Четвертий евакуаційний

В ніч на понеділок Кіровоградщина прийняла четвертий евакуаційний потяг з Донеччини. Цього разу людей зустрічали в Кропивницькому. Майже 150 переселенців з 60-ти родин. Знову маломобільні громадяни, діти, собаки та коти. Люди розгублені, згорьовані. Їх зустрічали злагоджено, чітко, за відпрацьованою схемою. Повезли в громади Новомиргорода, Новгородки, Компаніївки, Олександрівки та Северинки.

– Деякі знайомі, що виїхали раніше в іншу область, жалілися, що їх погано зустріли. А нас так добре, що я приємно здивований, – ділиться враженнями Володимир з Покровська. – І речі віднесли до автобуса, і чай-каву запропонували, і запитали, чи щось потрібно. Аж легше стало.

Чоловік приїхав з дружиною і трьома дітьми. Каже, що працював до останнього – був співробітником комунальної служби. Але був вимушений виїхати через дітей. Зізнався, що вже хоче повернутися додому, але розуміє – не зараз, а коли «дурдом» закінчиться. Поцікавився, чи зможе влаштуватися на роботу. Переживає, що не встиг офіційно звільнитися з роботи в Покровську. Родину направили в новомиргородську громаду, і Володимир дуже сподівався, що поселять в приватний будинок: «Ми з дружиною вміємо працювати на городі, любимо це діло». На запитання, якою була дорога, пошуткував: «Всю дорогу вмовляли кота, що так треба. Він маленький, всього шість місяців, жодного разу навіть в машині не їздив, а тут цілий потяг».

Ользі 68 років. Разом з сином приїхала з Українська Селидівської міської громади Покровського району. Здалося, що їй хочеться говорити, і вона розповіла:

– Нас не вмовляли виїхати, нас просто волонтери витягли з підвалу, посадили в машину і відвезли в Селидово. Там люди додалися, нас відвезли в Покровськ. Звідти автобусом до Павлограда, і там посадили на поїзд. Ми без нічого залишилися. Ні квартири, ні речей. У чому були в підвалі, у тому й поїхали.

В Українську неможливо знаходитися. Голодні сиділи, без світла, газу. Щоб за водою сходити, треба ризикувати життям. Ми вже в дорозі були, коли знайомі повідомили, що 21 людина, які ховалися в підвалі, опинилися під завалами. Чи живі вони?

Українська вже немає. Там стріляють безперестанку, з літаків бомблять місто. Двоє знайомих не можуть виїхати – всі дороги прострілюються. Хвилини тиші не було, до сих пір вибухи у вухах. Ми вже вдруге тікаємо від війни, вперше в 2014-му з Донецька виїхали. І ось знову. Страшно.