Їх перепоховають у Карлівці

На олександрівщині виявили останки німецьких військових.

У селі Старій Осоті, що в Олександрівському районі на Кіровоградщині,  нещодавно працювала пошукова група спеціалізованого  підприємства «Пам’ять і слава» з Києва. Їй вдалося  знайти останки двадцять одного військовослужбовця  Вермахту часів Другої світової війни. Скільки ще в цій землі поховано німецьких вояків, поки що невідомо.

 – Зі знайдених останків важко сказати  конкретно, чи це були  офіцери, чи рядові. Це кладовище померлих у шпиталі, під який було переобладнано місцеву школу, тому ховали їх  не у військовій формі, а більш всього, у ковдрах чи  звичайних плащ-наметах, – розповів керівник пошукової групи Олександр Назаров.

Він також додав, що  особисті номерні знаки загиблих вояків, тобто жетони,  добре збереглися  майже на всіх захоронених. Всупереч розповсюдженій думці, вони мало що можуть розповісти пересічному громадянину, бо там значаться лише особовий номер військового та номер його військового підрозділу. Ідентифікацією загиблих будуть займатися уже спеціалісти в Німеччині.

Зі слів Олександра Назарова, він із колегами працюють тут на замовлення представництва Народної спілки Німеччини з догляду за військовими похованнями в Україні. Ця організація конкретно займається пошуком захоронень військових  на українській землі, а спілка в цілому шукає захоронення в усіх країнах світу, де могли бути німецькі солдати.

Знайдені жетони німецьких військовослужбовців пошуковці передадуть німецькій стороні, а ось останки військових будуть перепохоронені на німецькому кладовищі в селі Карлівці (колишньому Крупському) Кіровоградського району. Між іншим, після Другої світової війни там уже перепоховано більше двадцяти тисяч німецьких військовослужбовців. І це кладовище є  одним із найбільших в Україні.

У Стару Осоту нацисти зайшли в серпні 1941 року. Окупація села тривала до початку січня 1944-го – так стверджують історіки.

Одній із жительок Ользі Сидорівні Редьці (у дівоцтві Сірій)  зараз 81 рік. Жінка пригадує, що, коли німці заполонили село, в їх сім’ї було троє дітей: Галя – 1936 року народження, вона – 1938 року народження та Дуня – 1939 року народження. До того ж її мама була вагітною, і найменша – Марійка з’явилася на світ уже в 1942 році.

Батько в перший рік пішов на вій­ну. А сім’я мешкала в дерев’яній хаті, обмазаній глиною, під соломою. І було в ній всього дві кімнати через сіни. То в одній із кімнат поселився німецький офіцер. Ольга Сидорівна згадує, що чоловік ні дітей, ні маму не ображав, інколи навіть пригощав гостинцями – круглими шоколадками та цукерками.

Хата Сірих стояла, як кажуть у селі, на «сірівці». Звідси зовсім близько до іншого кутка – «гори». Ось там розміщувалася велика будівля місцевої школи. Кажуть, це була дійсно добротна споруда з дахом навіть під залізом. У роки окупації німці облаштували там військовий шпиталь.

 – Я з подружкою Галею Болюк, зовсім малі, все ж бігали туди,бо там нам давали цукерки, хоча матері нас і не пускали, – згадує Ольга Сидорівна. – Навіть пам’ятаю, що на Різдво в німців у шпиталі стояла дуже красива ялинка. Галя була завжди чисто одягнена, а я – як попало… То один із німців брав Галю на руки та підкидав біля ялинки. А мені було прикро, що він обходив увагою мене…

– Німці, як ввійшли в село, відразу кинулися по дворах. Молодих чоловіків і дівчат відправляли на роботу в Німеччину. Мого батька також забрали, повернувся додому він вже після війни, – згадує ще один свідок воєнних подій – вісімдесятидворічний Леонід Григорович Островський.

Чоловік пригадує також, що в роки окупації німці з їхнього двору забрали свиноматку з поросятами, усіх курей. Вони «очищали» сараї й інших староосотців.

А німців, які помирали після тяжких поранень, ховали неподалік від шпиталя. Це також пам’ятають і Ольга Сидорівна, і Леонід Григорович. У селі кажуть, що на могилах навіть стояли хрести, та в післявоєнні морозні зими односельці спалили їх у грубах.

Але точне місце розташування тих поховань від  їхніх споминів трішки не співпало. Тому пошуковцям довелося вже самим орієнтуватися на місцевості, «вмикати» логічне мислення. Добре, що досвід у цій справі мають.

Олександр Назаров підтвердив, що, коли вони розпочали в селі розкопки, відразу прийшли місцеві й намагалися «керувати». Але врешті-решт вони порозумілися. Тому згодом староосотці та керівники влади села лише сприяли в проведенні робіт.

А працювати пошуковцям дійсно було тут важко. По-перше, пекуче вересневе сонце, по-друге – твердий чорнозем. А з технічного обладнання лише… лопати.

 – Друга світова відійшла в історію. Але всі військові повинні бути поховані по-людськи. Щоб родичі з Німеччини, якщо мають бажання, мали можливість приїздити в Україну та відвідувати вже впорядковані та доглянуті місця поховань, – наголосив Олександр Назаров.

І правда на його стороні. А в Старій Осоті, як пам’ять про ту жахливу війну, ще збереглася будівля колишньої школи, де лежали поранені. Старожили пам’ятають, що, тікаючи під натиском радянських військ із села, будівлю вони підпалили. Згорів верх. Після війни будівлю відновили, і там наче б то мешкали сім’ї молодих учителів. Сьогодні про неї нагадують лише напівзруйновані стіни та добротна підлога…

Галина Шевченко, газета «Вперед».