Біженець у білому халаті

Перше враження від почутого – фільм жахів. Згодом думка змінилася: таке в жодному кіно не побачиш. Такого страху не відчуєш…

Лікар-інтерн, нейрохірург Микола Грехович зі своєю коханою дівчиною вибрався з Маріуполя дивом, з Божою допомогою. Усе, що прийшлося пережити, у його розповіді.

– Я в Маріуполі проходив інтернатуру в обласній лікарні інтенсивного лікування. З першого дня війни жив у лікарні. Моя дівчина з батьками жила у восьми кілометрах від міста, в селищі Старий Крим. Їхати туди було небезпечно, мобільний зв’язок відсутній. Лікарня була під обстрілами, ми ж лікували людей. Коли приміщення лікарні розбомбили, воно стало пунктом збору біженців – люди туди приходили в пошуку безпеки.

До мене дійшла інформація, що «денеерівці» евакуюють жителів Старого Криму в Новоазовськ, а це непідконтрольна Україні територія. Причому евакуація була безальтернативною. Людям говорили, що українські війська нікого не пускають у напрямку Запоріжжя, що дороги заміновані, що розстрілюють машини, що єдиний шлях – на Ростов. Я більше не міг чекати й вирішив дістатися Старого Криму.

Бойовики, що тримали лікарню, мене випустили й сказали, що не дійду, що мене десь вб’ють. Я надів поверх курточки білий халат, взяв аптечку, інструменти, турнікет, який знайшов, також взяв із собою. Зустрівся з «денеерівськими» військовими, які щойно розстріляли автівку з цивільними людьми. Жінка загинула на місці, чоловік був поранений, а уламками скла посікло їхнього сина. Ці бойовики витягли з машини чоловіка й чомусь стали гукати лікаря. А тут я. Поранення було в голову – моя тема. Я рану обробив, на місці зашив, якийсь санітар мені асистував. Вояки були вражені, тому навіть на машині підвезли мене до Старого Криму. Дорогою пропонували з ними залишитися військовим медиком…

Коли я побачив, що селище вціліло, трохи заспокоївся. Прийшов у будинок батьків своєї дівчини. Усі були на місці. Селище, до речі, зазомбоване. Інформація викривлена, на Україну ображаються, годинники на російський час переводять. А я ж з восьмиповерхової лікарні бачив, як танки з літерою Z розносять житлові будинки. Як авіабомбу скинули на пожежну частину. Як все навкруги горіло й руйнувалося. У мене на руках троє дітей померло. А мені там ніхто не вірить…

З 15 до 24 березня я повільно божеволів від усього. Вирішив вибиратися. Батьки Даші були проти, щоб вона їхала зі мною. Одного разу я просто вирушив, точно не знаючи, куди. Даша пішла мене проводжати. У кінці вулиці якісь люди грузилися в бус. Я спитав, куди їдуть. Сказали, що в Бердянськ, і погодилися взяти мене. Моя дівчина сказала, що має при собі документи, і ми поїхали вдвох.

У Бердянську на ніч залишилися в школі, переобладнаній для біженців. Стали думати, що робити далі. Люди говорили, що прийшло багато автобусів, щоб вивозити бажаючих. Велися списки, ми записалися на 179-й автобус. Прикинули, що чекати прийдеться два-три тижні. Ми скооперувалися з друзями та колегами, яких там знайшли, і пішли з міста пішки, бо в місто вже евакуаційний транспорт не пускали.

Дійсно, за містом стояло 53 автобуси. А людей – 4 тисячі. Велика колона, блок-пости через кожні 100 метрів. Їх було, мабуть, не менше двадцяти. Перевіряли все: документи, телефони, татуювання, речі, коліна, животи – на предмет слідів від носіння форми й зброї. Ближче до ночі був останній блокпост. Їхати далі не дозволили, усі автобуси зупинилися біля заправки. Обіцяли випустити о шостій ранку, але не пустили. До середини дня у деяких людей почалася паніка. Води немає, багато дітей, коти й собаки з людьми. Хтось навіть каналізаційні люки намагався відкрити.

Стали говорити, що нас тримають в якості заручників. Ще більше люди панікують. Нам намагалися роздати «гуманітарку». Але одна упаковка соків та 20 буханок хліба на 4 тисячі чоловік… Мабуть, дали те, що з наших магазинів винесли. Прийшла інформація, що нас обмінюють на російських полонених. Й о шостій вечора автобуси поїхали далі, у Запоріжжя.

Там нас нагодували, розмістили. Ми записувалися, куди хочемо їхати далі. Я записався в Кропивницький, бо тут, по-перше, наш медуніверситет, по-друге, сюди переїхав мій куратор інтернатури. Нас відвезли на вокзал, і тепер ми тут.

Зустріли нас тепло. Обласна лікарня прийняла мене в інтернатуру. Ми знайшли житло. Поки все добре, особливо в порівнянні з тим, що прийшлося пережити. Коли закінчиться війна, буде абсолютно добре.

Фото надане Миколою Греховичем.

++++++

Звертаємося по допомогу до вас, шановні читачі. Будемо вдячні за кожну гривню.
Переможемо – відпрацюємо!
Paypal:
marmer.st@gmail.com

Приват 24:
5363 5426 0288 7912

Банківський рахунок:
МФО: 320478
АБ «Укргазбанк».
Рахунок: UA103204780000000026008151521
Отримувач: ТОВ «Редакція газети «Україна-центр».
ЄДРПОУ: 22212613.
Призначення платежу: Благодійний внесок «Україні-центр».