Бойовий Ніксон із Хмільника

Той рідкісний випадок, коли не ми шукали героя публікації, а наші кропивницькі захисники попросили написати про їхнього побратима. У них був певний сумнів, що напишемо, адже хлопець родом з Вінниччини. Та хіба героїзм має прописку?

Отже, Сергій Нікішин (позивний «Ніксон») живе в місті Хмільнику Вінницької області. Це там, де багато відомих оздоровчих санаторіїв. Працював на молокозаводі оператором. Трошки попрацював за кордоном, в Естонії. Простий український хлопець. Коли почалася повномасштабна війна, залишився вдома.

– Пішов з друзями на блокпост обороняти містечко. Слава Богу, до нас ворог не дійшов, – розповідає Сергій. – А багато родичів живуть на Житомирщині, і вони переказували, з чим довелося стикнутися. Я, хоч був далеко від війни, не зміг спокійно сидіти вдома, звернувся до військкомату. З першого разу мене чомусь не взяли, хоча відправляли повні автобуси чоловіків. Сказали, щоб чекав дзвінка. Через пару днів подзвонили, сумка в мене вже була зібрана, і я поїхав.

Сергій згадує, що зустрів багато земляків. Навіть були з Хмільника, з ким жодного разу не спілкувалися. Там стали рідними. «Вперше дуже крепко нас запалила ця війна», за словами військового,  коли приїхали в Авдіївку. Це було 29 березня 2022 року. Автобус розбили, хлопці гинули на очах: деякі згоріли, декого побило осколками. Було сподівання, що цих новачків відведуть, але вже зранку, після такої жахливої ночі, їх відправили «працювати».

– Як кажуть, ми закалилися. З цією бідою ми стали однією сім’єю, – зауважив Сергій. Він потрапив у 110-ту окрему механізовану бригаду, перший батальйон, друга мінометна батарея. Прийшов солдатом, здобув молодшого сержанта як командир мінометного розрахунку.

Весь час стояли в Авдіївці, до останнього, аж допоки ворог розбив позицію, пошкодив міномет. У дві години ночі виїхали, а о п’ятій ранку в’їзд в Авдіївку вже був перекритий. Деякі хлопці виходили полями, посадками, ногами.

До цього був штурм, про який нам розповіли побратими «Ніксона», і про який ми попросили його розповісти. Цей випадок має увійти в історію російсько-української війни й стати прикладом мужності та мудрості:

– Отримали команду обороняти піхоту, яка пішла на штурм. Наших піхотинців взяли в кільце, багато хто відступив, багато загинуло. Ми до останнього прикривали наших мінометами. І раптом почули неподалік, метрів 150 від нас, автоматні черги і крики хлопців. Зрозуміли, що нашу піхоту прорвали. Ми, мінометники, взяли в руки автомати, бо розуміли ситуацію, яка склалася.

Десь за пів години мій навідник побачив, що в сусідній будівлі хтось промелькнув. А ми знали, що там ніхто не живе, хати зачинені, ми в них не заходили, замки не зривали. Я дав команду ховатися у підвалі, бо зрозумів, що це не наші. Виявилося, що це два орка. Вони нас побачили, перелізли через паркан і почали розстрілювати вхідні двері, за якими ми були.

Я довго не думав. У нас був запасний вихід. Я з підвалу кинув гранату, трішки орків заспокоїв, дав своїм хлопцям команду вилізти через чорний хід. Першим був мій навідник, другим виліз я і одразу почав прикривати третього. Пішли до сусідньої хати, коли я побачив, що кацап лежить під забором і цілиться у вхідні двері – туди, звідки ми мали виходити. Вони не знали, що в нас був запасний вихід. Їх зупинила моя граната. Вони думали, що після вибуху ми звідти вийдемо.

Один орк прикривав вихід, інший заходив у будівлю – штурмувати нас. Я несподівано виліз збоку і положив їх двох у близькому бою. Ми почали відходити. Неподалік нас стояли «погранці», теж мінометна батарея. Виявилося, орки нас пройшли, взяли в кільце «погранців», а ми вже заходили малою групою. Там багато місцевих здавали наші позиції. Це ті «ждуни».

Весь інтернет знає про цей штурм. Це коли орки захопили комплекс «Царська охота». Почали з хлопцями відходити. Я даю команду хлопцям йти за мною, виходимо на зв’язок з побратимами, попереджаю, щоб ніхто не їхав за нами, бо орків багато, ніхто б не доїхав.

Зв’язався з комбатом, офіцерами. Усі були дуже здивовані, що ми за таких обставин вижили. Слава Богу, вибралися.

Сергій на запитання, як він так миттєво зорієнтувався в ситуації, відповів: «Інстинкт самозбереження». Такому його не вчили. З мінометами працювати – так, а автомати вони, виявилося, ледве випросили. Їм казали, що мінометники прикривають піхоту, автомати їм не потрібні. А вийшло все не за підручниками.

До речі, орки зайшли в тил по трубах. Сергій точно не знає, яке призначення мають ці трубопроводи, але в діаметрі десь півтора метри. Ворог протягом місяця ліз цими трубами, різаками вирізав отвори, стягував туди БК. А потім великою кількістю піхоти почали штурмувати. А з іншого боку йшла велика колона техніки – як оманливий маневр.

Слухаєш Сергія, і наче кіно дивишся. Він на зауваження про це відповів: «Я також багато воєнних фільмів передивився. Такого, що робиться у нас на війні, я ніколи не бачив. Усе по-іншому. Ворога дуже багато. І зброї у них безліч. КАБи їхні біди наробили. В день до ста штук цих авіабомб пускали на Авдіївку. По пів тонни кожна. Ні підвали, ні укриття від цього захистити не можуть».

Як не дивно, зараз Сергій вчиться, вдосконалюється у військовій справі. Каже, що він, як багато хлопців, прийшов з вулиці, без строкової служби. Усьому навчався на «нулі», ризикуючи життям.

– То не люди, то нечисть, – резюмує «Ніксон». – Не дай Бог вони зайдуть до нас! Ми бачили з дронів, як вони побутову техніку виносили. Бомжі якісь. І зеки серед них, і наркомани. Але є специ, які непотріб пускають першим штурмом.

А вдома дружина і синочок Марк. Малюку сім місяців. (Була нагода у Нікішина приїхати додому – автомобіль для побратимів забирав.) Сергій нагороджений «Сталевим Хрестом».

Наче все, що хотіли, почули від героя, але він наприкінці додав: «До нас на позиції прибилася собака породи акіта, її назвали Люся. Народила шість цуциків. Мамка загинула, двох маленьких забрали побратими, а чотирьох я привіз додому. Роздав рідні, а одну залишив собі. Назвав її Міна. Це була єдина дівчинка з виводку, і вона розумна, як мама. Усі живуть в теплі і спокої».