Монолог одесита

Дружимо дуже давно – з минулого тисячоліття. Правда, бачимося рідко: Володимир Уманенко живе в Одесі. Коли відомий модельєр, стиліст, художник, організатор виставок, показів, арт-заходів буває у мами в Кропивницькому, ми обов’язково зустрічаємося. Так було й цього разу. Про що говорили? Про війну в Одесі, ставлення до того, що відбувається, одеситів.

– Читати новини – одне, а бачити війну на власні очі – інше. Коли в ТРЦ «Рів’єра» потрапила ракета – почули й відчули багато хто. Кропивницький – тихе місто в порівнянні з Одесою. Зате тут збиває з ніг інше: багато дітей моїх друзів воюють.

Дійсність не вміщається в голові. Можна було влаштувати ще один Чорнобиль, ще один ковід… Але воювати! З ким? З росіянами, які триста років кричали, що ми браття. Це навіть не підлість, це неправильний парадокс. Так, є правильні парадокси. Наприклад, в людині є енергія сонця. Вона не може її побачити, уявити, але вона є. Це є правильний парадокс. Закоханість є таким же парадоксом. Не можна пояснити, чому людині подобається саме ця. У цих парадоксах є сенс, а в парадоксі з Росією його немає. Вони самі себе закопують як націю на кілька поколінь наперед.

У Кропивницькому перила мосту пофарбовані у жовто-блакитні кольори не три місяці тому, а давно. А в Одесі прапори повісили та намалювали тільки коли «прилетіло». Причому були випадки, коли мешканці будинків не дозволяли їх малювати, щоб не «прилітало». Тоді приходила молодь й наносила величезні графіті з зображенням української символіки.

До сих пір є «вата». Вона «прекрасна». Це навіть не вата, а синтепон. Мені шкода. Здавалося, ще в 2014-му все повинно було дійти. Що ще повинно відбутися, щоб дійшло? По великому рахунку, це психологічна війна, війна менталітетів.

В Одесі не так рахують гроші. Вони їй по-іншому дістаються. Я там не бачив такої кількості сонячних батарей, як тут. На Кіровоградщині виймають гроші з землі, яка всіх годує. Тут заробляють чесно – хлібом, буряком, олією. І розмовляють на моїй малій батьківщині спокійніше.

Шкодую, що я занадто «дорослий», і мене з моєю армійською спеціальністю спецназівця не беруть на фронт. І ще шкодую, що пізно почав робити те, що мені зараз подобається. Маю на увазі виставку плакатів на тему війни. Є знайомі, які допомагають: малюють, друкують їх. Розвішуємо плакати на знаменитій «Книжці», щотижня їх міняємо. Вже перейшли на Грецьку площу, на Дерибасівську. За них треба було братися в перші дні війни. До речі, рекомендую вам це влаштовувати. Люди все одно збираються – їм це потрібно.

Ми втратили багато часу. За три місяці вирішити все, що накопичувалося століттями, неможливо. Треба було ще в 1991 році перейменовувати вулиці та зносити «не наші» пам’ятники. А нам ще й навіювали, що Москва – це добре. Зате протягом восьми років ми виховали армію, яка зараз дає відсіч ворогу. Наші хлопці вигризають перемогу, і вони переможуть. Все буде Україна!