Найспортивніший заступник

Стрункий, високий, як кажуть, спортивної статури. Енергійний, привітний, усміхнений, з почуттям гумору. Олександру Стасюку 91 рік. Він – відомий у Кропивницькому волейбольний суддя. Працював у кількох спортивних товариствах. Про своє життя розповідав легко і цікаво, згадуючи дати та імена.

Народився Олександр Олексійович 12 липня 1935 року. У зв’язку з тими важкими роками згадав сумні вірші. Сказав: «Я народився у 25-му году, коли “люди їли лободу, Пухли люди із голоду, Помирали на ходу”». Родина Стасюків жила на Садовій – «один квартал від сьомої школи, два квартали від телецентру».

Батько працював на «Червоній зірці» у верстатобудівному цеху, мати виховувала дітей, яких було восьмеро. Олександр – шоста дитина. Згадав усіх: Федір 21-го року, Костянтин 24-го, після війни закінчив київський інститут фізкультури. Петро 26-го року, був монтажником-висотником. Сестра Аня народилася у 1930 році, працювала бухгалтером на взуттєвій фабриці. Валентина, 32-го року, працювала на телеграфно-телефонній станції. Володимир, 37-го року, був електрозварником на овочевій базі. В 41-му році народилася наймолодша Людмила, яка працювала лікарем-стоматологом. Нині живе лише Олександр Олексійович. Каже, що він останній із могікан.

«Яким було дитинство? Голодували, – згадує наш герой. – Зранку прокидалися, з молодшим братом брали ковдру і бігли в міський сад на річку. Цілий день купалися, в обід по городах-садах пробігли, увечері додому. А там суп із гичкою на вечерю. Не куштували такого? Коли був хліб – то щастя».

Олександр Олексійович згадав окупацію: «На місці теперішньої спортивної школи була площа. Коли ми з матір’ю пішли на базар, побачили три шибениці з повішеними. На одному була табличка “бандит”, на другому “партизан”».

Всі брати і сестри Олександра ходили у сьому школу, а він пішов у вісімнадцяту, де зараз факультет фізвиховання. Каже, свідомо пішов вчитися подалі від домівки, бо був «хуліганістим». Коли школу розформували, учні превелися в інші. Стасюк обрав тридцяту на Кущівці, теж подалі від дому.

Захоплення фізичною культурою почалося з цієї школи. Там у дворі була смуга перешкод: дерев’яний бум, натягнутий на кілки колючий дріт, паркан, рів. Взимку займалися лижами. Тобто фізичне навантаження було на достойному рівні.

Служити Олександра відправили в місто Черняховськ, колишній Істербург Східної Прусії. Хотів бути танкістом, став зв’язківцем. Згадує, що перший рік навчалися азбуці Морзе: «Роза-Роза, я Песець». Після року став сержантом, командиром відділення. Три роки служби і – додому.

У 1958 році Стасюк вступив на факультет фізичного виховання педінституту. На вибір вплинули досягнення брата Костянтина, який був суддею всесоюзної категорії у баскетболі і викладачем фізкультури в інституті легкої промисловості. А його дружина Зоя була чемпіонкою СРСР з баскетболу.

Після закінчення інституту Олександра Стасюка направили в пантаївську школу-інтернат. Але він туди не доїхав. В той час не вистачало кадрів у товаристві «Спартак». Голова облспорткомітету Володимир Жученко звернувся до декана факультету фізвиховання з проханням рекомендувати випускників-відмінників для роботи в комітеті. Рекомендував трьох, в тому числі Стасюка, який став заступником керівника навчально-спортивного відділу товариства «Спартак».

– В «Спартаку» я пропрацював 25 років, – розповів Олександр Олексійович. – В нас була дитяча спортивна школа і види спорту: волейбол, баскетбол, плавання, гребля на байдарках і каное. Фінансували нас профсоюзи. Ми «обслуговували» вчителів, медпрацівників, комунальників, авіапрацівників, автотранспортників. Вони і відраховували гроші на утримання фізкультури і спорту.

Протягом 25-ти років Олександр Стасюк контролював роботу тренерів, відвідував змагання. До того він суддя національної категорії з волейболу. Каже, що різноманітні змагання були щотижня з п’ятниці до неділі.

Заступником керівника навчально-спортивного відділу товариства «Спартак» Олександр Олексійович був всього півтора року. Після його обрали заступником керівника товариства. Каже, що керівником обов’язково мав бути комуніст, ким він принципово не ставав. Розповів, чому: «В 1965 році в місті була повінь. Вода дійшла аж до «Дитячого світу». Міськком партії зібрав оперативну нараду. Мій начальник відправив туди мене. Перший секретар міськкому Валявський в першу чергу звернувся до товариства «Спартак». Сказав, щоб ми роздали човни організаціям, розташованим від греблі до бобринецького мосту. І щоб встановили цілодобове чергування. На рахунок човнів я погодився, а стосовно чергування запитав, чи буде це додатково оплачуватися. Як розкричався! Став погрожувати, що мене виключать з партії. А я ж безпартійний. Мій приятель з ДТСААФ Панікоровський, який сидів поряд зі мною, шепоче: «Молодий ти, наївний. Слухай, як треба відповідати». Валявський викликає представника ТТС і наказує встановити телефонне сполучення від телецентру до пляжу в міськсаду. Той відповідає: «Буде зроблено!» А в нашій області навіть трактора такого не було, щоб прокласти кабель або стовпи поставити. Після того покійний Жученко постійно мене піддразнював, називаючи вічним заступником».

У 1987 році почалася реорганізація всіх добровільних спортивних товариств. В області були «Буревісник», «Динамо», «Колос», «Спартак», «Локомотив», «Трудові резерви». Всі були об’єднані. Олександру Стасюку запропонували кілька посад, він обрав міський спорткомітет, став заступником голови Куценка. Каже, що через три з половиною роки ВДФСТ профсоюзів почало розвалюватися, профсоюзи відмовилися від фізкультури. Фінансували частково соцстрах, частково спортуправління. З кожним роком справи були все гірше, почалася заборгованість по зарплаті. Олександр Стасюк був вже пенсіонером, коли йому запропонували роботу в «Інваспорті». Пішов, став знову ж таки заступником директора дитячої спортшколи. Ті роки згадує з теплотою, каже, що школа мала високі спортивні результати.

Взагалі в спортивній галузі Олександр Олексійович пропрацював 60 років. На запитання, що йому в житті дав спорт, відповів: «Задоволення». Живе сам. Часто його відвідує син, який теж закінчив факультет фізвиховання і є майстром спорту з фехтування. Працював начальником кінологічного центру УМВС в Кіровоградській області.

Олександр Стасюк з вдячністю згадує Володимира Антоновича Жученка. Каже, що «до всіх ставився по-людські і був гарним фахівцем, хоч і комуністом». Майже на всіх групових фото, які зберігає Олександр Олексійович, він на задньому плані, його ледве можна розгледіти. Пояснив це так: «Я ніколи не піарився».

До речі, у 2002 році «Україна-Центр» визнала Олександра Стасюка кращим фахівцем своєї галузі.