«Не треба про них забувати»

– Мене запитують, як тримаюся, – каже жителька села Покровського Кропивницького району Наталія Токарь, син якої, Вадим, понад два роки перебуває в російському полоні. – Повірте, комусь іще гірше. Мій син в полоні, йому важко, мені важко. В когось діти загинули в Маріуполі, і не тільки в Маріуполі, родичі не можуть поховати. Вірю й віритиму, що побачу сина.

Мати розповідає, що Вадиму – 26 років. Народився у Кропивницькому. Навчався у 30-й школі. У ПТУ № 8 вивчився на зварювальника. Пройшов строкову військову службу, продовжив служити за контрактом. Одружився. Сім років тому у нього з Мариною народився син, назвали Нікітою. Служив і мешкав Вадим у Кропивницькому. Коли росіяни пішли на Україну повномасштабним наступом, Вадим Токарь у складі 36-ї бригади морської піхоти вирушив у Маріуполь. Їхнє завдання було захищати металургійний комбінат імені Ілліча. «Лапа» – називали Вадима побратими. Він телефонував рідним, поки не поранило. Лежачи в бункері, приймав знеболювальні. Наказав побратимам, щоб не розповіли про його стан рідним. Але один з товаришів порушив обіцянку. Швидко закінчилися і ліки, і харчі. Поранені помирали. 12 квітня о шостій ранку Вадим зателефонував матері й попросив пробачення «за все». Через три години знову подзвонив і повідомив: він – у полоні.

За словами Наталії Токарь, вона одразу заходилася з’ясовувати, де утримують сина. Звернулася не тільки в українські державні служби, а й у міжнародні правозахисні. Самотужки розшукала родичів інших полонених хлопців з 36-ї бригади. Приєдналася до їхніх Telegram-каналів. Улітку 2022 року вперше взяла участь у публічній акції родичів військовополонених. Люди вийшли на головну площу Кропивницького, щоб нагадати владі і суспільству про свою біду. Потім такі заходи у Кропивницькому організовувалися іще, і майже у всіх Наталія брала участь. Був автопробіг у Кропивницькому. Влаштовували ходу учні і вчителі Кущівської гімназії (колишньої 30-ї школи), де навчався Вадим Токарь. Найбільше з учасників таких заходів Наталія зблизилася з Оленою Соколовою, чоловік якої, воїн «Азову» Ігор Рудий, теж перебуває у полоні з весни 2022 року. Наталія й Олена брали участь і в акціях у Покровському та приміській Первозванівці, де народився Рудий. У квітні нинішнього року їздили в Київ, разом з родичами інших військовополонених вимагали якнайшвидшого їх визволення.

На запитання, яка все ж мета цих акцій (адже державним органам і без цього відомо про становище військовополонених), Наталія каже:

– Це крик душі. Хочемо, щоб наших дітей включили в списки на обмін. Нам кажуть, що роблять усе можливе. Про те, як формуються ці списки, нам ніхто не розповідає. Мати одного з визволених хлопців розповіла, що її син, коли повернувся, відмовився говорити на цю тему. Поки мою дитину не визволять, нічого не можу сказати. Але вдячна за підтримку Олександру Щербаню, представникові Координаційного штабу з питань поводження з військовополоненими. На жаль, до наших заходів приєднується небагато сторонніх людей. Учасники акції – переважно такі, як я, та хлопці, яких визволено з полону.

Долю полонених з 36-ї бригади морської піхоти Наталія порівнює із загадкою Бермудського трикутника, де, згідно з легендою, зникають кораблі й літаки. Усе, що їй відомо про перебування сина в полоні, – результат її приватних розслідувань. Наприклад, близько року тому довідалася від родичів, які мешкають в росії, що на тамтешньому телебаченні вийшли дві передачі про її сина.

Якщо вам не гидко порпатися в пропагандистському лайні, легко знайдете ті відео в Інтернеті. Спочатку голос за кадром представляє Вадима: «Среднего роста, с хитрым прищуром, военнопленному 25 лет. Разведчик ВСУ, оператор-наводчик пулемета ДШК. Он, так скажем, из идейных, фашист. С такими нынче воюем». Далі військовополонений спокійно розповідає кореспонденту, що підтримує Гітлера і хоче всіх жителів Донбасу, які не підтримали Майдан, а також їхніх дітей відправити в газові камери. В іншому відео Вадим коментує свої «нацистські» татуювання, зроблені тоді, коли начебто перебував в «ультрас», угрупованні футбольних фанатів.

– Передачі ті – жахливі, але я дивилася їх зі сміхом, бо це – не слова моєї дитини. Це маячня, що Вадим захоплюється Гітлером. І до «ультрас» ніякого стосунку ніколи не мав. Усе це сказане під тиском. Зате завдяки цим передачам я побачила, що моя дитина – жива.

Рік тому Наталії Токарь зателефонувала Поліна Муригіна, засновниця правозахисної організації Every Human Being. Потім у «Новой газете Европа» вийшла стаття «Лапа», де йдеться про Вадима Токаря. Як розповіла виданню Муригіна, їй не зрозуміло, чому персонажем антиукраїнського відео обрали саме Вадима Токаря. Правозахисниця не виключає тортур, «потому что уже сталкивались с этим, особенно в оккупации. То есть человека запугали, а потом его выставляют в таком свете».Але встановити місце перебування Вадима Токаря Поліні Муригіній не вдалося – через небажання російської сторони спів­працювати.

Про це Наталія дізналася від синових побратимів, які повернулися з полону. Розказували, що їх з Вадимом тримали в колонії у Суходольську Луганської області. Там росіяни залучали Вадима до роботи як зварювальника. Найсвіжішою такою інформацією з Наталією поділилися хлопці, яких визволено у лютому нинішнього року. Один розповів, що бачив Вадима у грудні торік, начебто перед його переведенням в іншу колонію. Інший сказав, що Вадима лише перевели в інший барак.

– Я з цими хлопцями не зустрічалася, вони мені телефонували. Імен я не питала, навіщо…

Наталія каже, що часто бачиться з дружиною й сином Вадима.

– Марина й Нікітка часто бувають у мене. У Вадимовій кімнаті – прапори, його фотографії, речі. Дитина знає: тато – герой, тримав оборону, щоб ворог не пройшов далі. Віримо, повернеться додому.

Ігор Рудий опинився в полоні у травні 2022 року разом із сотнями воїнів полку «Азов», які обороняли металургійний комбінат «Азовсталь» і опинилися в блокаді. За словами його дружини, кропивничанки Олени Соколової, наприкінці березня 2022 року Ігор зазнав наскрізного поранення в тулуб.

– В «азовців» ще були медикаменти, – каже Олена. – Чоловікові ставилися крапельниці, робилися уколи. Трохи підлікувавшись, продовжив оборону. 16 травня Ігор зателефонував мені, щоб повідомити: невдовзі вони будуть у полоні, тому не дзвонитиме. «Азовці» навмисне розбивали свої телефони, ламали сім-карти.

Через два тижні, в червні, Олена дізналася від Червоного Хреста, що її чоловік дійсно у полоні. Згодом цю інформацію підтвердили українські державні органи. Того ж літа Олені стало відомо, що у ніч на 29 липня Ігор ледь не загинув внаслідок тер­акту в Оленівці.

– Про це мені розповіли хлопці, яких визволено в ході обміну. Говорили, що він зазнав опіків і осколкових поранень у ноги й спину. 31 грудня 2022 року знову відбувся обмін. Ігоря не визволили. Але я дізналася від одного з визволених, що Ігор – живий, що позаживали його рани. Правда, в ногах і спині залишилися осколки, через це Ігор не лягає на той бік – боляче. З вересня 2023 року не отримую ніякої інформації про чоловіка. Тієї осені він перебував у в’язниці у Таганрозі. Хлопці, яких визволено, розповіли, що в тій в’язниці полонених тримають по двоє в приміщенні, годують, виводять на прогулянки. Про знущання хлопці нічого не казали.

Переживає за Ігоря вся його рідня, передусім батьки. Дуже скучив за татом Єгор, якому шостий рік.

– Дитина знає, що тато – на війні.

Про акції, в яких бере участь, Олена Соколова каже:

– Нагадуємо таким чином суспільству, що триває страшна війна. Що є не тільки ті, хто воює, а й полонені. Не треба про них забувати.