Ірландська «українська паляниця»

Багато хто з кропивничан знає Наталію Артюхову. З кимось працювала, з кимось товаришує, дружить, співпрацює. У травні цього року вона поїхала до Ірландії – наполягла дочка, яка там живе з чоловіком і сином. Про те, як ірландці ставляться до біженців з України, ми ще не чули, тому зв’язалися з Наталією й про все розпитали.

– Діти кликали мене з самого початку війни. Але я, як і всі ми, сподівалася, що цей жах от-от скінчиться. На жаль, так не сталося, і на початку травня я рушила в напрямку Ірландії.

Спочатку була Польща. У мене був прострочений закордонний паспорт. Але це дозволяло перетинати кордон. Я перетнула українсько-польський, але, як виявилося пізніше, мене в країну впустили, але в паспорті не поставили жодної відмітки. Це потім зіграло свою роль.

У Варшаві на мене очікував зять – спеціально прилетів, щоб мене супроводжувати. Оскільки авіаквиток з Варшави до Дубліна вартував 300 євро, а з Щецина туди ж – 30 євро, ми поїздом переїхали до Щецина. Звідти й полетіли. З нами ще була подруга моєї доньки з сином.

Усі прибувають в аеропорт Дубліна. Там йде реєстрація. Подруга доньки все пройшла, а зі мною проблеми: у паспорті немає відмітки, коли саме я залишила територію України. У міграційної служби були підозри, що я довго «блукала» по Європі. Треба було підтвердити, що я щойно з України. Одне з підтверджень – комунальні платежі, переведені банку з моїх рахунків. Планшет, звідки я розраховувалася, розряджений. У телефоні – тільки два платежі: за телефон і кабельне телебачення. Терміни оплати всіх задовольнили, і мене впустили в країну.

При аеропорту є двоповерхове приміщення – центр для біженців. Там всіх оформлюють, селять. Кому є куди їхати (родичі, знайомі) – їдуть далі. Кому нікуди – живуть там, доки держава не знайде житло, причому в будь-якому місті чи містечку. Я поїхала до рідних в містечко Бандон. За площею території та кількістю населення – приблизно наша Знам’янка.

Декого селять в готелях з триразовим харчуванням. Гуманітарна допомога – білизна, засоби гігієни, продукти – надається регулярно. Кому знайшли житло – переїжджають. Можна влаштуватися на роботу. Крім заробітної плати, держава виплачує певну суму допомоги. Я – пенсіонерка, маю статус інваліда та «чорнобильця» – отримую 208 євро на тиждень. Жодна держава так фінансово не допомагає.

Щосереди я маю ходити в «соціал» – так називається центр допомоги біженцям (типу наш соцбез). Відмічаюся, підтверджую свою особу й отримую фінансову допомогу. Там надають і «гуманітарку». Мої знайомі в іншому місті Ірландії розповіли, що такий «соціал» між собою називають «українська паляниця». Чула, що в інших містах також. І там на вході висить український прапор.

Працювати можна влаштуватися – багато різних підприємств. Постригтися, зробити манікюр тут дуже дорого. Моя проста стрижка (вмовила в барбершопі) коштувала мені 20 євро. А медичне обслуговування безкоштовне. Ставлення до нас таке, як до своїх громадян. Це приємно й цінно для нас.

Мова – англійська. Спочатку я користувалася послугами перекладача (надають безкоштовно), тепер ходжу на мовні курси. Тут усі вітаються: хеллоу! – я відповідаю. А хочу повноцінно, їхньою мовою, спілкуватися з цими гостинними, привітними людьми.

Як тільки є можливість, я їду до океану. Навіть відео записала, яке виклала в соцмережах. Така краса! Такий простір! Така природна міць! Я би всіх кропивничан туди перенесла. Хоча б на мить – підзарядитися енергією, щоби вистояти та перемогти.