Поясніть мені, тупому

Люди діляться на тих, на кого можна покластися, і тих, на кого потрібно покласти.

М. Жванецький

Війна не скасовує навіть найнезручніших і, здавалося б, недоречних запитань. Незважаючи на охочих до спілкування й відвертих членів ставки Головнокомандувача, вони летять з усіх боків – від своїх і чужих – куди тим «Хаймерсам». При цьому відповіді на всі незрозумілості є, і вони здебільшого цілком логічні, але хто ж їх слухає, коли без пауз на «подумати» розганяються нові й нові «зради».

Знав, але не повідомив народу. Президент Зеленський в інтерв’ю Washington Post спробував пояснити, чому інформація про точний час початку війни, передана йому президентом Байденом, не стала надбанням населення України. Аргументи президента зрозуміли далеко не всі, а дехто почав вважати його злочинцем та винуватцем масових жертв початку «спецоперації». Відверто зізнаюся, що я теж з нетямущих, але не настільки ж! Тим більше, що є нюанс: в інтерв’ю WP Зеленський розкрив логіку своїх вчинків виключно американським читачам, а вони найкраще розуміють мову економіки, голос цифр, а не емоцій. Особисто мене такі аргументи влаштовують, але поясніть мені, тупому, невже всім розумникам із команди Зе було із самого початку не зрозуміло, чим відгукнуться подібні одкровення від Володимира? Навіщо ж було тримати цілий народ (свій народ!) за дурнів?..

Ще одна тема, яка викликала шквал запитань, – це батальйон «Монако». Як посеред війни українська «еліта» (без лапок ніяк не можна) – депутати, судді, бізнесмени, їхні дружини, дорослі діти, помічники, охоронці та навіть машини – опинилися на Лазурному узбережжі? Ні, я не бачу проблем із логістикою та трансфертами у мільярди доларів. Мені незрозумілі відповіді на етичні запитання (так, тупий!): як можна звалити з країни, де ви (суки, пардон) зобов’язалися нести державну службу? А якщо ти – бізнесмен, а не державна людина (таких мало), то як наважився вивести з воюючої країни (своєї країни!) накрадені (чи нечесно зароблені – інших у нас не буває) мільйони?

У списку з 80 осіб – чимало відомих прізвищ, але є одне, знане на всій Кіровоградщині й не лише. Андрій та Сергій Табалови, поясніть землякам, що ви там робите? Як виїхали із країни, військовозобов’язані? Тільки не кажіть, що злякалися, – не повірю. Хто в гори ходив, хто бігав марафони? Та й тато ваш у молодості слабаком не був. А гени, як відомо, капцем не розтопчеш.

І ще одна тема, яка потребує пояснень. Прочитав нещодавно, що за пів року війни ціла низка народних обранців капітально покращила свій власний автопарк. Прикупили машин по 50 – 80 тис. доларів. Вартість не рекордна, але для воєнного часу просто нахабна. Одне таке комфортне крісло на чотирьох колесах під депутатську дупу можна було обміняти на 5 – 10 вживаних машин для бійців ЗСУ. Не можу пояснити (хоча б собі), що в цих народних обранців (так-так, це ми з вами їх обрали!) у головах? Що штовхає їх на такі невчасні покупки? Жадібність, дурість, пофігізм? І все це на тлі жахів війни.

Для початку вирішив поспілкуватися з двома відомими нардепами – Олексієм Гончаренком та Олександром Дануцею. Обидва синхронно відповіли, що дії своїх колег не коментують. «Кожен робить вибір сам», – уточнив Гончаренко. «А може, машину замовили ще в січні?» – припустив Дануца. До речі, вони обидва регулярно беруть участь у купівлі автомобілів для фронту: Олексій спільно з Гончаренко-центрами придбав 34 позашляховики, а Олександр з друзями – 5 авто, у тому числі перероблений під шпиталь на колесах автобус «Мерседес», який уже вивіз із зони бойових дій більше сотні тяжкопоранених.

Молодці, звичайно, але пошуки правильної та зрозумілої відповіді на своє запитання я вирішив продовжити. І звернувся до віце-президента Асоціації політичних психологів України Світлани Чуніхіної. На її думку, усе просто:

– На погано підготовлений психічний ґрунт впало отруйне насіння влади, яка часто призводить до усихання емпатії та неадекватного роздування зарозумілості, самовпевненості, почуття власної важливості.

І одразу все стало зрозуміло. Навіть тупому. А то я, грішним ділом, подумав – жлоби…