бюджетному фінансуванні, яке дуже обмежене. Виїзди на чемпіонат нам фінансує обласне спортивне управління, збірні – міністерство, а ось якщо бажаєш грати в єврокубках, то це вже шукай власні кошти. Ось зараз думаємо, як на Кубок України виїхати.

Якщо брати інвентар дорослих гравців,  то це індивідуальний інвентар, тобто бити, пастки, гравці закуповують зазвичай самостійно. Ми забезпечуємо командним інвентарем, тобто м’ячів бейсбольних намагаємося хоча б 100 на сезон закупити. Ще якось пробуємо підтримувати стадіон в належному стані. Ех, нам би туди штучний газон покласти, як у киян,  або гібридний, як на більшості полів на заході.  

Для дітей здебільшого будують штучні поля. Тому що це якісно, де діти не будуть боятися поганого відскоку м’яча, де закладається технічна базова підготовка. У в багатьох місцях, зокрема у Франції та Нідерландах, перебудовують, перестеляють багато полів звичайних на штучні, щоб не залежати від погодних умов. Тобто для нас, мабуть, було б найкращим виходом мати штучне покриття, а не трав’яне.

– Як оцінюєте виступ в групі В збірної України U-23, яку ви очолювали?

– В мене було трохи більше очікувань від виступу національної збірної, тому що ми намагалися підготуватися до цих змагань. У Польщі наша команда під керівництвом Олега Бойка дала неймовірний бій майбутнім переможцям словакам – 6:8 та впевнено здолала норвежців, а в інших матчах поступилася полякам, ірландцям та норвежцям, посівши 4-те місце в своїй групі. Але я не був на турнірі в Польщі й мені важко оцінювати. Та зазначу, що на результаті безумовно позначилися залучення гравців з подвійним громадянством, значно краща інфраструктура для підготовки, відсутність війни і можливість цих гравців постійно прогресувати.  Я слідкував за підготовкою поляків і словаків  до цього ЧЄ і, звичайно, вони мали кращі умови, кращий потенціал для виступів і так далі.

Що стосується молодіжної збірної, ми зіштовхнулися з тим, що велика кількість гравців просто не потрапила до збірної. Вони, або закінчили з бейсболом, або в зв’язку з переїздом.  А ще деякі гравці  не змогли виїхати до Німеччини, тому що або мали  проблеми зі здоров’ям, або їх не відпускали з роботи. 

І це був перший в моєму житті такий досвід, коли ми не мали ні одного тренування загалом збірної. Раніше ми проводили збори 10 –12 днів і грали по 4 – 6 ігор проти першої команди і виїжджали. Тоді ми точно розуміли свій потенціал і можливості гравців. А тут ми вимушені були залучити в збірну сім гравців, які були в складі національної збірної в Польщі, але практично не мали ігрової практики.  Також ми запросили трьох  дуже молодих гравців, які продовжують грати в чемпіонатах Чехії та Польщі. Але через паузи у своїх першостях вони також не були в повному ігровому тонусі. Це, мабуть, перша така поїздка,  де в складі збірної з 18 гравців були тільки кропивницькі та київські бейсболісти, а з інших регіонів не було жодного виконавця. Я вже казав, що молодь поїхала за кордон із Рівного, Черніців та інших областей.

До цих усіх складнощів додалася важка логістика, коли довелося відстояти 19 годин на польському кордоні, заїхати до Вроцлава забрати хлопців із національної збірної та відправитися до німецького Падерборна, де проходив наш турнір. Увечері дісталися до місця призначення й без тренування вийшли на важливий матч проти Швеції, який, зрозуміло, повністю провалили. Бельгійці були значно потужніші. Далі здолали данців та литовців й посіли 5-те місце. 

Результат очікуваний, виходячи з обставин. Ми програли там де, можна було зберегти сили, й виграли в тих, хто на той момент був нашій команді по силах.  Я вам скажу, що й в данців і в литовців, яких ми здолали, бейсбол розвивається. Литовці, правда, не залучають американців, кубинців чи пуерторіканців, які роблять усю гру. Але в кожній команді на провідних ролях виконавці, які навчаються та грають в США. Ну а Німеччина просто була на порядок сильніша усіх. Хоча я впевнений, за нормальної підготовки ми не провалилися б проти шведів і бельгійців, а навіть могли б потягатися з поляками за місце в головному фіналі. Та що вже зараз після битви кулаками махати…

– Щось особливе на турнірах збірних було?

– Так, декілька моментів запам’яталося. Зараз Всесвітня конфедерація  бейсболу та софтболу, мабуть, дуже боїться образити рашистів, яких із білорусами вже допустили до дитячих і юнацьких змагань. Прикриваючись тим, що спорт –поза політикою, вони на виконкомі заборонили використання політичних гасел. Але чомусь уважно слідкують саме за українськими командами. Нашим кадетам за написи проти війни в Україні погрожували дискваліфікацією, штрафами та відстороненням від змагань. І тренери просто не могли чинити супротив цьому тиску та прибирали надписи на джерсі гравців. Та й чорні траурні пов`язки, які діти вдягнули, щоб вшанувати пам’ять людей, які загинули в Києві під час жахливих обстрілів, також примусили прибрати.  А ще хотіли змусити брати участь в церемонії відкриття та нагородженні разом із росіянами та білорусами. Та тут все ж удалося уникнути цієї ганебної ситуації.

У нас же під час турніру також були патріотичні гасла на формі, й ми твердо вирішили, що будемо вдягати ці футболки, хоча б як тішорт-піддьовки під час офіційних змагань. Були думки використати скотч, або вдягнути їх на виворіт, щоб продемонструвати нашу незгоду з позицією європейських чиновників, які фактично легалізують злочини наших ворогів. Але потрібно відмітити, що не всі такі сліпі та не розуміють того, що відбувається в Україні. Комісари турніру в Падерборні з Чехії та особливо з Нідерландів удали, що не помічають, в чому ми там граємо. Адже вимог до форми ми не порушували.  Так що спокійно собі грали. А комісар із Нідерландів виказував нам підтримку та зазначав, що знає й розуміє, що ми переживаємо й проти кого вимушені боротися, відзначаючи, що майже всі їхні колеги-арбітри та комісари з росії відверто підтримують путіна. Він казав, що у світі є два crazy killers –  Путін і Трамп.

А потім, коли вже грався фінал шведів із німцями, ми залишилися. Ну не буду брехати, в нас були сподівання, що в фінал можемо пробитися. І ось цей комісар із Нідерландів попросив мене не виводити команду. І на церемонії закриття розпочав з того, що попросив вболівальників підтримати українців оплесками за те, що в такий час ми приїхали й гідно представили свою державу. Німці та всі, хто був на стадіоні,  піднялися та аплодували. А коли оголошували найкращих гравців, серед яких був і наш Євген Дмітрієв, якого визнано кращим відбиваючим, то весь стадіон скандував «Євген, Євген…». Це було дуже приємно та хвилююче.

Взагалі нас чудово зустрічали. Один із наших тренерів, Райдель Арбелай Бассера, який зараз є головним наставником киян, а свого часу чудово грав і в тоді ще кіровоградській команді, віднайшов таких волонтерів, які до нас ставилися як до рідних і годували щоденно обідами безплатно. Це така волонтерська організація, яка щомісяця відправляє допомогу до України. Нам показували величезну кількість подяк від фондів та громадських організацій за підтримку українців.

А ось у Польщі, де свої матчі проводила національна збірна й де у Вроцлаві тренером працює наш вихованець Ілля Шеремета, якого ми долучили до складу молодіжки, зараз ситуація загострилася там настільки, що українською розмовляти взагалі не бажано. Так що в різних країнах ставлення – своє. 

– Цікаво почути вашу думку стосовно бейсболу 5, який зараз стрімко набирає популярності.

– Ну як елемент підготовки до класичного бейсболу цей вид дуже демократичний. Там же все просто. Ні бити, ні пастки не потрібно. Замість бити – долоня. Гравець, що атакує, підкидає м’яч і відбиває його в межі поля голіруч долонею або кулаком. Грають тільки змішані команди по 5 жінок і чоловіків, що відповідає сучасним гендерним трендам. Матчі тривають дуже швидко, десь 15 – 20 хвилин, адже всього 5 інінгів. Ну й поле розміром 13х13 метрів може бути облаштоване на будь-якому покритті – на асфальті, у шкільному спортзалі, на пляжі чи в парку. Я за розвиток бейсболу 5 на 5 на дитячому та шкільному рівні для залучення гравців і так далі. Тобто можна в кожній школі розвивати , десь із 5-го – 6-го класів, коли вже координаційні можливості дітей трохи покращені.

Більшість країн, і Україна в тому числі, йде шляхом залучення класичних бейсболістів до бейсболу 5 на 5, як  баскетболісти грають в баскет 3 на 3. А це ж зовсім інші види, й не дарма ж їх відокремили один від одного. І ми тут вириваємо бейсболістів й намагаємося їх залучати до гри 5 на 5.  Чесно кажучи, гарних результатів це не приносить.

Вважаю, кожен повинен йти власним шляхом. Та не виключаю, що, враховуючи доступність та демократичність бейсболу 5, його будуть просувати до олімпійського статусу. У програмі юнацької Олімпіади його вже випробовують.  До речі, у майбутньому може йтися навіть про зимові Олімпіади, адже грати можна під дахом. До речі, й класичний бейсбол також можна проводити в рамках зимових Ігор, адже більшість великих арен є критими й незалежними від погодних умов. Але це ми вже з вами забігли у далеке майбутнє. Поки що ж класичний бейсбол разом із жіночим софтболом буде представлено  в програмі наступної літньої Олімпіади 2028 року в Лос-Анджелесі. Зараз ведуться перемовини про залучення до олімпійських баталій найсильніших гравців МЛВ, як це вже відбулося з гравцями НБА та НХЛ. Якщо це станеться, то турнір заграє новими привабливими аспектами. Ну, звісно, Україна поки ще дуже й дуже далека від того, щоб навіть мріяти про участь в Олімпійських іграх.

– Бачите перспективи розвитку бейсболу в Україні за таких обставин?

– Ну звісно. Вважаю, сам кадровий тренерський потенціал є рушійною силою розвитку будь-якого виду спорту. І тому у нас, я зараз кажу про Кропивницький, підібрався дуже професійний, відданий своєму виду спорту  тренерський склад, який постійно намагається розвиватися, покращуватися, прогресувати та бути в тренді  бейсбольного розвитку. Любимо свою справу й знаємо, яким шляхом потрібно йти. Звісно, якщо це буде потрібне нашій державі.

– Які плани на цей рік, що нас в наступному сезоні очікує?

– Зараз активно шукаємо кошти, тисяч 40 – 50 мінімум,  для участі в Кубку України, є величезне бажання  знову в ньому виграти. Та всі можливі фонди ми в цьому році використали. Вдячний обласному управлінню молоді та спорту, ОШВСМ та керівництву ОСДЮШОР-2, які нас підтримують.

Але, знаєте, хочеться, щоб ми отримали нагороди за 30-те чемпіонство не буденно на стадіоні по завершенню останнього поєдинку,  а в святковій атмосфері, щоб побачити зацікавленість наших керівників міста та області. Адже це дійсно унікальне досягнення, якого ніхто не має. Як би там не було, а стільки років поспіль тримати такий рівень – це дорогого коштує. Гравцям, та й тренерам було б приємно відчути себе корисними й побачити, що їхні зусилля на тренуваннях, їхня самопожертва, їхні ентузіазм і фанатизм  потрібні не лише їм самим, але й приносять славу та піднімають авторитет Кіровоградщини та України.  А що стосується наступного сезону, мета в нас незмінна – вигравати кожен матч і досягати максимального результату на всіх турнірах.