«Синок, цей орден – твій»

У перші дні великої війни лейтенант Олександр Чернігов звернувся з проханням до командування перевести його із частини забезпечення в Рух опору – підрозділ Сил спеціальних операцій, створений для боротьби з агресором на окупованих територіях. Зарахований до Руху опору, уміло командував групою, виконував бойові завдання у Запорізькій області. 2023 року, після розформування Руху опору, воював у складі 73-го морського центру ССО на Донеччині. Мав псевдо Тюр, так давні скандинави називали бога честі, справедливості й війни. За приклад мав батька, теж спецпризначенця. Пишався тим, що батька нагороджено орденом «За мужність». І коли три роки тому Олександр загинув, батько поклав у труну цю свою нагороду, сказавши: «Синок, цей орден – твій». Згодом Олександра Чернігова посмертно нагородили орденом Богдана Хмельницького. Він прожив лише 26 років, але встиг багато, зокрема й для визволення батьківщини від російської навали.

Написати про Олександра попросили його побратими. Вони воюють, минулого тижня повернулися із завдання, викраяли трохи часу, щоб телефоном розповісти про Тюра, який був їм і командиром, і другом.

– Познайомилися ми в травні 2022 року, – пам’ятає Ігор. – Ми, добровольці, переважно з Кропивницького, опинилися в одній роті. Усі пішли захищати країну, усі – з цивільних професій. Бо хто, як не ми? У всіх одна мета – нищити ворога. Вивчали військову справу, тренувалися. Олександра призначили командиром групи, я – в її складі. Група – дружна, усі – на одній хвилі. Тюр – з наймолодших у групі. Професійний військовий, закінчив військовий виш. Спортивний, активний, непосидючий, захоплювався бойовими мистецтвами, тягав штанги. Після підготовки нас відправили на запорізький напрямок. Бойові завдання, відновлення, знову завдання. Далі воювали у Бахмутському районі. Там наш командир і загинув. Велика втрата для нас. Часто згадуємо про нього, хоч вже три роки минуло. Звісно, коли приїздимо у Кропивницький, провідуємо могилу.

– Олександр мені як молодший брат був, – запевнив Антон. – Спочатку я не в його групі служив. А коли мене зарахували в його групу, він сказав, що я йому одразу сподобався. Доля розпорядилася бути разом. У нас така група була! Усі нам заздрили: «Ви такі дружні, один одному допомагаєте». У нас такого не було: «Я – командир, я наказав…» Сідали разом, домовлялися. І в побутових ситуаціях, і бойових. Саня з нами ходив на завдання, рвався в бій. Не ховався ні за кого. Дуже близька мені людина. Іноді сварилися, потім мирилися, по-свійськи. Саня – людина з великим серцем. Як буваю в Кропивницькому, провідую могилу, обов’язково несу копчені курячі крильця, їх Саня полюбляв.

Про бій, який став для Олександра останнім, розповів Дмитро:

– 24 квітня 2023 року наказом командування три групи Сил спеціальних операцій вирушили на підсилення 65-ї піхотної бригади в Бахмут. Тоді більша частина міста вже перебувала під контролем вагнерівців. Ми розташувалися на околиці, серед приватного сектору, готуючись до оборони.

О восьмій ранку ворог розпочав масовану атаку: танки зносили все на своєму шляху, їх підтримували авіація та мінометники. Коли противник підійшов майже впритул, командир Олександр Чернігов віддав наказ відкрити вогонь на ураження. Почався запеклий вуличний бій.

Наша третя група перебувала за кілька будинків від позицій командира. Раптом у рації пролунало: «Трьохсоті, важкі, сильно важкі…» Ми, не вагаючись, залишили свої позиції й кинулися рятувати побратимів. Відбиваючи навалу ворога, витягали поранених і переносили їх до підвалу будинку, де можна було надати першу допомогу.

Коли територія навколо опинилася під нашим вогневим контролем, почалася евакуація. Вона тривала понад дві години. Спершу вивели найважчих «трьохсотих», серед яких був і сам Олександр Чернігов. Потім – «двохсотих». Останніми евакуювали поранених середньої важкості. Олександр Чернігов не вижив.

– На початку повномасштабного вторгнення я повернувся з-за кордону, де проживав останнім часом, – розповів інший побратим Чернігова, псевдо – Хохол. – Це був мій свідомий вибір – повернутися в Україну. З Олександром зустрівся у центрі комплектації. Молодий офіцер формував собі групу, і ми розговорилися. Він розповів, що нещодавно закінчив військовий виш, працював у тиловій частині, а тепер настав час вчитися новому. Так народилася інженерна група для підрозділу Сил спеціальних операцій.

У його роботі головним була людяність. Перед кожним завданням ми збиралися разом і обговорювали все до найменших дрібниць, щоб убезпечити кожного. Олександр захоплювався спортом, і навіть у польових умовах ми знаходили можливість тренуватися: з підручних матеріалів робили тренажери, гирі, щоб не втрачати силу й витривалість.

Менше ніж за місяць його призначили командиром групи. Саме тоді нас відправили на запорізький напрямок виконувати тактичні завдання. Він піклувався про кожного з нас, часто вступав у суперечки з керівництвом, відстоюючи своїх бійців. І завжди йшов поруч – не було жодного бою, в якому він залишився б осторонь.

Найважчим випробуванням став Бахмут. З усіх боків нас атакували вагнерівці, ми утримували свої сектори, боролися до останнього. Під час одного з боїв ворожа куля пробила бронежилет Олександра. Почалася внутрішня кровотеча. Ми робили все можливе, щоб врятувати його, але запеклий бій не давав змоги надати повноцінну допомогу. Евакуація тривала довго, він тримався мужньо. Люди з такими травмами гинуть майже одразу, але він ніби промовляв: «Мій бій ще попереду».

Коли нас евакуювали, ми лежали майже поряд, нам надавали медичну допомогу. Я кликав його: «Тюр, ти обіцяв…». Потім побачив, як йому робили непрямий масаж серця, намагаючись повернути до життя. Та раптом «шторка» закрилася. І я зрозумів: він пішов. Пішов назавжди.

Він був другом і командиром. З ним хотілося йти в бій. Я вдячний Богові за те, що мав честь воювати поруч із ним.

Вічна пам’ять і слава тобі, мій друже, командире.

А для матері він – просто Сашик, Сашенька. Ольга Чернігова показує численні грамоти й похвальні листи, якими відзначено сина за успіхи в навчанні та службі. Принесла й нагороди – орден Богдана Хмельницького III ступеня, відзнаку Кіровоградської області «За мужність і відвагу», нагрудний знак «Учасник АТО» від Генерального штабу.

– Якось ми з чоловіком затрималися і не забрали зі школи Сашика, він тоді в другому класі навчався. Дитина сама прийшла додому. Бачили б ви, який Сашик гордий був: «Сам прийшов!» Школярем намагався знайти себе і в малюванні, і в спорті, і в співі. Займався боротьбою, брав участь у змаганнях. Друге, третє місця його не влаштовували. Коли йому казала, що це – теж добре, відповідав: «Ні, ма. Значить, не допрацював». Важкою атлетикою займався і дорослим, вдосконалював тіло.

За словами матері, до військового ліцею у Кривому Розі Сашко вступив, бо на цьому наполягли вони, батьки.

– Сашика тягнуло і до техніки, і ще до чогось. Батько каже: «Тобі треба знайти місце в житті». У військовому ліцеї син навчався син добре. Подорослішав. Далі – Академія Сухопутних військ в Одесі. Спеціальність – автомобільна служба. Хоча хотів у розвідники. Ось грамоти за успішне навчання. Казав, здобуде освіту, звання, вчитиме курсантів не так, як його вчили, а краще. Хотів, щоб більше уваги приділялося військовій справі. Бо в академії багато чому вчать, і не все на війні потрібне. Проходити практику попросився в зону АТО, і нам з батьком про це не сказав. Другокурсником здобув статус УБД. Його відзначило командування частини. 2019 року закінчив академію. Служити направили у частину 1840 в Кропивницькому. 2021 року одружився, народилася дитинка, назвали Єгором.

Ольга замовкає на кілька хвилин. Плаче.

– На початку великої війни Юра, мій чоловік, уже виконував бойові завдання. Ми з ним уже п’ятнадцять років служимо в частині ССО. А Сашика війна застала у частині 1840, це частина забезпечення. Служив заступником командира роти. Він і раніше хотів у розвідку, а коли велика війна почалася, подав рапорт командуванню про переведення в ССО. Коли я дізналася про це, намагалася втримати. А син: «Не треба приймати рішення за мене. Батько воює, друзі воюють, а я в тилу сидітиму? А що скажу дитині, коли виросте? Якщо я не піду воювати, той не піде, то хто піде? Обіцяю, все буде добре. Ще святкуватимемо перемогу».

До розмови приєднується Юрій Чернігов:

– У перші дні я виконував бойові завдання, треба було знешкодити колони ворожої техніки. Вийшов з оточення, прибув у Павлоград. Там і зустрівся із сином. Добу побули разом, поспілкувалися. Син рвався в розвідку. Казав, не хоче в тилу штани протирати. У Силах спеціальних операцій саме формувався Рух опору, туди сина й перевели. Їхній підрозділ виконував завдання в Запорізькій області. 2023 року Рух опору розформували. Я пропонував синові, щоб перейшов у нашу частину. Він сказав, що переведеться лише за умови, якщо його візьмуть разом з усією його групою, – настільки здружився з хлопцями. Такої можливості не було, і син із своїми хлопцями перейшов в 73-й центр ССО. Воювали на Донеччині.

На запитання, чи питав у нього син, як командувати старшими за себе людьми, Юрій Чернігов каже:

– Ми говорили про це. Самі розумієте, коли офіцерові – трохи за двадцять, йому нелегко здобути повагу серед п’ятдесятилітніх. Я вчив сина: «В першу чергу – підлеглі, навчай їх, стався по-людськи». Знаю, підлеглі його поважали. Я для сина був авторитетом. Коли після виходу з оточення мене нагородили орденом «За мужність» третього ступеня, він так радів! Гордився мною. Ми з ним дуже схожі. Бувало, мої знайомі впізнавали в ньому мого сина, і він радів цьому: «Батя, тебе хвалять. Буду як ти». Не думав я, що поховаю сина. Свій орден поклав у труну. «Синок, цей орден – твій», – сказав. Він теж хотів такої нагороди. І його нагородили орденом Богдана Хмельниццького, посмертно.

– Це не мало статися, – плаче Ольга. – Сашик не міг нас покинути. Прикро, що Єгорка не пізнав батьківської любові. Хлопчику було півтора року, коли Сашик загинув. Єгор – викапаний Сашик.