«Тих, хто злякався, ми спокійно відпустили»

«Вхід заборонено. COVID» – примушує зупинитися напис на вхідних дверях інфекційного відділення Кіровоградської обласної лікарні. Але нам дуже треба – поспілкуватися із завідувачкою Оленою Смірновою, якій нещодавно присвоєно звання «Заслужений лікар України». Нас, зрозуміло, не впускають і просять «погуляти надворі», пообіцявши, що Олена Георгіївна сама вийде й проведе до себе.

– У такому режимі – вже більше ніж півтора року, – каже Олена Смірнова, прийнявши нас.

– Які відчуття були, коли пандемія починалася?

– Було страшно. Навіть число пам’ятаю, коли госпіталізували перших хворих, – 28 березня. Це були чоловік з дружиною. Вони одночасно захворіли на ковід  і на грип. Навіть якщо у відділенні один пацієнт з коронавірусною хворобою, розгортається шпиталь: організовуються  чергування, одяг відповідний… У тієї пари хвороба середньої тяжкості була.  Молоді люди. Усе закінчилося добре.

– А персонал як відреагував? Почали звільнятися?

– Паніки особливої не було. Тих, хто злякався так,  що не міг працювати далі, ми спокійно відпустили. А решта звикла. Це як на війні. Спочатку страшно, потім звикаєш.

– Не буде перебільшенням назвати працівників інфекційного відділення героями?

– Вважаю, вони герої. Пішли від нас одиниці. А багато прийшло. Звідки? Наші, з обласної лікарні.

– Можливо, попервах знань не вистачало?

– З пів року нам не вистачало знань. Ми опиралися на попередні знання та досвід. Спілкувалися з колегами, українськими й закордонними. Майже пів року використовували глюкокортикоїди, тоді як весь світ від них відмовлявся. Потім нарешті в ВОЗ зрозуміли, що вони придатні для лікування коронавірусної хвороби. Україна першою почала їх використовувати.

Навесні 2020 року, коли пік був, ми щодня по 30 – 40 пацієнтів  виписували й приймали. З того часу ситуація змінювалася. У серпні цього року ковід дав трохи відпочити, хворих було небагато, але майже всіх рятували з допомогою апаратів штучної вентиляції легень. Ось почався сезон захворюваності на ГРВІ, побільшало й ковідних пацієнтів.

– Померло багато?

– Багато. Коли мене питають, чи треба вакцинуватися, кажу: якби ви бачили, скількох ми повиносили з відділення, таких запитань не ставили б.

– Тяжка хвороба – це ще й великі витрати.

– Є державна програма лікування ковідних пацієнтів. Коли було дуже багато хворих, не вистачало препаратів, люди докуповували. Волонтери допомагали. Хтось купував бойлери, яких не вистачало, бо без гарячої води тут ніяк: заходиш в зону –  треба покупатися, виходиш – теж. Хтось купував захисні костюми. Якось на подвір’ї лікарні до мене підійшов хлопчина й віддав упаковку захисних пластикових екранів. Я йому: хто ви? Обіцяла  у Фейсбуці написати подяку. А він: не треба, беріть. Екрани нам дуже знадобилися, непогано зроблені.

– Розкажіть про себе.

– Я місцева. Закінчила 27-у школу, її вже немає. Хотіла стати журналістом, але не вдалося  вступити в університет імені Шевченка. Планувала рік попрацювати. Того літа йшла повз медучилище, побачила оголошення про набір. Подала документи. Мала добрий атестат, тож прийняли без екзаменів.

– Тобто ніхто вам не радив піти в медицину?

– Ніхто не радив, і в роду медиків не було. Вступила в медучилище завдяки випадку.

– І як навчання?

– Мені завжди було легко вчитися. Викладачі хороші в медучилищі. Наприклад, Ольга Олексіївна викладала інфекційні хвороби. Це під впливом її лекцій я обрала спеціальність.

– І що ж привабливого в лікуванні інфекційних хвороб?

– У більшості випадків гострі інфекційні захворювання закінчуються одужанням, хронізації майже не буває. Якщо надаєш допомогу людині, вона одужує на очах, а це – найбільше задоволення для лікаря. Потім  закінчила Дніпропетровську медичну академію. Спеціальність –  «Інфекційні хвороби». Працювала в першій міській лікарні. Тоді її очолював Валерій Семенович Скороход.

– Пандемій тоді ще не було.

– Були лептоспіроз, менінгококова інфекція. Спалах захворювань на вірусні гепатити був, перша міська перевантажена була.  Сюди я перейшла у зв’язку з реорганізацією в медицині. Міська рада відмовлялася лікувати в міській лікарні пацієнтів з районів області. Шевчук створив це відділення й запросив мене на роботу. Це було в грудні 2009 року. Саме поширювався грип. Ми його не відразу побороли. І в 2011 році тут було повно хворих на  грип у складних формах, переважали вагітні. Майже всі пацієнти відділення – вагітні. Страшно.

– У багатьох професійних сферах є забобони. Медики – не виняток?

– Медики – забобонні. Наперед не загадуємо, що все буде добре.

– А чорний кіт поперек дороги вас не лякає?

– Я його ще й перенесу через дорогу.

– Любите котів?

– Люблю. Маю кота і собаку.

– Чим захоплюєтеся? Можливо, вишиваєте ночами або читаєте.

– Не вишиваю. Хочеться поспати. Побути на самоті. Важко психологічно. Що раніше подобалося, те відійшло на другий план. Життя поділилося на «до ковіду» і «після». Читаю спеціальну літературу.

– На вашу думку, ця пандемія закінчиться?

– Звичайно, закінчиться.

– Тобто коронавірус поборять?

– Поборять. Але для цього потрібен час.

– Розкажіть, як Зеленський у приміщенні парламенту вручав вам посвідчення заслуженого лікаря.

– Про це вже написано на сайтах. Не знаю, що й додати.