Залишатись вірним собі

Бахмут – Краматорськ – Созонівка… Це історія про те, як можна втратити майже все: власну домівку, улюблену роботу, соціальні зв’язки і навіть частину двох унікальних, зроблених власними руками, колекцій. Але не втратити віру в себе, залишитися вірним своїм переконанням і таланту, продовжувати творити і ділитися добром. Знайомтеся – Дмитро Анатолійович Денисенко – музикант, педагог і митець з Донеччини, який протягом усього свідомого життя займається розвитком традиційних народних ремесел. Зараз зі статусом ВПО він робить це у нашій Созонівці.

Від вчителя музики – до таємного агента-націоналіста

За першою освітою Дмитро Денисенко музикант – працював викладачем класу фортепіано в Лимані. Пізніше отримав у Києві дві вищі освіти: режисерську та філологічну, обравши спеціальність українська мова та література. У 90-х роках, проживаючи в Києві, грав у фольклорному колективі. І саме тоді захопився вивченням українських народних традицій та ремесел.

Відверто проукраїнським Дмитро Анатолійович був ще задовго до того, як це стало мейнстрімом.

«Тоді вперше відвідав Червоноград (нині Шептицький) – це ж було перше в Україні місто, де «скинули» Леніна. (1 серпня 1990 року – ред.) Це було тоді, коли про важливість культури і мови ще ніхто не говорив. Пізніше вже в Бахмуті мене звинувачували, що я агент «5-го каналу». Зрозуміло, що я говорив українською, адже був українським мовником. Але і в побуті спілкувався виключно українською. І багатьом це муляло. Всіх, хто говорив українською і захищав українське, називали агентами «5-го каналу». А 9 травня 2014 року, коли у Слов’янську вже було ДНР і у Бахмуті були росіяни, хтось викликав патруль і вони намагалися мене затримати. Мене тоді відстояли місцеві депутати», – розповідає Дмитро Анатолійович.

Варто зауважити, що у місті знали, що саме він на базі Бахмутського народного дому створив Музей писанкарства – єдиний подібний заклад на сході України. Там до війни зберігалися 2500 писанок авторства Денисенка. На них були закарбовані елементи орнаментів з усіх куточків України, вони розписувалися за музейними ескізами етнографів і краєзнавців.

Крім того, Дмитро Анатолійович заснував у Бахмуті кілька фестивалів, у тому числі і доволі відомий «Бахмутський Дивоцвіт». Це був щорічний міський фестиваль народної творчості, який проходив у вересні під час святкування Дня міста. За запрошенням Дмитра Анатолійовича на нього з’їжджалися майстри з Луганщини, Харківщини, з Донецька… Себе він там презентував як писанкар та майстер різьбленки.

Власний бренд

Зараз за пошуковим запитом rizblenka інтернет вам неодмінно видасть прізвище Денисенко. Google пише, що термін «різьбленка» як назву авторського бренду та окремого напрямку в українському писанкарстві запровадив майстер народної творчості Дмитро Денисенко. Йдеться про унікальну техніку ажурного наскрізного різблення на пташиних яйцях: гусячих та страусиних – на них висвердлюють чи випилюють мережеві візерунки.

Не кожне яйце годиться на такий витвір мистецтва.

«Ще Крим був вільним – я їздив в Симферополь, там у знайомих власна страусова ферма, вони мені як майстру готували шкаралупи. Їхня якість залежить від харчування птиці. Мої знайомі добре дбали про своїх страусів, тому вони неслися круглий рік і шкаралупу ті яйця мали відмінну. Була ще Лиманська ферма, але ті яйця сильно програвали. Хороше має товщину приблизно 1,5 мм, розмір 17-18 см. Шкаралупа у нього перламутрова і має потрібну технологічну щільність –однакову по всій товщі. Виготовлений з такого якісного яйця виріб нагадує китайську порцеляну. Якщо по ньому легенько стукнути – ніжно дзвенить. При цьому я ніколи не використовував хімічну обробку, це чиста різьба», – ділиться майстер.

«Скорботний шлях Бахмута»

У лютому 2024 року у столичному Національному заповіднику «Софія Київська» під такою назвою відбулася виставка, на якій експонувалася колекція Via Dolorosa. У перекладі з латини – «шлях скорботи». Там були представлені 22 страусиних яйця з філігранно вирізьбленими біблійськими сюжетами – на них відображені всі стації проходження Спасителя від його арешту до Вознесіння. Сьогодні ця історія мимоволі навіює паралелі зі скорботним шляхом міста Бахмут, стражданням його мешканців та їхньою вірою у його відродження.

Пізніше колекцію виставляли у Лаврі та в Гостомелі.

З’явилася вона почасти завдяки меценатству власника стоматологічної клініки з Полтави, адже для різьбленки потрібне дороге стоматологічне обладнання. Народжувалася Via Dolorosa в ще мирному Бахмуті. І, як не гірко це констатувати, частина її залишилася там назавжди – найймовірніше вона знищена. З 38 робіт встигли вивезти лише 22. Частина, яка вціліла і зараз експонується, перебуває в приватній власності у відомого столичного адвоката, ім’я якого не розголошується.

Не менш скорботною виявилася доля й колекції писанок зі створеного Дмитром Анатолійовичем Музею писанкарства.

«У місті частково відбувалася евакуація культурних цінностей. Цим займалося Управління культури, адже Музей і його експонати належали комунальному закладу. Але під час перевезення сталася аварія і половина експонатів була знищена. Вцілілі писанки були передані до етнографічного центру Пирогово», – розповідає Денисенко.

Бережи їх, Перуне!

Робочий кабінет сільського старости Созонівки Віктора Колінько, який люб’язно надав його нам для спілкування, прикрашає неймовірно колоритна колекція глиняних фігурок-тотемів. Бездоганне ліплення, дрібна деталізація, яскраві і точно передані характери героїв одразу привертають до себе увагу.

Тут і Фенрір – міфічний страшний вовк із германо-скандинавської міфології, син бога Локі та Ангрбоди. Тут і Одін, який за міфологією уособлює, крім іншого, мудрість, війну і перемогу. І Перун, який вважався покровителем і захисником воїнів – йому молилися перед воєнними походами. А його дощі напувають землю та допомагають вирощувати врожаї.

«Таких образів немає. Це не повторені роботи. Це моє бачення… Ці тотеми перегукуються з міфологією кельтів. Ця колекція створювалася у 20-ті роки, майже перед початком повномасштабної війни. В них втілюється образ захисника, тобто для мене це такий образ сумісний, в якому інтегрується сучасне осмислення воїна, який оберігає…», – пояснює майстер.

Звісно ж, вони мають і прикладну роль – це обереги.

До речі, у цієї колекції вже був повноцінний вихід у світ. Вони були представлені на святкуванні Дня поля у Созонівці. «В такому контексті вони вже працювали як охоронці поля. Тим паче, що вони зроблені з глини (знаменитої червоної глини зі Слов’янська), а глина – це душа землі», – розповідає пан Дмитро.

А от деякі екземпляри вже вибули з цього пантеону. Ні, повноважень міфологічних богів вони не втрачали. Просто на правах оберегів перебралися до приватних власників.

Де ти, дорога додому?

Спочатку домовлялися, що говоритимемо лише про творчість, а не про втрати і евакуації – щоб не ятрити душу. Але куди ж без цього, коли війна перевернула все життя догори дригом.

«До 22 року їздив із Бахмута в Костянтинівку, де працював методистом. І навіть коли в Бахмуті ситуація ускладнилася і почалися перебої із зв’язком, їздив на велосипеді в Часів Яр, де в місцевому храмі давали доступ до Wi-Fi, щоб онлайн проводити зайняття з дітьми. Декілька разів над головою літала артилерія, яка била тоді зі сторони Горлівки по дорозі між Бахмутом і Часовим Яром. Але я відчував цю потребу – продовжувати працювати з дітьми…» – розповідає Денисенко.

У 2023 році жити в Бахмуті стало неможливо – виїхав до Краматорська, де був волонтером Благодійного фонду братів Мкртчан – надавав допомогу іншим переселенцям, роздавав продуктові набори. І на базі їхнього офісу продовжував працювати.

«Багато було складних моментів вже після початку повномасштабного. Особливо коли все горіло. Домівка в Бахмуті знищена, все що було пов’язано з домом, його вже не існує. Перша евакуація – виїжджали, як кажуть, з двома валізами. Така була ситуація, що просто треба було рятувати життя», – каже Дмитро.

За його словами, тоді жителям Костянтинівки складно було зрозуміти бахмутян, які приїжджали до магазинів чи аптек скупитися, адже в Бахмуті нічого не працювало. Зараз вони все це відчули на собі, бо Костянтинівка вже зруйнована. Але ситуація у нас як у ВПО трохи інша. Тому що костянтинівцям виплачуюють компенсацію по є-відновленню, і у них є можливість зараз якось розпочати нове життя. А Бахмут вважається окупованим. І тому я не можу підтвердити, що житло зруйноване. На мапі видно, але треба висновки відповідних комісій, які, зрозуміло, не можуть туди потрапити… На законодавчому рівні йдуть відписки, що місто в окупації… Тепер виходить, що більшість переселенців з Бахмуту в підвішаному стані. Якби дали ділянку землі і компенсацію, я почав би будуватися… Але нічого цього немає, – гірко констатує Денисенко, який зараз винаймає житло за власний кошт і не бачить навіть примарних перспектив коли-небудь розпочати життя наново у власному домі.

І не зважаючи на усе це, майстер Дмитро продовжує працювати з дітьми і тішиться, що хоча б у моменти творчості вони відволікаються від війни і тривог. Зараз на базі дошкільного закладу у Созонівці діє Центр щасливого дитинства, де Дмитро Анатолійович займається з дітьми ткацтвом, гончарством і писанкарством. Разом роблять мотивуючі сувеніри для військових, разом мріють про окремий творчий простір.

Крім того, Денисенко завжди відгукується на запрошення волонтерів чи церкви і займається гончарством з військовими та ветеранами.

«Багато з них мають ПТСР, а така людина в будь-який момент може зірватися, якщо в неї щось не виходить. Тому моє завдання, щоб усе вийшло і людина має піти від мене з готовою роботою. Десь допомагаю, десь направляю… Це такий елемент заземлення, як кажуть психологи, створення такого собі енергетичного якоря, який заспокоює, дає відчуття гармонії і комфорту», – ділиться пан Дмитро.

Ми є, ми існуємо

Кажуть, масштаб особистості можна виміряти її мріями. Мрія Дмитра Анатолійовича про власне житло зрозуміла. Але є й інша – масштабна. Разом з вихованцями вони опанували нову техніку – гіпсове лиття. І вже зробили перше панно, на якому з відлитих чорних і червоних хрестиків, як з конструктора, склали орнамент-вишиванку. Тепер Дмитро Денисенко хоче масштабувати цю історію і знайти для її реалізації меценатів-однодумців.

«Щоб у цьому флешмобі взяли участь усі свідомі українці, де вони не були – переселенці в Тернополі чи Хмельницькому, у Гданську чи Барселоні, ми в Кропивницькому чи діаспора у Канаді – склали свій візерунок-вишивку з цього конструктора-пазла. Такий собі сигнал світові, що ми є, що ми існуємо і тримаємося разом попри обставини і відстані», – пояснює ідею митець.

Тож побажаємо Дмитру Анатолійовичу, щоб обидві його мрії здійснилися.

Ірина Нетреба, спеціально для «УЦ».