Олександр Нікулін. З висоти прожитих років

Такий ось парадокс: ті, хто знають і пам’ятають цю людину, швидше за все мені не повірять. Але паспорт не обдуриш – колишньому міському голові Кіровограда (1998-2002 рр.) Олександру Васильовичу Нікуліну нещодавно виповнилося 70 років! Та й сам він має вигляд не на свої роки: схуд, у добрій фізичній формі (щоденна норма – 20 тис. кроків). Каже, що почувається молодшиме, ніж 25 років тому.

Усе збіглося дивним чином: і ювілей, і позаплановий приїзд Нікуліна до Кропивницького, і вранішня наша зустріч у редакції. Поговорили.

– Олександре Васильовичу, 70 років – солідна дата, чи відчуваєте тягар прожитих років?

– Як сказати, мені іноді здається, що життя лише починається. Тобто я не відчуваю жодного тягаря років, нічого. Та з висоти 70-річчя переосмислюєш свій шлях і починаєш розуміти глибинні речі – ті, на яких будується наше життя. Це духовні цінності: воля, честь, совість, які єдині в цьому світі й на яких збудована західна цивілізація – так званий золотий мільярд. У цьому контексті я бачу в своєму житті, у житті міста, країни безліч помилок, які не дали змогу реалізувати більшість наших намірів.

– Скільки років ви живете в Києві?

– З 2004 року, живу в Києві 20 років. Це пов’язано з моєю сім’єю після певних подій, коли було дуже важко залишатися в Кіровограді.

– І чим займаєтесь зараз?

– Бізнесом, як і раніше. Головний напрямок – я намагаюся завести благодійні інвестиції для будівництва житла для осіб, які постраждали від військових дій, для військових…

– У Кропивницькому буваєте часто?

– Нині менше, але раніше часто – раз на місяць приблизно.

– Олександре Васильовичу, ваші роки життя та роботи в Кіровограді були наповнені величезною кількістю подій, проєктів, успіхів, конфліктів, поїздок, особистих радощів. Що згадується насамперед?

– У цій ситуації я не хотів би на чомусь акцентувати. Але знаю одне й головне, що я йшов у владу з добрими намірами, щирими, я не йшов на заробіток до Кіровограда. Заробляти гроші я вмів, знав і міг це робити. Я йшов справді щось зробити. Хоча в Кіровограді стати мером у мене вийшло трохи випадково, я це вже не раз розповідав.

– Ви стали першим міським головою нашого обласного центру не з партійно-номенклатурної обойми. По суті, з вулиці. Бізнесмен на хвилі успіху цілком міг стати доларовим мільйонером – чого вас понесло в політику?

– Я доларовим мільйонером був (сміється), але як прийшло, так і пішло. Перше й найголовніше – хотілося зробити щось більше, ніж просто заробити гроші, тільки й усього.

– Скажіть, як ви – людина, що найбільше цінує свободу вибору та свободу дій, адаптувалися до роботи чиновника, де все – суцільні рамки?

– Це була радянська система. Я до неї так і не адаптувався, і це одна з причин, чому не закінчив свою каденцію.

– Ви створили регіональну імперію незалежних від держави ЗМІ – газети, телеканал, інформ­агентство. Ви є засновником нашої газети, батьком «України-Центр». Навіщо вам це було потрібно? Для влади?

– Моя улюблена цитата з Нового Заповіту – Євангелія від Івана: «На початку було Слово, і Слово було в Бога, і Слово було Бог». Слово – головний інструмент Бога, а іноді – Диявола. За допомогою слова Сталін та Гітлер побудували величезні імперії зла, зазомбували десятки мільйонів людей, налаштовуючи їх на зло. І навпаки, коли засоби масової інформації налаштовують людей конструктивно, закликаючи до збереження духовних цінностей при побудові нової держави, нового суспільства, це може мати дуже позитивний ефект. Але я тоді про це не думав, інстинктивно розумів важливість ЗМІ й тому всіляко допомагав проявам демократії в нашому місті та країні.

Звичайно, багато залишилося в пам’яті з тих часів, і особливо перший редактор «України-Центр» Віталій Ципін. Залишилися в пам’яті всі люди, які там були, і всім я можу тільки подякувати.

Пам’ятаю, Юхиме Леонідовичу, як познайомив вас із Георгієм Гонгадзе та Вікторією Кулаковою. Пам’ятаю інших чудових журналістів, які дуже багато дали нашій газеті. Я вважаю, що вони багато принесли до інформаційного життя міста. Дякую їм усім.

– В одному із привітань до ювілею вас назвали батьком українського бейсболу. Хоча для багатьох так і лишилося загадкою, чому саме бейсбол? Я пам’ятаю, що ви захоплюєтеся шахами. Але чому ж бейсбол?

– Ну якщо ви заговорили про вітання, то, перш за все, хотів би від щирого серця подякувати всім, хто привітав мене з ювілеєм. Поздоровлень було так багато, що я фізично не зміг усім відповісти. Чесно кажучи, трохи відвик від такої уваги, але, мабуть, час і війна все розставили на свої місця. Ще раз – дякую всім.

Що стосується бейсболу. Починалося все досить просто. На першому етапі не останню роль відіграла радянська пропаганда «про тупих американців разом з їхніми тупими видами спорту». Захотілось самому розібратися, що це за національна гра Сполучених Штатів – бейсбол. Пізніше я закохався в цей вид спорту, так як він є своєрідною сумішшю фізичної динаміки та шахів, як би дивно це не звучало. Бейсбол – це інтелектуальний вид спорту, саме на зразок шахів, які я також сильно люблю.

– Самі теж захопились?

– Звісно! Але хочу про інше сказати. Я інстинктивно вибирав Захід. Сполучені Штати – лідер сучасного світу. Європа ніби йде за цим лідером. І ті види спорту, які дуже люблять в Америці, варто було розвивати, бо треба вливатися у спортивне та культурне життя Заходу. Але, звичайно, насамперед потрібно було влитися в економічне та фінансове життя. Тоді я це ще не до кінця розумів, бо в мені, як і у всіх нас, жив Радянський Союз, і я не оцінив тоді всієї глибини нашої відсталості, але відчував, що українські культура та спорт мають йти у цивілізований світ.

– Чи стежите ви зараз за успіхами кропивницьких бейсболістів?

– Так, стежу.

– Спілкуєтесь?

– Спілкуюсь. Може, не так часто, але спілкуюсь.

– Окрім політики, медіа, бейс­болу, які ваші проєкти кіровоградського періоду життя ви ще згадуєте?

– Знаєте, проєктів було багато, якщо чесно, я розпорошувався. Людина не може все осягнути, якісь основні напрямки, звісно, ​​треба було б виділити. Дуже багато часу в моєму житті займали соціальні проєкти допомоги тим чи іншим категоріям населення. Тоді не розумів, що, вирішуючи локальні питання соціальної допомоги, я не вирішую головні питання країни, які знаходяться в суміші фінансових, економічних та політичних проблем. Можна сказати, я був своєрідним Дон Кіхотом, який воював з вітряками, але, як би там не було, локальні успіхи були, і цим пишаюсь.

– Не хочу сьогодні згадувати ту неприємну історію з вашим арештом та судом, хоча вона сталася на моїх очах. Хочу запитати про інше: як сьогодні ви ставитеся до тих людей (вони живі та непогано живуть), які організували та реалізували цю провокацію й засадили вас до в’язниці? За руку з ними привіталися б при зустрічі?

– Звісно. Хоча це одна з причин, через що ми поїхали з міста на вимогу дружини. Щодо цих людей, то у кожного з них своє життя, і я не можу судити того ж Василенка, бо не побував у його шкурі. Тоді Василенку загрожувало 7 років. Йому сказали: або сидиш ти, або Нікулін. Він вибрав себе. Нормальний вибір, на його думку. Так, він порушив моральні норми й таке інше. Але це його проблема. По суті, він поводився, як сьогоднішні агенти, які працюють на НАБУ. Там спочатку беруть на гачок людей, а потім змушують працювати агентами. Так само й він працював. Бігав і провокував. І не він один. Це стандартна схема у нашому суспільстві. А люди – лише пішаки. Вони виконують те, що їм сказали згори. Була команда посадити – посадили. Юхиме Леонідовичу, зрозумійте, як я його можу судити?

– Ви завжди були віруючою людиною, і це, мабуть, сильно позначається на цьому питанні.

– Ну так, віруючий, і я цим пишаюся.

– А як повелися люди з вашого оточення в цій історії?

– Якщо ви хочете статистику (посміхається), у той період, коли я був у в’язниці, дружина мені говорила, що 90 відсотків друзів і знайомих, побачивши її, переходили на інший бік вулиці. Ось приблизно так. Зі мною залишилося 10 відсотків, і я їм вдячний досі.

– Ваша патріотична позиція щодо російсько-української війни відома багатьом, і ваша участь у волонтерському русі також. Хочу запитати ось про що: ви народилися в росії, там залишилися родичі, знайомі, колишні партнери – як вони повелися в контактах з вами і чи ці контакти залишилися?

– Тільки один, але показовий приклад. У мене був близький шкільний товариш, у Москві, який мені енну суму грошей був винен. І як же мені було прикро, що цей товариш, коли мене судили, навіть частини тих грошей, які був винен, не повернув моїй родині. Щоправда, він уже помер…

– Вибачили?

– Звісно. Це життя… Не можна людей судити за їхні якісь слабкості. Кожна людина – це особистість індивідуальна.

– Важливе запитання: Олександре Васильовичу, що ви думаєте про майбутнє України?

– Перед тим, як прогнозувати майбутнє, ми повинні критично подивитись на минуле України. Так, Україна є уламком імперії зла, і це зло збереглося в багатьох проявах у нинішній Україні. У першу чергу це фінансова економічна система з корупційним ПДВ та фінансовою закритістю, яка не дає розвиватись суспільству. Це корупційна влада на всіх рівнях, це монополізована енергетика та сотні інших проблем.

Але є й інше: сотні тисяч добровольців, що пішли на фронт у перші дні війни, волонтерів, які за власні кошти допомагають армії відстояти нашу країну, десятки країн, які стали разом з нами проти російської агресії, сотні мільйонів людей цивілізованого світу, які прийняли наших біженців і всіляко допомагають їм сьогодні. Країна на роздоріжжі, і, на жаль, доля нашої країни вирішується не в Україні чи росії, наша доля вирішується в Сполучених Штатах Америки на майбутніх президентських виборах. Головним меседжем Трампа є те, що Байден та Харіс ведуть країну до третьої світової війни. У цьому контексті надзвичайно небезпечним, з моєї точки зору, є захоплення українськими військами частини Курської області, адже це фактично розв’язало путіну руки відносно ескалації війни. Який шлях він вибере, наприклад, за місяць до голосування, ми не знаємо, але розуміємо, що американське суспільство дуже боїться третьої світової з ядерними державами. У такому випадку шанси Трампа можуть різко вирости, що приведе в подальшому до «миру» з росією на її умовах, і Україна залишиться в сфері впливу росії. Якщо взагалі залишиться.

– І насамкінець: скажіть, про що ви особисто мрієте сьогодні? Які проєкти хотіли б реалізувати? Адже в наш час сімдесят років вважається цілком продуктивним віком.

– Так, життя тільки починається (сміється). Планую багато працювати, реалізовувати суспільно корисні проєкти, бути здоровим та успішним.

– Дай вам Боже. Дякую, Олександре Васильовичу, і до нових зустрічей.

Те, що в пам’яті

Пізній вечір робочого дня. Ми разом виходимо з кабінету мера.
– Я тебе підвезу додому.
У приймальні помічниця мера Надія Георгіївна та літня жінка. Вона кидається до Нікуліна:
– Олександре Васильовичу, допоможіть Христа заради! Доньці на операцію…
Нікулін мовчки дістає гаманець, дивується:
– От чорт, все роздав за день! Маєш якісь гроші? Давай все, потім віддам.

***
Осіння ніч. Повертаємось із поїздки до Києва. У невеличкому офісі «України-Центр» зустрічалися зі столичними журналістами.
На вулиці проливний дощ та річки води. Біля мого будинку водій потрапляє до ями, і білий мерседес глухне. Водій за кермом, а ми з мером разом штовхаємо машину. Він у парадному костюмі та модних туфлях із дірочками, через які вихлюпується брудна вода.

***
Наша розмова у коридорі міськради буквально за два дні до арешту. Нікулін уже знав, що за ним стежать, розмови прослуховують.
– Олександре Васильовичу, ну на біса вам так демонструвати свою опозиційність до центральної влади? Вони ж вас просто посадять.
– Фіма, не боїсь! Бог не видасть, свиня не з’їсть. А посадять, носитимеш передачі. Носитемеш?