Як війна прибирає умовності

Мала статися війна, і треба побувати на фронті, щоб зрозуміти, скільки всього зайвого, непотрібного, наносного, навіть шкідливого було ще не так давно в армії.

У радянській і довоєнній українській армії чимало часу, в учебках щодня, надавалося стройовій підготовці та вивченню статутів. А це, як з’ясувалося, геть не потрібно в бою чи підготовці до нього. Для тієї приблизно однієї десятої частини війська, яка справді воює, цієї лабуди не існує. Коли востаннє нас шикували тим, що залишилося від роти?.. Згадав, на представленні нового комбата. Він вже загинув у серпні…

Ходити строєм… Це залишимо роті почесного караулу при президентові чи почекаємо параду Перемоги на Хрещатику, хоча там не буде реальної бойової піхоти, з багатьох причин. У моєму взводі п’ятеро без ніг за підсумками року на Донбасі, така причина підходить? Вчити статути? Чим вони допоможуть під мінометним обстрілом? Не дивно, що зараз займаються стройовою та вивченням статутів у дисциплінарних батальйонах, тобто сьогодні це покарання, а не частина військової підготовки.

Колись в армії великим гріхом було порушення форми одягу. В Радянській армії таким було навіть вдягати шкарпетки замість онуч. На фронті поза завданням ти ходи у чому хочеш. Навіть на нуль на тобі обов’язково мають бути лише зброя, БК, бронік, шолом та аптечка. Хочеш кросівки замість берців – будь ласка, аби вони були не рожевого кольору. Один з моїх ходив «на роботу» у спецівці Миколаївського глиноземного заводу, синій, але непримітній. Твоя справа, жоден генерал не полізе в пекло перевіряти твій вигляд. Багато хто не вдягає налокітники та наколінники на позиції – заважають, зайва вага.

Колись за статутом обов’язково, якщо назустріч йде інший військовий, треба було козиряти один одному, віддавати честь. Чесно, за півтора з гаком роки не пригадую такого. На хріна це на фронті? Так, можна сказати «бажаю здоров’я офіцеру, та якщо не побажаєш, ніхто тобі два наряди поза чергою не впаяє, і не тому, що там у багатьох немає нарядів, я раніше писав про це. Ці умовності лишилися десь там, за придорожнім знаком «Вас вітає Донецька область!», біля якого так полюбляють фотографуватись усі, хто іноді приїжджає на Донбас на день, аби якнайшвидше звідти вшитися.

Стираються фронтовим часом межі звань, посад, віку, нагород. За відносно короткий період у підрозділі лишається мало людей (200-ті, 300-ті, СЗЧ). А позиції, відведені батальйону, треба тримати… Тоді на нуль йдуть медик роти (який зазвичай має виходити лише на евак), головні сержанти взводів і рот, офіцери. У квітні дійшло до того, що виходив навіть наш нач­штабу батальйону… До останнього тримають лише мехводів, бо не буде кому підвозити до позицій тих, хто лишився, але іноді…

І окрім звань та посад просто накази вже не працюють. До кожного приїжджають і розмовляють, вмовляють. Бо всі розуміють, що ТАМ. І якщо просто грубо наказати – людина пійде в СЗЧ…

З часом дуже умовними стають багато понять з іншого життя. Таких, як братерство бойове. Так, це є, та з часом кожен стає сам за себе, бо життя одне. Ти розумієш, що якщо не йдеш на позиції, то там лишаються хлопці, яких ніким міняти, і їх доля… Що ж, цього разу не пощастило комусь, наступного – тобі. Це війна.

Без жодних укорів сумління користуються речами загиблих. Вони йому вже не згодяться, а мені ще поки так. І в мене є якісь штуки від двохсотих, сонячна зарядка від Фродо, наплічник Усика. Я як командир чесно відправляв родичам речі пацанів, але багато лишається з різних причин. Про речі тих, що пішли в СЗЧ, – все, крім зброї, йде тим, хто лишився, розходиться швидко, бо то поповнення прийде без частини речей, то втрачається на позиціях щось.

І всі ці повсякденні моменти ніщо порівняно з деякими діючими правилами на війні. Наприклад, побратим триста, масована кровотеча (це офіційний термін), а він без турнікетів, жодного. Так от, за правилами, ти не зобов’язаний перетягувати йому кінцівки своїм турнікетом. Він твій, для твоїх ран, які можуть бути за хвилину.

Ще з жорстоких законів бою: якщо поранений побратим мовчить, він вважається двохсотим. Так, мертвим. І ти не зобов’язаний повзти до нього перевіряти, чи він просто знепритомнів, якщо він не кричить «мене поранено, не можу продовжувати бій, не можу допомогти собі сам» (так, спочатку треба дати знати іншим, що можеш стріляти, а не те, що в тебе нога нашинкована осколками). Як добре, що мені не доводилося дотримуватися цих умовних правил…