У перші дні великої війни кропивничанин Юрій Шевчук звернувся у ТЦК з проханням мобілізувати. Йому відмовили з огляду на передпенсійний вік. Мобілізували через рік, 58-річного. У війську вчорашній висококласний зварювальник почувався як у своїй стихії. Про громадянський обов’язок висловлювався просто: «Якщо не я, то хто? Сини воюють, а я вдома сидітиму?» Загинув 22 червня 2024 року, виконуючи бойове завдання на Донеччині. Та ще довго його вважали зниклим безвісти. Рідні й близькі надіялися, що живий. Потім надії не стало. З почестями, як героя Юрія Шевчука 24 вересня нинішнього року поховали в Кропивницькому.
– Повномасштабна війна не стала для нашої родини великою несподіванкою, – розповідає Юрієва дочка Марія. – Мій старший брат, Олексій, воює з 2014 року. Пішов уранці на службу, а повернувся через кілька місяців, зарослий і втомлений. Виявилося, брав участь в боях за Донецький аеропорт, а ми з ніг збилися, розшукуючи. З осені 2021 року ми чули від Олексія, що війна – неминуча, треба готуватися. Коли це сталося, Олексія одразу відрядили виконувати бойові завдання. Мама сказала: не будемо вибиратися з Кропивницького, наше місце – тут. Батько в перші дні війни звернувся у ТЦК, щоб мобілізували. Ми його не відмовляли. Треба – отже, треба. У ТЦК батькові сказали, що поки що армії потрібні молодші. Батько засмутився. Тим часом, у березні того ж 2022 року, добровольцем приєднався до тероборони інший мій брат, Ілля. Воює й нині, як і Олексій. Мамин брат, дядько Микола, теж служить.
Наприкінці літа 2023 року батько отримав повістку. Ми з мамою сприйняли це як належне. Ніхто не плакав, не голосив. І батько – спокійний: «Хто, як не я? Сини воюють, а я вдома сидітиму?» 13 вересня батько вирушив з речами. Після базової підготовки служив в охороні аеродрому «Канатове». Звісно,ми переживали за нього, коли ворог обстрілюв аеродром. І якось батько зазнав контузії. Тоді його відпустили на десять днів додому. Потім перевели в 144-ту бригаду.
Марія розповідає, що до кінця 2023 року батько служив у різних краях, зокрема й на другій та третій лініях оборони. Телефонуючи додому, запевняв, що все в нього добре, що почувається у війську як у своїй стихії. Він і під час базової підготовки не скаржився на великі навантаження, бігав нарівні з молодими. Жартував, розказував рідним смішні історії. Наприклад, що йому видали завелику форму. Жалів хлопців, які опинилися на війні юними. У підрозділі на нього казали «Юзик», «Батя». Юзиком називали через польське коріння. Батею – бо найстарший. Служачи у 144-й бригаді, налагодив тісний зв’язок з волонтеркою Оленою, яка мешкає в Польщі (познайомився з нею до великої війни, коли їздив у Польщу на заробітки). Через нього Олена відправляла українським військовим засоби радіоелектронної боротьби, автомобілі, ліки, амуніцію. Іноді приїздив додому, ненадовго. Щоразу це було приводом зустрітися всією великою родиною. На службі Юрій не змінився – хіба що схуд.
– У червні 2024 року зустрілися востаннє. Батько побув вдома десять днів. 19 числа уранці ми його провели в дорогу, на Донеччину. Спокійно, без плачу. У нас імунітет. Того ж дня по обіді батько зателефонував мамі і сказав, що його відправляють на позицію. 22 числа нам повідомили, що зник безвісти у Покровському районі, поблизу села Сокіл. Ми – в шоці. Не знали, що робити, за що хапатися. Отямившись, я заходилася розшукувати батька. Переглядала сайти, де публікується інформація про полонених, але про батька – ніякої згадки. Спілкувалася в мережах з родичами інших бійців 144-ї бригади, зниклих безвісти. Їздила в Київ, зустрічалася з посадовцями Координаційного штабу з питань поводження з військовополоненими. Командир частини казав, що мого батька не бачили мертвим, отже, є ймовірність, що живий. Ми й надіялися, що батько – в полоні. Хоча батько нам і казав: «В полон не здамся, краще підірвуся гранатою». Я просила командира говорити правду, не давати марної надії, і аж перед зимою він сказав, що батько і ще один боєць, Віталій, можливо, загинули внаслідок удару FPV-дроном. Але оскільки це сталося в сірій зоні, куди нашим військовим немає доступу, залишалася невелика надія. На початку 2026 року я дізналася: генетично-молекулярна експертиза підтвердила загибель батькового побратима Віталія, його тіло передано Україні влітку 2025-го. Після цього ми були готові до найгіршого. І в серпні 2026 року слідчий поліції сказав, що генетично-молекулярна експертиза показала: мій батько загинув. Тіло пролежало в Полтаві близько року неідентифікованим. У вересні ми поховали батька. На Далекосхідному, на Алеї Слави. Недалеко – провулок на Великій Балці, де я виросла. Там усе зроблене батьком. Був майстром на всі руки. Зварювальник найвищого розряду, електрик, автослюсар, коваль, розумівся на будівництві. Оформився підприємцем, виготовляв ворота, встановлював паркани. Ідеш Великою Балкою і бачиш батькову роботу – ворота, паркани. А стільки переробив друзям і знайомим безплатно! Був безвідмовним.
Рідні бережуть Юрієві речі, які надіслала частина після оголошення його безвісти зниклим, – документи, телефон. А молитовника, подарованого тіткою дружини Тетяни, теж Марією, – немає. Його Юрій взяв із собою на позицію, звідки не повернувся.
– Звісно, нам хочеться якнайбільше знати, як батько воював. Він же нам про це майже не розповідав. Мовчазний був. А тепер розпитати нікого. Майже всі побратими загинули.
І про це забудемо?