Валерій Кальченко: «Життя повне несподіванок»

24 лютого 2022 року депутату Кіровоградської обласної ради, тричі депутату Верховної Ради України, першому міністру МНС України Валерію Михайловичу Кальченку виповнюється 75 років – чудовий привід для розмови, яку ми почали біля батьківського будинку. З одного боку двір майже впритул прилягає до Міського саду, і звідси рукою подати до мальовничих берегів Сугоклеї, а за сотню метрів з іншого боку – телевізійна вежа, з цього ракурсу дуже схожа на Ейфелеву, ось вам і Маленький Париж.

– Так, ця вежа завжди з нами, гарно, особливо вночі, а в парку пройшло все дитинство, ось наш футбольний майданчик, а ось тут весною завжди проліски.

– Це все довкілля – ваше дитинство?

– Так, батьківська хата, в якій я прожив 29 років, цей район називається Садова. Усі плутають з Олексіївкою, але то був окремий район.

– І звідси ви отримали путівку в життя, таке багате на події?

– Ви ще не про всі знаєте. Причому багато що в моєму житті відбувалося несподівано.

– Чому стали не машинобудівником, а будівельником?

– Спочатку так і було, мені була близька техніка, батько був водієм, брати теж техніками – в авіації, тому машинобудування було ближче. Після 8 класу я взяв документи й пішов у машинобудівний технікум, а там якраз була перерва. Поряд жили мої рідні тітка і дядько – Олександр Васильович Швітов, він був відомим будівельником, відбудував усю «Червону зірку». Я прийшов до нього на обід, він сів, узяв олівець і почав розповідати про будівельників, при цьому намалював, як забетонувати залізобетонне кільце, таке, як на колодязь.

– Наглядна профорієнтація?

– Вийшло так, він почав розповідати, як зробити з дерева внутрішню опалубку, зовнішню, потім почав розповідати, як працює перемичка, чому арматура знизу, а не зверху, і так мене зацікавив, що я розвернувся й пішов у будівельний технікум, який він закінчував теж. Я здав документи й не жалкую, і навіть розказую всім, коли зустрічаюсь зі школярами, – ідіть на будівельника, це відкриває великі можливості, бо ви можете стати ким завгодно – мером міста, міністром, губернатором і так далі.

– І почалася ваша кар’єра будівельника…

– Після закінчення технікуму мене, разом з іншими, направили в Плісецьк, будувати космодром, це Ленінградський військовий округ, це називалося Мирний-13 в Архангельській області. Спочатку я був цивільним, а потім, коли служити стали не 3, а 2 роки, я сам «здався» в воєнкомат і став військовим, на тій же посаді майстра. Ми будували величезний об’єкт – монтажно-випробувальний комплекс космічного обладнання.

– Уточню, по-народному ви служили в стройбаті?

– Так, але все дуже серйозно, у цих ангарах збирали ракети й супутники, були станції наведення та стеження, і всі два роки я пробув на цьому об’єкті, пройшов величезну школу, за що дуже вдячний земляку, капітану Володимиру Михайловичу Черненку, який ставився до мене, як до молодшого брата.

– Але служити не залишилися?

– Ні, я був закоханий у свою майбутню дружину, тому повернувся додому 25 грудня 1969 року, а 2 січня пішов на роботу, бо ми вже подали заяву в РАГС, і мені запропонували посаду проєктувальника в організації біля ТЕЦ, нею керував Валентин Васильович Матях.

– Всі ще святкували Новий рік, а ви – на роботу?

– Так, 2 січня у мене взагалі якась символічна дата, отже, я з конструктора 3 категорії з заробітною платою 87 карбованців за 4 роки доріс до провідного конструктора з зарплатою 210 карбованців.

– Як на середину 70-х років, дуже висока зарплата.

– Але це було потім, а в січні 1970-го ми одружилися з Наталією, у листопаді в нас народилася перша донька, усе дуже швидко.

– Часу не гаяли ні на роботі, ні вдома?

– Не гаяли (сміється), а ще паралельно навчався в інституті, спочатку 3 роки тут, на ОТФ, російською – общетехнический факультет, а потім 3 роки в Одесі. А потім, дуже несподівано, у 1974 році мого керівника проєктної організації призначають начальником управління капітального будівництва при обласному управлінні сільського господарства.

– І ви очолили проєктну організацію?

– Ні, мене, 27-річного хлопця, забрали начальником будівництва в управління сільського господарства, і в мене вже був кабінет, у мене була машина навіть, і дуже багато об’єктів по всій області, це якраз був розквіт, коли в селах будувалися ферми, відгодівельні пункти, комбікормові заводи. Життя було дуже активне, потім мій керівник пішов на іншу роботу, але в нас дружні стосунки з Валентином Васильовичем Матюхом, на жаль, вже покійним, зберігалися до кінця. У цей же час я отримав квартиру на Героїв Сталінграду.

– Життя ввійшло в колію – родина, дитина, квартира…

– Ні, знову несподіванка! Ми зайшли в квартиру, а вона порожня, було 550 карбованців, вистачило на кухню. Треба було щось робити, а в мене був товариш з технікуму, Володимир Буша. Він написав мені з Півночі, мовляв, Валєро, за тобою плаче земля Комі (автономна республіка в складі РРФСР. – Авт.). Я й поїхав на розглядини, дивлюся – а там усі кіровоградці. Начальник главка – Володимир Ілліч Мірошниченко, управляючий трестом – з Олександрії, Леонід Тарасович Гаркуша, от я й переїхав, мені створили прекрасні умови, дали житло. Через деякий час начальник поїхав у Нижньовартовськ, а я несподівано залишився начальником будівельного управління №19, якому поступово почали додавати завдань.

– Фронт робіт забезпечили.

– Раніше ми будували газоперекачувальну станцію в місті Мікунь, дуже цікаве місто.

– Навіть не чув.

– 13 тисяч населення, 10 тисяч сидить, а 3 тисячі – охороняє, але будували не лише там. Паралельно ми будували в селі Урдома Архангельської області, компресорну й нафтоперекачуючу станції, і радіорелейну лінію зв’язку Ухта – Ярославль, через кожні 30 кілометрів вишки висотою 70 метрів. А потім – знову несподіванка, стався землетрус у Туркменії, і нас відправили туди на допомогу.

– За цю катастрофу якось і забули, згадується Ашхабад – 1948 рік, Ташкент – 1966, а потім Вірменія – 1988-й.

– Це був 1983 рік, там ми відбудовували селише Кум Даг, або Піщана Гора. Потім знову зміни, відкрилося Новоуренгойське родовище газу, куди уряд СРСР кинув найкращі сили для освоєння, дали доручення й Республіці Комі, яка направила туди 2 управління, тому в мене з’явився ще й Новий Уренгой, де будували завод по переробці конденсату в дизельне паливо, бо конденсат був під ногами, а пальне возили з Тюмені. Отака в мене була географія, дуже серйозні об’єкти й величезні обсяги робіт.

– Вистачало на багато років?

– Але знову зміна, бо діти підростали, а навчати їх було ніде, бо ми їздили в Уренгой на вахту, по 4 місяці, інколи по 2 вахти, тому я вирішив повернутися додому.

– А таке запитання: карбованець був довгим?

– Так, по внесках у партквитку бачу, що в окремі місяці я отримував 1700 карбованців на місяць, але ж діти! Та й батьки тут були, тому ми повернулися в 1985 році. Жити було де, було чим обставити, але треба було десь працювати.

– Пам’ятний 1985 рік, початок Перебудови…

– Якраз 1 січня 1986 року створили так званий «Агропром», яким у нас керував Михайло Громовий, створили й будівельне об’єднання «Кіровоградоблагробуд», куди ввійшли всі сільські будівельні організації з «Міжколгоспбуду», «Сільбуду», «Спецсільгоспмонтаж», електриків теж підтягнули, «Будіндустрію» передали – вийшло таке величезне об’єднання, керувати яким призначили Василя Івановича Сибірцева, з яким ми працювали раніше, на однакових посадах, тільки я в області, а він у Кіровоградському районі. І знову вийшло несподівано та символічно, що він запропонував мені посаду головного інженера, я їздив на співбесіду в міністерство, де мене довго допитували, навіть виникла дискусія. Я, мабуть, сподобався, і 2 січня…

– Знову 2 січня?!

– Так, мене призначили. Був чудовий колектив талановитих людей, Сибірцева й Кальченка ви знаєте, Євген Бахмач був заступником по «Будіндустрії», Гордовий Володимир Афанасійович був по постачанню, а працювали під кураторством легендарного енергетика, по характеру, маю на увазі…

– Енерджайзер?

– Так, Володимир Ілліч Богонос, який прямо казав: «Я в будівництві не розбираюся, але знаю, як вас змусити працювати».

– Оригінально..

– Так, але через наклепи, які почали зводити на Василя Івановича, йому довелося піти, і я залишився виконуючим обов’язки, і так усе йшло до 1990 року. За цей час будували багато чого, Василь Іванович будував чорнобильське село Сукачі, а я відбудовував Вірменію після землетрусу 1988 року.

– Знову несподіванка?

– І не лише ця, в 1990-му я був у Переяслав-Хмельницькому, де ми будували чорнобильське село Вовчки, і там отримую телефонний виклик: бути завтра на сесії Кіровоградської обласної ради. Сів на «Волгу», приїхав, мене посадили в залі, сказали: буде конкурс на заступника голови облвиконкому.

– Тобто без узгодження й попередження?

– Так, посадили на стілець і сказали, що один претендент Василь Сибірцев, а другий – я. Ми по черзі виступили, депутати проголосували, я отримав більше голосів. Це сталося абсолютно несподівано, як сніг на голову! Повна несподіванка, і так 11 квітня 1990 року я став заступником голови облвиконкому.

– Потрапили в номенклатуру якраз на переламі?

– Можна сказати, вступив у політику, бо до цього все було просто, а це вже була політика. Я вчився в основному в двох людей: у Володимира Івановича Желіби – толерантності, витримці, дипломатії, а другий – Микола Олексійович Сухомлин – це ерудиція, розуміння, масштаб, вимоги. Мені було нелегко, бо до цього він керував будівельним комплексом, а тут з’явився я. Можливо, була якась ревність чи недовіра, тому й питали з мене більше… А обсяги які! На ГОКОРі я був начальником штабу. Потім Едуард Петрович Рейзвіх пішов на пенсію, для мене знову було несподіванкою, коли мене призначили першим заступником, але вже голови Кіровоградської облдержадміністрації. Мене здивувало, коли прийшла рознарядка відправити перших заступників на двомісячне навчання в США – по лінії попередження надзвичайних ситуацій.

– Так он звідки міністерство?

– Якось так переплелося, Бог так направив, що я 2 місяці паралельно навчався всім премудростям попередження надзвичайних ситуацій.

– Як співав Макаревич, «новий поворот»…

– Так, я став міністром, потім губернатором, потім Верховна Рада…

– Про це ми й поговоримо, а все-таки, про що мріялося хлопчику Валєрі, невже про таке?

– Мріялося мені стати військовим, тому що два брати в мене військові, Євген і Віктор, але якось зібралися на сімейну раду, бо батьки були старенькі, мене мама народила в 41 рік, я найменшим був, тому сказали, що я маю залишитися з ними, у цій хаті.

– Вони не старими були, вони довго молодими були.

– І це правда, мама прожила майже до 90 років, батько помер у 87, я залишився з батьками, так що моя мрія не збулася, її скасували (сміється).

– А ви досліджували свій родовід, бо ви живете в історичному, можна сказати, одному з найстаріших районів міста?

– Так, мій брат пише наш родовід, а я йому допомагаю, ми маємо 6 колін, якщо рахувати наших онуків. А в глибину ми дійшли до прадіда. По лінії батька – прадід Зот Данилович, а прабабуся Варвара, вони жили на хуторі Нагорному, Зіньківський район Полтавської області, було міцне господарство, багатенько землі, яку Зот розділив на двох синів, на Юхима, це мій дід, і на Василя. А по лінії мами рід іде від сербів, прадід Петро Жадан одружився з Марією Тесленко з Обертасових хуторів, це під селом Вишневим, неподалік, теж було міцне господарство, а їхній син, мій дід Степан, господарював у Соколівці. Ось картина, замовив мій брат Євген, це наше родове дерево, там можна до гілочок додавати написи.

– А ми давайте про ваше життя. Свого часу ви активно працювали над переселенням сіл до нас з Чорнобильської зони. А чому саме Кіровоградщина?

– Це дуже цікаве запитання, дуже. Коли побудували перші чорнобильські села, Сукачі та кілька менших, зробили глобальне обстеження Житомирської області й побачили дуже сильне забруднення територій, де були населені пункти Голубієвичі, Виступовичі, Калинівка, тому в постанові уряду записали, що Кіровоградська область, умовно кажучи, повинна поїхати в Житомирську зі своїми матеріалами, технікою й людьми, щоб будувати там ці села.

Як керівник будівельної галузі області я розумів негатив, була в колег така приказка, що це «загибель орла», бо можеш поїхати туди, погнати туди людей, техніку та все одно – нічого не зробиш. А ще ж і тут ніхто з нас план не знімав ні по житлу, ні по соцкультбуду, і так далі. Тому в мене народилася така ініціатива, щоб збудувати ці села на Кіровоградщині.

– Тобто вже сюди перевезти людей звідти, з тим, щоб максимально використати будівельний потенціал області на місці?

– Так, я пішов до Желіби, потім до Сухомлина й виклав свою ідею, яку вони підтримали. Ми зібрали бригаду, тобто фахівців, поїхали по цих селах і запропонували людям переїздити в нашу область, де ми побудуємо нові села. Ми з цими людьми возилися, як з нареченою, пропонували й показували, обіцяли, таким чином вони обрали Несваткове під Олександрівкою, Бутівське в Олександрійському районі та Голубієвичі під Компаніївкою. Чому я кажу, як з нареченою, – бо у них були вимоги. Наприклад, залишити колгосп – зробили, потім умова була, щоб ми переіменували село Леніно в Голубієвичі…

– Декомунізація в СРСР?!

– Так, зробили (сміється), а ще щоб залишили голову колгоспу – залишили. Але все одно людей не вистачало, проте бачили, що обсяги на ГОКОРі скорочуються, і ми підписали контракт з румунською фірмою, щоб вона збудувала Бутівське своїми силами й матеріалами.

– Там і проект будинків, і дизайн румунський.

– Так, але була дуже складна система розрахунків, ми відправляли їм добрива та електроенергію, а вони везли сюди й сантехніку, і матеріали, таким чином ми фактично побудували три нових села на Кіровоградщині. Після цього жодного нового села в області більше не збудували, лише закривали неперспективні… Усе вдалося завдяки добрим стосункам з Києвом, але було дуже непросто. Ми єдина область, яка виконувала цю програму на своїй території, а всі інші возилися десь далеко й до кінця не довели… Тепер Голубієвичі – мій виборчий округ. Щотижня проїжджаю повз Бутівське, коли їду на очисні в Світловодськ…

– Тепер про політику. Коли керівництво областю було дієвішим, успішнішим – зараз чи коли були облвиконкоми?

– Коли були облвиконкоми. Створення інституту обласних і районних державних адміністрацій – величезна помилка для держави, величезна. Поясню, чому. Тому що всі ці органи виконавчої влади працювали на те, щоб сподобатися президенту, а хто в районних адміністраціях – голові обласної адміністрації, ось і все. Це перше, а друге – чхали вони на депутатів! Ввічливість ніби й є, але не більше, а при облвиконкомах було не так. Мене обирали депутати, і коли за рік ти звітуєш, якщо не напрацював і не встановив нормальні, ділові стосунки з депутатським корпусом, то завтра крикне хтось з зали: «Геть!», проголосували – і все.

– Тобто облвиконком мав свободу в прийнятті рішень, але й відповідальність?

– Перед депутатським корпусом, а зараз виходить, що депутати є, але бюджети й усе інше диктує обласна державна адміністрація, згори. Дійшло до того, що депутати звертаються до керівника служби автомобільних доріг, переконують, а він не реагує. Це неправильно, я чекаю не дочекаюсь, коли те, про що кажуть вже 10 років, тобто створять виконкоми, мрію про це, мабуть, не дочекаюся, але хотілося б (посміхнувся).

– Валерію Михайловичу, Україна вас широко взнала під час ліквідації наслідків повені на Закарпатті в 1998 році. Пройшло багато років, чи можете сказати, що причини повеней – вирубка лісів, чи вони неминучі?

– Сьогодні ці повені неминучі. Я тоді 45 днів провів у Закарпатті, а в 2002 році повінь повторилася. Чому? Та тому, що гроші виділялися лише на ліквідацію наслідків, а на попередження нічого не давали. Приймалися програми, але вони були куці. Я наводжу приклад: є одна й та ж річка Тиса, але Україну затоплює, а Угорщину ні.

– А чому?

– А тому що Угорщина зробила всі захисні заходи – дамби, мости, поглиблення, систему оповіщення, а ми ні.

– А вирубка лісів впливає, бо все списують на екологію?

– Звичайно, впливає. Але це не основний фактор. Основний фактор – потрібно розробити правильний інженерний захист. Взяти систему оповіщення, адже повенева хвиля наростає по мірі просування вниз руслом, збираючи все більше води. Але системи оповіщення у нас не було. Ми, як оті примітивні мавпи, заглядали на той чи інший пост, коли можна мати систему оповіщення.

– А були випадки нецільового, скажем так, використання коштів на ліквідацію наслідків повені?

– Я скажу, що сам принцип неправильний, це стосується і Чорнобилю, і надзвичайних ситуацій, коли держава бере на себе зобов’язання збудувати нові будинки. Краще давати гроші людям, щоб вони будували так, як бачать і хочуть. Але в основному гроші виділялися на інфраструктуру – дороги й мости. З того часу ситуація не змінилася. Тоді менше крали на дорогах (сміється).

– Цікаво. Ми плавно перейшли до політики. Ви стали міністром, а потім несподівано, знову несподівано, вас зняли. А чи були якісь об’єктивні причини зняття з посади і наскільки це зруйнувало кар’єру?

– Це, мабуть, найболісніший період в моєму житті, який я, скажу чесно, дуже важко пережив. З міністра стати головою обласної адміністрації – це вже було пониження, а коли тебе й звідтіля турнули – ну, це взагалі…

– Ми до цього дійдемо, а чи були передумови? Хто, що, якась боротьба?

– Та ні. Я просто нагадаю, що тоді 2 лютого загинув в автокатастрофі Михайло Володимирович Башкіров, голова Кіровоградської ОДА, це був виборчий рік, потрібно було когось ставити, і Кучма якби пожертвував мною, щоб отримати результат. Це єдина причина, чому мене перевели.

– Це зруйнувало кар’єру?

– Так, це був початок руйнації, а зруйнувало, коли зняли з губернатора. Оце вже зруйнувало остаточно.

– Я був на прямому етері президента Кучми в Кіровоградському телецентрі. Тоді до Кучми підійшли і ви, й інші керівники, і запевнили, що він переможе, але не склалося. Чому область ввійшла, як казали, до «червоного поясу», тобто голосувала за лівих? І авторитет, ваш у тому числі, не допоміг.

– Розумієте, спрацювали чисто особисті фактори. Моїми заступниками були два комуніста, причому не просто, а які вірили, хоча кожен має право. Це Володимир Іванович Мяснянкін, до речі, з Олександрії, Кравченко теж звідти, як і Моцний Василь теж. І коли я давав завдання по організації агітації, то все робилося навпаки. Володимир Іванович прямо агітував за Симоненка, інші не так відкрито, або агітація за Кучму була їм по барабану. Я не скажу, що це була п’ята колона, але це було нещиро.

– Деякі начальники управлінь скаржилися, що Кальченко ледь не змушував їх розклеювати вночі з водіями агітки. Може, це ота контрпропаганда?

– Ну, не знаю, хто це міг сказати таке. Ніколи я таких команд не давав, ніколи! Більше того, я ніколи не виступав і не кричав, щоб всі голосували за Кучму. У мене була ідеологія, якщо люди побачать покращення, то зрозуміють, що це робить Кальченко, а значить, і Кучма.

– Щоб закінчити тему адмінресурсу. Був такий цікавий момент, протистояння губернаторів і мерів обласного центру, і тут виникає тема Олександра Нікуліна…

– От я чесно скажу, усі Нікуліна виставляють жертвою. Нікулін – не овечка. Ні. Він бізнесмен, а це гроші, і коли в нас відбулося протистояння, то воно відбулося в тому, що він мене образив, виступив на сесії обласної ради, образив, за що я звернувся до суду на нього й на газету «Вєдомості». Не за якісь махінації чи ще щось. Головним ворогом Нікуліна були Кравченко та Мілєнін (Олександр Мілєнін, тогочасний очільник обласного управління МВС. – Авт.). Я згадую, як ми зустрічали в Канатово Кучму, на місці був Кравченко, і Нікулін був, щось вони розмовляли вдвох, коли раптом Кравченко каже: «Ти або заспокойся, або я тебе посаджу». Я поряд стояв. Так було, і там Мілєнін накопав.

– Нічого собі, рівень!

– Я чув, нібито був взаємозалік на 4 мільйона гривень по горілці, яких ніхто не бачив, і горілки не було. Таке писали в 1999 році. Ще раз кажу, конфлікт у мене з Нікуліним був лише в площині особистих образ, які він наніс обласній державній адміністрації в моїй особі. Все!

– А оці маски-шоу, пам’ятаю, що до Нікуліна приїздили на квартиру, ніби якісь мали бути гроші, потім міліція виправдовувалася, що сплутали квартири, робили обшуки в міській раді, і так далі. Губернатор був у курсі, що міліція мера розробляє?

– Мені про це ставало відомо заднім числом. Приходжу на роботу, а мені кажуть, що вночі міліція була в міськвиконкомі, хотіла взяти документи, а їх не давали. Я від цього взагалі відмежувався, сказав, розбирайтеся, якщо щось маєте. Ми не цькували Нікуліна, але ми його й не захищали. Це правда. Це міліція й Нікулін.

– Валерію Михайловичу, давайте повернемося до продуктивної праці. Ні до вас, ні після вас область не бачила стількох міністрів, підписаних меморандумів про співпрацю Кіровоградщини з міністерствами. Це дало якийсь практичний результат чи це була декларація намірів, працювали ваші зв’язки?

– Сергію, був прямий результат. По-перше, у мене були майже дружні стосунки з Валерієм Павловичем Пустовойтенком, ми майже в один день народилися, він і я будівельники, ми розуміли один одного, як прем’єр він іноді давав мені доручення, далекі від профілю МНС, наприклад, треба поїхати в Лівадійський палац у Криму, подивитися, що там потрібно зробити, щоб він не зруйнувався. Тому все те, що я його просив, теж виконувалося. Моїм другим другом, який приїздив до мене, у сенсі на Кіровоградщину, об’єктивності заради й до Ігоря Шарова, був Ігор Мітюков (міністр фінансів в урядах Пустовойтенка та Ющенка. – Авт.). А найзакадичнішим моїм другом був начальник Пенсійного фонду Борис Зайчук. Чому? У свій час було так, що з Чорнобильського фонду ми давали гроші в Пенсійний фонд, оскільки грошей у нас було багато, бо бюджет міністерства був 2 мільярди доларів. І коли в нього виникали проблеми, він звертався: «Валєра, підкинь трішки», і я це робив, незважаючи на терміни, що давало можливість для маневру. Коли я прийшов, у нас взагалі не виплачували грошима нічого…

– Ганебні були часи…

– Приїхав Зайчук, ми поїхали на дачу, посиділи, поспівали пісень, домовились, і він почав активно допомагати. За три місяці ми відійшли від виплат еквіваленту пенсій у вигляді зерна чи цукру й почали виплату пенсій грошима, до того ж ліквідували заборгованість по заробітній платі. Ще одним другом був Юрій Богуцький, міністр культури. Тоді він дуже допоміг в організації звітного концерту творчих сил Кіровоградщини в палаці «Україна».

– Феєричний концерт, і область ніби стала кращою в Україні. Зараз ця традиція зійшла нанівець.

– Було, пишалися, а ще моїм, як казали колись, корешем був міністр транспорту, тому мені працювалося легко, а з Раїсою Богатирьовою ми взагалі дружили сім’ями, разом відпочивали в Криму. Це потім з неї зліпили образ, почалася політика. Тому, звичайно, зв’язки та дружба допомагали, а практичний результат був у тому, що область по комплексним соціально-економічним показникам перейшла з 25 місця на 4.

– Усе йде якби добре, але після виборів вас раптом знімають з посади голови Кіровоградської облдержадміністрації, без оголошення причин. Як це відбувається, телефонують?

– 29 жовтня 1999 року Кучма нагороджує мене другим орденом, перший мені вручили за створення МНС, а цей за Закарпаття. Потім пройшли вибори, ми зайняли друге місце, Кучму обійшов Симоненко. 3 листопада отримую команду їхати на нараду в Адміністрацію президента, будемо обговорювати стратегію перемоги в другому турі. Я піднявся о 4 ранку, виїхали, прибув до Адміністрації, а мені кажуть зайти до заступника. Я туди зайшов, а мені кажуть, що прийнято рішення – тебе зняли.

– Отак і було?

– Так. Я здивувався: «Як?» Сказали, що 3 години тому тут був Моцний, і його призначили, тож тобі на нараду йти не потрібно, розвертайся, бо сьогодні о 16 годині до вас приїде Білоблоцький і доведе до відома обласного активу це рішення. А Микола Петрович Білоблоцький був міністром соціальної політики, і я йому допомагав, потім він став керівником АП. У чому паскудність ситуації – що саме йому дали команду їхати, щоб мене знімати. Він усе розумів, а після цього і його зняли й призначили послом України в РФ. Він забрав мене до себе, і я 7 місяців був заступником у торгово-економічній місії.

– Ви майже одразу після відставки пішли в політику, причому в опозиційну «Батьківщину», а інші пропозиції надходили?

– Так, була пропозиція від Народно-демократичної партії, від Пустовойтенка, але я давно, ще з 1994 року, працював з Юлією Володимирівною (Тимошенко. – Авт.), також я був депутатом обласної ради від Бобринця, де перетинались наші шляхи, ми розуміли одне одного, тому було прийняте таке рішення.

– І ось ви учасник виборів, але, з іншого боку, ви вже не влада, якій кланялись, і вас, потужного політика, учорашнього міністра й губернатора, раптом починають не пускати на зустрічі з виборцями, міліція випихає з приміщення, зривають зустрічі з виборцями, не пускають автобуси в Київ і тому подібне. Ви очікували на таке?

– Ні, не очікував. Коли в 2000 році я пішов на округ, який звільнився після Юлії Володимирівни, то Кучма, не зважаючи на все, у розмові зі мною якби погодив мою кандидатуру.

– Як погодив?

– Сказав: Валєра, йди на вибори.

– Тобто отримали ніби карт-бланш?

– Я потім прийшов до Олександра Волкова, його називали директором парламенту, і кажу, що Леонід Данилович мене благословив, а він мені: «Ти шо, дурний? Треба було посаду просити! Він мені сказав, щоб я тебе знищив».

– Оце така кухня?!

– Ось так… Ресурс проти мене був скажений. Мене всі знали, і я знав, районні адміністрації мене підтримували, але включили таку репресивну машину, якої ніхто не знав.

– Знімали з посад голів райдержадміністрацій за лояльність…

– Одним махом 4-х зняли.

– Як це вплинуло на ваш світогляд? Людина живе й думає, що вона в демократичній країні, і раптом таке?

– Вплинуло, але я розумів, що це був експеримент, чи можуть будь-кого, маючи гроші й владу, поставити депутатом? Можуть.

– У вас три заходи в Верховну Раду й досвід управлінця високого рангу. У мене давно є дитяче запитання: кому краще – політику, депутату чи господарнику або управлінцю?

– Найщасливіші мої роки – це роки Півночі, облвиконком і міністерство, коли я до політики не мав відношення, займався конкретикою. У політиці дійсно дуже складно, і потрібно мати мужність і нерви.

– А порядність? Політика – брудна справа?

– Брудна, невимовно брудна. Мені ще поталанило, що я був у більш чи менш нормальній політичній силі. Це не Регіони.

– Де брали в полон?

– Янукович міг і в морду дати Кірпі (Георгій Кірпа, міністр транспорту та зв’язку 2002-2004, очільник Державної адміністрації залізничного транспорту. – Авт.), і так далі, це всі знали…

– Страшно… Ви сказали, що ви були в нормальній політичній силі, а чи доводилося голосувати проти своїх переконань?

– Як правило, фракція приймала виважені рішення, але доводилося голосувати й проти. Наприклад, хотіли виключити з фракції Анатолія Гриценка, я голосував проти, він не був однопартійцем, але в нього була державницька позиція.

– А траплялися суперечки з Юлією Тимошенко?

– Були, але чисто технічного плану, у плані того, що мало давали ресурсу, вона рідко їздила по регіонах, або по маршруту візиту.

– Ось таке запитання, яке досі турбує мешканців обласного центру. У 2006 році ви досягаєте максимального результату, виграєте вибори мера Кіровограда й мандат депутата Верховної Ради. І раптом залишаєте керувати містом Станіслава Берьозкіна, а самі пішли в Верховну Раду. Це зрада, як вважало багато людей?

– Я пояснюю людям, але вони не хочуть слухати ці пояснення. Нагадаю, що я двічі йшов на вибори, коли закон дозволяв балотуватися й на міського голову, і на депутата парламенту, це було й у 2002 році, пам’ятаєте?

– Так, за півгодини до дня голосування вас зняли з виборів, ніби за незадекларований «Москвич» чи щось подібне.

– Ні, зняли за одну хвилину до виборів, ввечері суд підтвердив, що по машині ніяких питань немає, а потім комісія знову зібралася, прокрутилися додаткові гроші, і мене зняли. Потім вночі не встигли проставити в бюлетенях штампики, що я вибув, і я на деяких дільницях набрав голосів більше, ніж Антоньєва. Тоді виборча комісія прийняла рішення вважати голоси за Кальченка недійсними. У мене такий досвід був, тому я й у 2006 році вирішив підстрахуватися, стати кандидатом на дві посади.

– Для підстраховки?

– Перед цим у мене була дуже серйозна розмова з Юлією Володимирівною. Я пояснював ситуацію: якщо йти на мера, а мене умовляли й вона, і Турчинов, треба щось зробити для міста, а без грошей нічого не зробиш. Юлія Володимирівна сказала: «Буду прем’єр-міністром і все для вас зроблю. Ви для мене будете найголовнішим мером». І я вірив цьому. Я чудово розумів, що бути мером міста при Януковичі – це тюрма! Це пряма тюрма, знаходять якісь порушення, і тебе закривають, а те, що Янукович умів закривати, навіть не таких, як Кальченко, а набагато потужніших людей, ми знаємо на прикладі й Тимошенко, і Луценка, й інших. Тому спрацював інстинкт, тоді було троє таких, хто обіймав дві посади. Ми знали, що в листопаді будуть нові вибори.

– Це реальне пояснення ситуації.

– Звичайно, це прикро, можна було навіть у тих умовах зробити для міста багато, звичайно, якби прем’єром була Юлія, інакше це пряма дорога до в’язниці.

– Ви вже сказали, що на рівні області система влади має бути реформована на користь обласного виконавчого комітету. Як обирати керівника?

– Так, як обирали Миколу Сухомлина у 1994 році, коли його конкурентом був Сибірцев, отак і обирати, щоб визначалася територія. А виконавчий комітет сформують депутати, не обов’язково зі свого числа, але з фахівців. Це моя мрія, бо це був би всенародно обраний губернатор.

– Будемо закінчувати. Таке запитання: чому чиновники зараз ніколи не сперечаються, не протестують проти вказівок згори, якими б вони не були?

– У нас є один керівник управління, який пережив 4-х губернаторів, бо його мета не працювати, а утриматися при владі. Все. Яка критика? Тому він робить усе, що йому кажуть. І це об’єктивно, це не тому, що він поганий, це система, так працюють і заступники, і голова обласної адміністрації.

– Ви розповіли, що в вашому житті траплялося багато несподіваного, коли ви отримували підвищення. Скажіть, людина – коваль своєї долі чи все вирішує випадок?

– Більше випадок, але ж і характер має бути, і підготовка. До випадку потрібно бути готовим, я не рвався в облвиконком, але й не став би заступником, якби не мав досвіду за плечами. Так само й з посадою міністра, я її не шукав.

– У вас є власна філософія життя?

– Потрібно дорожити друзями й товаришами, яких не можна кидати в біді, допомагаю, чим можу. Я підтримую дружбу і з однокласниками, і з однокурсниками, і з колегами. Це дуже важливо – не зраджувати й не забувати друзів!

Фото з архіву Валерія Кальченка.