«Я поїхав. Малий, подивися за бабушкою»

Найближчою людиною для Сергія Хілька була бабуся, яка його й виростила. Вирушаючи на війну, попросив родича підтримувати її. Загинув тридцятирічним. Через п’ять місяців не стало бабусі. Обоє поховані в рідному Солгутовому, підпорядкованому Гайворонській міській раді Голованівського району. Про те, яким був Сергій Хілько, розповідає його земляк і родич Ярослав Оганесян.

– Ми виросли на одному подвір’ї. Сергій – старший за мене на два роки. Разом бавилися малими дітьми, разом у футбол грали, на річку – теж разом, а як подорослішали – на дискотеку. Сергія ростила бабуся, Валентина Кононівна, сестра мого дідуся. Її вже немає, померла через п’ять місяців після загибелі Сергія. Вона виховувала Сергія в строгості. Сама – творча особистість, писала вірші, малювала, їздила на зібрання творчих людей. Одягалася як леді – носила капелюшок, до останніх днів – з манікюром.

За словами Ярослава, Сергій навчався в школі дуже добре. Понад усе захоплювали історія й географія. Тому, закінчивши Солгутівську загальноосвітню школу, Сергій вступив до КДПУ імені Вин­ниченка на історичний факультет. Бабуся була поряд – перебралася в Кропивницький. Вивчившись, Сергій вчителював у рідному селі, але недовго. У липні 2015 року його мобілізували на військову службу. Служив у 80-тій десантно-штурмовій бригаді, яка воює з 2014 року. Брав участь у бойових діях і Сергій, але у відкритих джерелах відомостей про це немає, а його вже не розпитаєш.

– Я не докучав йому розпитуваннями про війну, – каже Ярослав. – Але оскільки близькими були, то говорили й про це. Якось Сергій розповів про те, як ледь не загинув. Він з хлопцями ішов у магазин. Тільки повернув за будинок – позаду вибухнуло, хлопців накрило… Мені ця розповідь закарбувалася в пам’яті. Потім, 2017 року, Сергій уклав контракт. Служив у 79-тій десантно-штурмовій бригаді. На військовій службі знайшов своє покликання, почувався вільно. Бабуся Сергієм пишалася. А він, як приїздив додому, робив усе, що треба в хазяйстві. Треба дрова – купував або сам заготовлював. Криницю на подвір’ї викопано за його гроші. Підтримував бабусю як міг. Переказував мені гроші, щоб я передав бабусі. Просив допомогти їй – город скопати чи щось інше зробити. 2020 року закінчився термін контракту, і Сергій повернувся додому. Їздив на заробітки в Польщу. Працював там на будівництві. Якось скинув мені фото на екскаваторі. Йому в Польщі сподобалося. У лютому двадцять другого знову збирався в Польщу. Але – війна. 24 числа о дев’ятій ранку я пішов у старостат, записався в сільську тероборону. Сергій поїхав в Гайворон, у військкомат, просив його мобілізувати як резервіста. Відмовили. У середині березня ми удвох патрулювали в селі, і він розповів, що вже п’ять разів звертався у гайворонський військкомат, що йому відмовляли, радили поїхати у Миколаїв, звернутися у частину, де служив контрактником. А в двадцятих числах березня його таки мобілізував гайсинський військкомат, Вінницької області. Я про це дізнався через два дні. Сергій зателефонував: «Я поїхав. Малий, подивися за бабушкою». Вперше назвав мене малим.

Відомостей про участь Сергія Хілька в обороні країни від повномасштабної російської агресії – теж негусто. На сайті Гайворонської міськради є інформація, що він служив радіотелефоністом, лінійним наглядачем відділення зв’язку взводу управління 1-ї мінометної батареї військової частини А2896 (інша назва цієї частини – 9-й окремий мотопіхотний батальйон «Він­ниця»). Там же повідомляється: Сергій Хілько загинув 29 травня 2022 року поблизу села Времівки Волноваського району Донецької області внаслідок обстрілу з ворожого танка.

– 21 чи 22 травня ми розмовляли телефоном, – пам’ятає Ярослав. – Сергій сказав: «Стоїмо на блок-посту. У нас тихо, нормально». Де саме вони стоять, не сказав, а я не питав. Через кілька днів бачу: Сергій не появляється у  Facebook. Зателефонував йому – не відповідає. 30 числа дізнався: Сергій загинув.

Ярослав каже, що Сергій Хілько – перший із жителів їхнього села, які загинули на великій війні. Поховали його в Солгутовому.

– Валентина Кононівна тяжко пережила це. Було багато сліз, крику. А через п’ять місяців не стало і її… Сергій спокійний, врівноважений був. Слова зайвого не мовить, а як скаже – тільки по ділу. Дуже його не вистачає.