Земля для держави!

В останніх номерах «УЦ» було надруковано кілька матеріалів, присвячених темі земельної реформи. Висновок напрошується один – ефективність використання землі залежить не стільки від форми власності на землю, скільки від організації роботи чи менеджменту. Більше того, побувавши в Кіровоградській філії ДП «Центр сертифікації експертизи насіння і садивного матеріалу» в Долинському районі, вкотре переконуєшся, що наші вищі чиновники не завжди розуміють суті справи, навіть коли беруться її реформувати.

Ми розмовляємо з директором Віктором Лапаєм та його заступницею Юлією Ярошенко в правлінні, з вікон якого видно грандіозну споруду недобудованого ГОКОРу. Керівник центру – людина досвідчена, а Юлія – молода, енергійна жінка, і це саме той сплав досвіду та молодості, який дозволяє добиватися результатів там, де їх за офіційною версією не повинно бути. Мова йде про державні підприємства, яким і є центр.

Підприємство було створене в 2012-му році на базі Долинської сортодослідницької станції і сьогодні займається вирощуванням сільськогосподарської продукції, обробляючи майже 1800 гектарів державної землі в селах Червоне Озеро Долинського району, Войнівка Олександрійського та Первозванівка й Соколівське Кропивницького району. У штаті – 37 працівників. Тут збереглася не лише державна форма власності, але й колективна система господарювання. Віктор Лапай так і каже: «Колгосп залишився, але жодних дотацій ми не отримуємо. У нас було 105 працівників, а зараз 37. Середньомісячна заробітна плата 11 168 гривень, причому після збору врожаю нікого в центри зайнятості ми не відправляємо. Обід в їдальні коштує 12 гривень, сало, хліб і приправи на столах – безплатні. Ось поряд з моїм кабінетом є більярд і тенісний стіл. Можна відпочити, правда, ніколи».

Юлія Ярошенко, маючи три вищі освіти, говорить більш емоційно: «Працюють ті, хто хоче працювати, бо тут ненормований день, а інколи нерегламентована праця – що потрібно зараз, те й робиш. Ми прийшли сюди добиватися гідних показників і пишаємося статусом державного підприємства. Ми почали на тому, що було, техніці по 30 років, але зуміли поставити виробництво, реставруємо приміщення, купуємо нову техніку, не “Джон Діри” чи оприскувачі по захмарним цінам, але ефективну. Наші показники кращі або на рівні обласних. Тому державна форма господарювання має право на існування. Ми не пайовики, ми не фермери, ми державне підприємство».

Колектив цінують і на рівні області, чому свідченням Почесні грамоти колективу, але справа не в цьому, а в результатах, які має господарство. Прибуток центру за минулий рік склав більше 8 мільйонів гривень, що найкраще свідчить про ефективність. Натомість, навіть великі агрохолдінги, з банком землі в сотні тисяч гектарів, інколи вказують прибуток менший, ніж у скромному центрі. При цьому держава всерйоз налаштована ліквідовувати не ці неефективні та відверто непрозорі приватні структури, а саме державні підприємства. Це стосується й наукової сторони справи, бо фактично центр займається науково-практичною діяльністю, але для розвитку наукової складової потрібне державне замовлення, якого якраз і немає. Більше того, кілька років тому саме держава, тобто Держгеокадастр, незаконно передала всі землі господарства якомусь фермеру, і слава Богу, що вдалося відбитися через суди, інакше б довелося рити окопи, щоб не допустити загарбників.

Оскільки це державне підприємство, розпаювання земель тут не було, але за результатами року працівники отримують частку вирощеної продукції в розрахунку на зароблену гривню. Умовами колективного договору захищені й пенсіонери. Виходить, що наявність паю – не головна умова для отримання якогось прибутку, хоча прибуток працівників центру на багато порядків вищий, ніж у власників паїв, які здають їх в оренду навколишнім фермерам чи одноосібникам.

Знову ж таки, і в плані фінансової відповідальності перед громадою села центр працює за всіх одноосібників і фермерів разом узятих, бо сплачує в місцевий бюджет значні суми. А от сільська громада, більшість мешканців якої мають земельні паї, ніяким чином у фінансуванні жіттєдіяльності села участі не бере, підтверджує головний бухгалтер підприємства Зоя Петрикович. У результаті тут «оптимізували» єдину школу, причому «на прохання трудящих», тобто сільської ради, через що півсотні учнів, які вчилися вдома, тепер фактично не підвозять шкільним автобусом за 7 кілометрів в іншу школу, а вивозять із села назавжди.

Знову вкотре доводиться констатувати, що в результаті проведених реформ українське село зникає як соціальна одиниця, здатна бути самодостатнім утворенням. І мова навіть не про адміністративно-територіальну реформу та створення ОТГ, які без місцевої економіки й активних підприємств не мають перспектив. Натомість нам доводять, що лише ринок землі здатен підняти рівень сільськогосподарського виробництва, що лише земельна реформа здатна повернути селу «друге дихання».

Віктор Лапай, як і працівники господарства, має власний погляд: «Земельна реформа потрібна. Але! Землею повинна володіти держава! Держава й тільки держава! Чому? Дивіться, ми в минулому році сплатили державі з гектара 2715 гривень, в сумі це дало 4 млн 800 тисяч гривень, це лише наш податок. В Україні орної землі налічується майже 42 мільйони га. Множимо їх на ці майже три тисячі гривень, які сплатили ми, і тоді держава повинна отримати 126 мільярдів гривень податків! Але найважливіше те, що це могло би бути запорукою життєдіяльності всіх соціальних програм, завдяки їм село квітує. Що дають одноосібники? Нічого. Ми хочемо продати землю, і що тоді держава буде мати з гектара? Нічого. Уявімо, що продамо й отримаємо 10 чи 20 мільярдів доларів. Що матимемо на наступний рік? Нічого. Якщо надумають ліквідувати нас як державне підприємство – ліквідують, але тоді держава позбудеться й наших майже п’яти мільйонів гривень земельного податку на рік. Насправді ми як лакмусовий папірець, який показує, що можна ефективно господарювати й при державній формі управління землею».

Ось така проста «арифметика», за якою виходить, що при державницькому підході до питання землекористування Україна здатна отримувати від землі надійний прибуток з року в рік за рахунок діяльності підприємств, у тому числі й державних. Як кажуть, нехай їх буде більше, хороших і різних, але – ефективних. І ефективних податків у тому числі. І доки в Києві міркують, як знищити державну форму господарювання, вона ще живе й демонструє чудові результати.

Насправді все вирішують люди, у яких болить душа й за землю, і за село, і за підприємство. Люди, які вміють працювати, які навіть мають свій, особливий тост на випадок свята: «Любіть землю, і вона віддячить».

Сергій Полулях, «УЦ».