Іван Петренко, археограф і літератор

Не помилюсь, якщо скажу: кожен, хто цікавиться історією рідного краю ХХ століття, обов’язково читав хоч одну його роботу. Іван Петренко відкрив і оприлюднив купу матеріалів з колективізації, Голодомору, Другої світової війни, будівництва Кременчуцької ГЕС тощо. У краєзнавстві досяг таких результатів, що все, сказане Іваном Петренком, сприймається як істина в останній інстанції. Для цього багато треба працювати, не відходити від фактів, навіть коли дуже хочеться відійти, пофантазувати, погратися з історією.

Саме тому Іван Петренко і став письменником – тут більше простору для творчості. Написав повість «За гріхи наші» (2021), а після – роман «Три сповіді без причастя» (2025). Головна героїня твору – Настя Смолінська, мати трьох дітей, живе зі свекрухою та свекром, чоловік загинув. Родину оголошено куркульською, їх висилають на північ, на необжиті землі. Двоє дітей гинуть, вона вирішує втекти з останнім сином Ванею… Іван Данилович каже: «У книзі намагався донести читачам самопожертву молодої жінки – збірний образ тогочасних матерів, які пережили трагедію втрати своїх дітей. Загалом твір багатоплановий, з багатьма персонажами та детальним описом перипетій драматичного періоду 20 – 30-х років ХХ століття».

Те, що Іван Петренко – археограф Державного архіву Кіровоградської області (в минулому), краєзнавець, вплинуло на зміст книги. Не побоюсь високомовних слів: ця книга – відкриття! І не тільки для мене. Торік за «Три сповіді без причастя» автор став лауреатом всеукраїнської видавничої премії імені Віктора Лисенка, а згодом отримав ще й премію імені Тодося Осмачки.

– Іване Даниловичу, розкажіть трохи про себе.

– Познайомилися з майбутньою дружиною в суботу, заяву до ЗАГСу подали в середу, свідоцтво про шлюб нам видали в п’ятницю, а в суботу ми з Борисполя полетіли в Киргизію, в гори Тянь-Шань. Отак, всі залицяння зайняли менше тижня. Така швидкість оформлення шлюбу викликала в близьких неоднозначну реакцію та певні побоювання. Однак з того часу збігли 46 років. Ми надбали двох дітей, дочекалися чотирьох онуків. Нині наші з дружиною душі переповнені великим неспокоєм за долі як дітей, так і внуків – всі вони живуть поблизу столиці…

– Ви ж за освітою вчитель? Як зацікавилися краєзнавством?

– Я народився в Олександрівському районі, в селі Бовтишці. І саме там розпочалася моя педагогічна діяльність. Я працював в Івангороді, у Новій Осоті, в Олександрівці. Буквально в перші місяці роботи вчителем історії я зіткнувся з великою проблемою: крім карт, не було що показати дітям. Свого часу брав участь в археологічних розкопках, тому мав деякі зразки кераміки, які для науки не мали цінності. Кілька з них я одного разу й продемонстрував учням. Це викликало в них велику цікавість, і було чого, адже віку тим решткам посуду було 2,5 тисячі років. Саме пошуки з учнями скоро перетворилися на захоплюючу справу. Спочатку ми дослідили колгоспні поля навколо села, потім сіли на велосипеди і значно збільшили площу пошуків. Не кожна наша експедиція завершувалася знахідками, проте щире спілкування з учнями єднало нас… Одне з наших археологічних відкриттів викликало зацікавленість у науковців Інституту археології Академії наук. Я чомусь був упевнений, що керівник експедиції візьме, хоч на день, на розкопки тих, хто те поселення сьомого – восьмого століть відкрив, тобто моїх учнів. Але дітей чекало велике розчарування: учнів не тільки не допустили на розкопки, але взагалі вирядили звідтіля…

Ми з дітьми відкрили 30 археологічних поселень різних культур – від скіфів до раннього середньовіччя. Я вважав, що це багато. Однак у розмові з Петром Озеровим, керівником музею в Новомиргороді, з’ясувалося, що особисто він відкрив археологічних поселень і стоянок первісних людей 150! Таких показників я не досяг.

Був долучений до створення Олександрівського районного краєзнавчого музею. Потім працював у ньому і екскурсоводом, і директором, і науковим працівником. Здав туди велику кількість предметів. Також причетний до створення кімнати-музею Левка Мацієвича…

Ми познайомилися з Віктором Френчком – скульптором неймовірного таланту. Наше знайомство обернулося встановленням меморіальних дошок Пантелеймону Кулішу, Міхалу Грабовському, а також пам’ятників Левку Мацієвичу та Горлісу-Горському. Крім цих проєктів був одним з ініціаторів пошанування пам’яті Івана Фундуклея, Івана Календюка, займався встановленням пам’ятників жертвам Голодомору та жертвам нацизму.

Навесні 2014 року я став співробітником Державного архіву Кіровоградської області.

– Чим займається археограф?

– Директор Олег Бабенко виношував ідею перетворити архів (головне завдання якого в збереженні та реставрації документів) на науково-дослідну установу. Тобто таку, де ті документи вивчаються та оприлюднюються. Це і називається археографія. Я написав кілька книг, що утворили цикл «Архівні документи свідчать». У них висвітлено катастрофічні наслідки побудови Кременчуцької ГЕС, розвінчано міфи навколо партизанського руху періоду Другої світової війни, описано становище колгоспного селянства Кіровоградщини. Продуктивно працювали й інші науковці, зокрема Вадим Колєчкін та Віктор Білоус.

На моє щастя, й досі маю можливість вивчати архівні документи та продовжувати підготовку книг по історії з циклу «Архівні документи свідчать». Минулого року надруковано книгу «Золото в обмін на життя». В ній – висвітлення діяльності «торгсинів». Нині перебуває у видавництві нова книга: «Кіровоградщина 1944 – 1945 рр. Село у переддень повоєнного голоду».

– Розумію, що це складно, але назвіть три ваших відкриття, від яких дух перехопило…

– Щодо мого краєзнавчого «ого!», чи «ух!», то так я реагував на деякі знайдені раніше невідомі документи, що стосувалися певних моментів у біографії Василя Сухомлинського (Сухомизького, Сухомінського). Також розкрито жахливу долю молодого вченого Миколи Смоленчука, фактично зацькованого колегами з педінституту та місцевим КГБ. Проаналізовано участь «секретаря підпільного обкому партії» Михайла Скирди, як виявилося – досить скромну, прямо таки мізерну… Прикро, що моя робота в архіві тривала лише кілька років, тому багато планів, які я виношував, не вдалося повністю реалізувати…

1 жовтня Івану Даниловичу Петренку виповнилося 70 років. Він творить краєзнавчу історію нашого краю. І пише романи – «ого!» і «ух!» – це все, що я прочитавши «Три сповіді без причастя» маю сказати. Цей роман треба читати! Іван Петренко – запам’ятайте це ім’я. Він ще нас здивує, ну принаймні мені так здається.

Ольга Степанова, науковиця літературно-меморіального музею І. Карпенка-Карого.