Танкіст Кацо: «Немає такого, що субота-неділя – війна на паузі»

Заздалегідь підготувати запитання для подібних інтерв’ю неможливо. Якщо людина знайшла вільний час і вийшла на зв’язок – вважай, пощастило. Так нам пощастило з командиром другої танкової роти танкового батальйону 110-ї ОМБР Вадимом Каганцем з позивним Кацо.

Скориставшись нагодою, запитували про все, що цікавить. Чесно, не хочеться «причісувати» текст, бо кожне слово – то важлива правда. Вважайте наведене нижче стенограмою телефонної розмови.

– Вадиме, розкажіть про себе: звідки ви, чим займалися до війни?

– Я з Київської області, міста Березань. В охороні працював – фізохорона, об’єктова охорона. Можна цю діяльність прирівняти до більш-менш воєнізованої, але вона не військова.

– Цим ви перед війною займалися. А раніше? Яка освіта?

– Вища освіта. Навчався в педагогічному університеті. За спеціальністю товарознавець, був у нас у педі такий факультет. В торгівлі не працював, просто потрібна була вища освіта.

– Ну і з початком війни…

– Так вийшло, що вища освіта потрібна була в цивільному житті, а згодилася під час війни. Мене відправили навчатися у львівську академію, звідки я вийшов молодшим лейтенантом, командиром взводу.

– Будь-якого взводу?

– Ні, саме танкового. Строкову службу я проходив у Десні, у 300-му танковому полку за спеціальністю оператор-навідник танка Т-72.

– То ви коли пішли на фронт, все знали і вміли?

– Ну як? 23 роки пройшло після служби. Щось згадав, чомусь навчився.

– А багато змінилося?

– Не дуже. Техніка точно не змінилася. Наші танки надійні, але ж війна змінилася. FPV, «ланцети»… Хочеться, щоб наша техніка швидше рухалась. Цю техніку в іншій війни застосовували, а зараз все здорово змінилося.

– Хто і як стає танкістом? Можливо, це трактористи, механізатори. Чи як їх навчають?

– По-різному. Але на це потрібний певний час. Не можна просто з вулиці взяти людину і посадити в танк. Потрібно розбиратися в своїй професії. Найважче – це механік-водій. У нього дуже багато роботи, і це головна людина в машині, бо його завдання – відвезти на «роботу» людей і обов’язково привезти назад. У когось вже був певний фах, когось навчили. Люди різні: хтось швидко хватає, комусь воно не дається, і ми переводимо, міняємо.

– Є такі, що хочуть саме до вас, в танковий батальйон?

– Звісно, є.

– Що це за люди?

– Далеко не всі хочуть в піхоту. Піхота – це герої з великої букви, але бути піхотинцем дуже тяжко. А тут все-таки якась броня, якийсь захист. Звісно, це також небезпечно, але це не бронежилет, це 40 тонн металу. Тому просяться.

– Мені як жінці здається, що піхотинцю сховатися від обстрілу легше, ніж втекти від нього в танку.

– Важко всім сховатися, але ж піхотинець сидить в окопі, а це і мінометний вогонь, і скид, і FPV… Вигадали новий FPV, який працює на певних частотах, ми намагаємося вигадати РЕБ на тих же частотах, щоб подавити дрон ворога. Тут у нас є варіанти боротьби, а там хлопцям зовсім тяжко.

– Піхотинці розповідали, що виходять на позиції, чергують три доби, потім повертаються. Як танкісти воюють? Ви виконуєте певні завдання?

– Також виходять на бойове чергування. За потреби завдають ураження противнику – чи то виїзд на пряму наводку, чи з закритих вогневих позицій. Ще здійснюємо вогневу підтримку тій же піхоті.

– Буває таке, що танкова рота на роту? Чи це тільки в кіно?

– Таким досвідом я з вами не поділюся. Ні, зараз такого немає. Немає танкових боїв, як під час Другої світової. Це сьогодні недоцільно.

– Багато розмов було про імпортні танки. Коли вони до вас дійдуть?

– Я не дуже про це знаю. Працюю на віт­чизняних, і мені добре, що вони такі є, що вони на ходу. А які іноземні, бачу в інтернеті. Одні хвалять, інші ні. Але наша техніка на нашій землі, яка під нас робилася, це одне, а закордонна – дещо не те. Ходова не така, і взагалі вони примхливі. У нас все має ремонтуватися молотком, швидко, а там потрібен сервіс.

– Часто військові оголошують збори на те чи інше. Що потрібно танкістам?

– Я не вмію просити, нічого з цього приводу не скажу. Хоча будь-яка допомога – це приємно. Маскувальні сітки у нас – це розхідний матеріал. Нам потрібно дуже добре маскуватися, а сітки рвуться, труться. Присилають – ми радіємо.

Стосовно харчування проблем не маємо. Якщо щось домашнє до нас потрапляє, хлопці радіють. І ще чутливо, коли дітки передають поробки або малюнки. Тут люди грубішають, і то тепло допомагає.

– Старші люди пам’ятають серіал «Чотири танкісти і пес». У вас такі екіпажі?

– Ні, у нас три танкісти. На імпортній техніці чотири, тому що там заряджаючий є. А у нас автоматичний тип заряджання, тому троє людей.

– А собаки? В інтернеті дуже багато відео військових з тваринами. То кішка народила кошенят, то цуценята в касці, то кошеня за пазухою.

– Ви не уявляєте, скільки їх. Люди лишають, кидають, вони всі, різних порід, йдуть до нас, бо їсти десь потрібно. Прибігла голодна, перелякана собака, підійти боїться, а їсти хоче. Пару днів поспостерігала, придивилася, а потім йде на контакт, щоб нагодували. Ще через день веде себе так, наче завжди з нами була.

У нас є невеличкий песик, якого ми назвали Фугас, і прийшла німецька вівчарка, назвали її Танчик. Вони допомагають хлопцям вночі, тягнуть разом караульну службу. Взагалі вони дуже залякані, сильно бояться вибухів, натерпілися.

– Ви на покровському напрямку. Чи доводилося спілкуватися з місцевими? Які ці люди?

– Різні. І по-різному зустрічають і спілкуються. Одні з радістю допомагають, наприклад, знайти помешкання для житла, а інші запитують, для чого ми сюди прийшли. В принципі, у будь-якому регіоні люди різні. Просто тут з більшою насторогою ставишся до «ждунів», бо вони можуть причинити якийсь клопіт.

– Чи є у вас вихідні, вільний час? Що ви робите?

– Ні, тут немає. Працюємо 24/7. Якщо біль-менш затишшя, то трошки менше біганини та мозкової діяльності. А так – робота з особовим складом, техніка, забезпечення. Немає такого, що субота-неділя – війна на паузі, відпочиваємо.

Чесно, перші пару місяців я навіть не знав, який день тижня та число. Не було в цьому потреби. Новий день настав – і слава Богу!

– Слідкуєте за новинами?

– Спеціально ні. Товариші телефонують, якусь загальну інформацію передають. Але в новинах не сидимо.

– Кіровоградщина почала приймати евакуаційні потяги з Покровська. Настільки там все безнадійно? Скажіть, що можете.

– Ворог пре і пре. І КАБи. Що проти КАБа можна зробити? Як можна вистояти, не відійти, якщо КАБами просто засипають? Це страшна річ, нічого зробити не можна. А цього у них, на жаль, достатньо. Взагалі вогневих засобів у них більше, і це треба розуміти. А диванні експерти роблять висновки, що ЗСУ все здають. Не здають. Хлопці стоять і роблять свою справу.

– Хто вас чекає вдома?

– Дружина, дочки, мама. Чекають з Перемогою.

– У вас приємний голос. Вам не доводилося вести програми на радіо? Підійшов би нічний ефір і розмови про світле майбутнє. Щось обнадійливе є у вашому тембрі.

– О, ні, на радіо не працював. Щодо голосу, живу з надією, все-таки хочу повернутися до родини.

І маю до вас прохання. Хочу висловити подяку командиру батальйону. До нас неод­норазово приїздили журналісти, записували, а в сюжет слова подяки не ставили, вирізали.

– Ми не виріжемо. Тим паче мова йде про нашого земляка Олега Дем’яненка. І для нього буде приємний сюрприз. Говоріть.

– Наш батальйон молодий, масштабний вихід у нас був вперше, і він показав, що більшість бійців досить сиренькі. За рахунок досвіду Директора, його батьківського ставлення до особового складу дуже допомагає. Прийшов до нас з піхотного батальйону і розумно керує танковим. Мудра людина з великим життєвим досвідом. Переживає за всіх, постійно і терпляче вчить. На ньому все тримається, це хребет танкового батальйону. Найкращий показник – за енну кількість місяців без втрат в особовому складі. Це найвища оцінка. Нашому батальйону дуже пощастило з командиром. Велика вдячність йому за все. Це слова від серця.