Про загиблих захисників нам зазвичай розповідають їхні рідні. Хочуть, щоб про Героя дізналося якомога більше людей, щоб пам’ятали, щоб віддали шану. Згадують його дитинство, шкільні роки, місця роботи, захоплення – все життя до загибелі на війні. Цього разу було інакше. «Я знала його лише кілька років. Шкодую, що не спілкувалися останнім часом», – сказала Ольга Сухан.
З офіційних джерел відомо, що Олександр Колодяжний народився 1 червня 1977 року у Кропивницькому. Навчався у ліцеї «Лідер», згодом здобув фах газоелектрозварювальника у регіональному професійному ліцеї. Після строкової військової служби працював на підприємствах міста, зокрема на Інгульській шахті та у приватному підприємстві «Агрофільтр». У січні 2026 року долучився до лав Збройних Сил України. Служив стрільцем мотопіхотного взводу та виконував бойові завдання на Харківському напрямку. Захисник загинув 11 жовтня 2026 року у селі Бугаївка Чугуївського району Харківської області. Йому було 49 років.
Оля виховувалася в прийомній родині. Олександра Колодяжного називала «дядя Саша». Він одружився на прийомній мамі Олі, коли та мала рідну дочку та двох прийомних дітей. «Ми жили в приватному будинку на Масляниківці. Коли з нами почав жити дядя Саша, одразу стало помітно, що в родині з’явився чоловік. Руки в нього були золоті. Він все міг робити і все робив», – згадує дівчина.
В родині було десятеро прийомних дітей. Разом прибирали, поралися на городі, виїжджали на відпочинок. Батько працював ще й двір та будинок облаштовував. З підвалу зробив дітям спортивний зал. В гаражі мав майстерню. Любив купувати інструменти – все знадобиться.
«Дядя Саша нас любив, при цьому був строгим, – розказує Ольга. – Якось нам з Толіком подарували нові велосипеди. Стільки щастя було! Ми поїхали кататися, я впала, зігнулося колесо. Додому було страшно повертатися. Боялися, що батьки будуть лаятися. Закотили у двір веліки, голови опустили. Дядя Саша слова не сказав. Мовчки взяв велосипед і відремонтував».
Оля каже, що вдячна батькові за виховання. Сварився, але за діло. Малими ображалися, а зараз розуміють, що таке ставлення чоловіка до дітей посприяло тому, якими вони стали людьми. Вже маючи своїх дітей, розуміють, як правильно поводив себе батько.
Олександр був турботливим батьком. Коли мама їздила до старшої дочки у Київ, молодші були під надійним наглядом. Стежив, щоб уроки були зроблені, готував їсти. Оля каже, що все міг зварити чи посмажити, але найсмачніші були макарони по-флотські. Так, як він, ніхто не міг приготувати. А ще любив чай з бергамотом. Щось робив у майстерні, а діти приносили чай в його улюбленій чашці.
«Мій рідний батько помер, коли мені було три роки. Дядю Сашу вважаю батьком. Він дав мені старт у житті. Я з ним багато чому навчилася. Не тільки щось робити руками, а я навіть шпаклювати вмію. Правильно поводитися в різних життєвих ситуаціях – це також від нього», – каже дочка Олександра.
Так сталося, що батьки розлучилися. Оля на той момент закінчила дев’ятий клас. Довгий час не спілкувалися, зустрілися, коли Оля народила дочку. Про всіх розпитав, після того зв’язувалися телефоном або у Фейсбуці. Коли пішов воювати, переписувалися частіше. Олександр надсилав свої фото, просив знімки дітей і онуків.
Про загибель батька Ольга дізналася випадково. Її чоловік побачив в новинах знайоме прізвище – міськрада сповіщала про загиблих. Подивилася на фото – він, дядя Саша. На похованні були мати, сестра та племінниця Олександра. Звісно, була Оля. Мама з п’ятьма молодшими дітьми перебуває у Польщі.
Олександр обіцяв Ользі зустрітися, коли буде у відпустці. Зустрілися на кладовищі. «Я не могла не попрощатися з ним, – сказала Ольга. – Це не чужа для мене людина. Ростив, виховував, навчав, допомагав. І справа не лише в цьому. У нас з чоловіком велика завантаженість по роботі, але я намагаюся бути присутньою на всіх похоронних процесіях, щоб віддати шану загиблим героям. Знаючи, яку ціну вони платять, можна виділити пів години часу, щоб попрощатися. Бо здається, що це втрата лише родини. Ні, це наші спільні втрати».
І про це забудемо?