Громадська активістка та правозахисниця Зінаїда Глушкова протягом двох місяців живе у Кропивницькому. Вони з чоловіком залишили рідний Краматорськ, коли жити там стало вкрай небезпечно та й виїжджати ризиковано. Проте ризикнули.
Ми зустрілися у краєзнавчому музеї. Зінаїда Миколаївна на Донеччині була активною, небайдужою, непосидючою, і в нашому місті відвідує заходи, спілкується з мешканцями. В музеї підійшла до портрету Віктора Чміленка і сказала: «Мій побратим. Ми разом були на Майдані».
Попросили пані Зінаїду розповісти про життя в Краматорську, шлях сюди і плани на майбутнє.
– Виїхали з Краматорська, коли стало нестерпно. То хоч з квартири в гараж виходили під час обстрілів. На початку війни ми навіть жили в гаражі сім місяців. Він у нас добротний, чистий. Думали, переживемо. Коли похолодало, повернулися в квартиру. Це самий центр міста, і було небезпечно. Чого боялися, те і сталося – почали бити по центру: по готелю, інституту, кафе, де загинуло багато дітей. Ми з чоловіком переїхали в квартиру онука, яка далі від центру. В березні минулого року прилетів снаряд, в квартирі вибило вікна. Після того почали жити в квартирі сина. І туди прилетіло.
По місту летіли ракети, авіабомби. Перші прильоти були по заводах, по промзонах. По місту не так інтенсивно били. А потім з’явилися шахеди. Їх дуже багато запускали. Був такий день, що 41 шахед прилетів. Найбільша біда – дрони. Коли вони пішли, почалося жахіття. По ринку, по автобусах, по військових машинах, а потім стали полювати за людьми. То дідуся з козою вбило, то чоловіка на велосипеді.
Ми з гаража ходили пішки п’ять з половино кілометрів через парк. Йдемо, чуємо – летить. Сховалися під деревами, а він нижче опускається. Я в траву лягла. Полетів далі. Тільки піднялася – він повертається. Бігти не варіант. Дивом в нас не поцілив. Прийшли додому, сидимо і боїмося. В підвали вже не ходили, бо це марно. Летить літак, а ти гадаєш, поцілить в будинок чи ні. Спали одягнені, поряд взуття.
Сумки в нас були зібрані. Лише необхідні речі. Вивозити щось з квартир не мали на думці. Та й куди везти з трьох квартир? Дрони почали бити по машинах біля гаражів. Ми вже не знали, куди ховатися. Вирішили їхати, чоловік пішов за машиною.
Розуміли, що це небезпечно, але й залишатися неможливо. Їхали на Карачун, бо всі дороги були розбиті. Це був останній шлях, який більш-менш вцілів. Слава Богу, залишилися живі. Їхали безпосередньо у Кропивницький. Сюди переїхала моя колега, з якою ми у Краматорську займалися правозахистом. Я у 2005 році відкрила Центр правових технологій, де ми працювали, захищали права людей. Довелося поборотися із системою. Мене якось запитали, чи не боюся я смерті. Відповіла: «Ні. Бо такі, як я, не вмирають. Таких вбивають».
Коли почалася війна, Олена Прокопівна, моя колега, виїхала і живе в селищі Новому, в дитсадку, переобладнаному під гуртожиток для переселенців. Вона сказала, що є вільні кімнати, і ми туди вирушили. В селище приїхали вночі. Зупинилися біля дитячого майданчика. Три доби не спали, тому чоловік заснув у машині, а я на лавочці поряд. Під’їхали дві дівчини-поліцейські, запитали, що сталося. Пояснили. Вони запропонували нам гуртожиток для переселенців, в який ми, в принципі, їхали. Але ми вже знали, що нас там не хочуть приймати. Про причини можу тільки здогадуватися.
Ми були у розпачі. Але я зібралася, стала телефонувати знайомим. Один з них, Віктор Іванович Шишкін, зв’язався з Миколою Миколайовичем Цукановим, той зв’язався з керівником новенського гуртожитку і домовився, що нас приймуть. Але нам сказали, що ми не евакуйовані, що гуртожиток для переселенців, які, можливо, приїдуть поїздом. Взагалі нелогічно. Потім стали казати, що вільні кімнати потребують ремонту. Нам нікуди було діватися. Залишили нас тимчасово, доки не знайдемо житло.
Нам запропонували кімнату в гуртожитку техуніверситету. Жахливі умови, але треба десь жити. І почали ми самостійно за допомогою небайдужих кропивничан облаштовувати нове житло. Потравили тарганів, вимили, вишкребли стіни та підлогу. Поміняли унітаз, встановили бойлер, купили пральну машинку, невеличкий холодильник. Дякую всім, хто долучився. І чоловікові, який все вміє робити руками. Влаштували затишок.
Тепер можна повернутися до основної діяльності. Маю досвід. Я є членом Європейського суду. Відстоювала права споживачів комунальних послуг, публічно свідчила щодо тіньового ювелірного бізнесу колишнього генерального прокурора Пшонки та його сина, який базувався у Краматорську, надавала безкоштовну правову допомогу військовим. Я була у складі ради Майдану, де познайомилася з Віктором Чміленком, вашим земляком.
Усвідомлюю, що не займатися правовою допомогою не вийде. Щойно заселилися у гуртожиток, познайомилися з хлопцем з Лиману, який потребував поради. З Оленою Прокопівною продовжу співпрацю. І житиму життям Кропивницького. До речі, про Кропивницький. В тролейбусі оголошують зупинки і закликають оплачувати проїзд. Я порадила кондукторці закликати молодь поступатися місцями з літніми людьми. У відповідь почула: «От тому вас, переселенців, і не люблять». Не треба нас любити. Достатньо поваги і розуміння, що нам довелося пережити.
І про це забудемо?