А якщо живий?

10:36
50
views

«Побратими називають нашого Діму везунчиком. Кажуть, його ніщо не брало. Його пікап був весь у крові. Стількох поранених вивіз з позицій! Сам вижив після двох поранень, у легеню й плече. Востаннє я поговорила з Дімою у лютому 2024-го. Збирався додому. А привезли тіло через два з половиною роки», – плаче Наталія Терещенко, сестра загиблого на війні кропивничанина Дмитра Бобкова.

Її розповідь – про те, як хлопчина з Кущівки шукав своє місце в житті. Як пішов стопами батька-автомобіліста. Як у зрілому віці приєднався до війська. Як заступався за молодих необстріляних хлопців, яких командир відправляв на позиції. Як вона, сестра, розшукувала його, безвісти зниклого, і досі надіється: а якщо живий?

– Діма старший від мене на сім років. Тато працював водієм, мама – на шкарпетковій фабриці. Брат вдався енергійним. У нас на Кущівці було де погуляти хлопцям-бешкетникам – круча, будови. Брат не терпів несправедливості. Скривдити когось – це не про нього. Навпаки, заступиться за слабкого. І мене ніхто не ображав у дитинстві, мабуть, тому, що всі знали, який у мене брат. Тато наш в молодості захоплювався автогонками, мав власну машину багі, брав участь у змаганнях, Діму брав із собою. Діма, закінчивши школу, пробував вивчитися на кухаря. Не сподобалося. Вивчився на інструментальника. Та найбільше його вабили автомобілі. Водійське посвідчення отримав ще до строкової служби в армії. Служив водієм. За добру службу підвищили в званні, демобілізувався старшим сержантом. Пропонували залишитися на понадстрокову службу. Відмовився, повернувся додому. Через кілька років одружився, народилася дитина, назвали Вадиком. Сімейне життя не склалося, але Діма ніколи не забував сина. Працював водієм. І на вантажівках, і на машині екстреної допомоги в обласній лікарні. Робота вдавалася. А вдома – перший помічник і батькам, і всім родичам. Поштукатурити стіни – Діма вміє, полагодити водопровід – теж, на електротехніці розумівся. Ми – велика родина. Усі любили Діму, і він усіх любив. Мамі часто квіти дарував. «Надежда, мой компас земной», – казав. Маму Надією звати. А на мене казав «Малишка». «Малишка, все буде добре». «Малишка, прорвемося».

До війська Дмитро Бобков приєднався сорокарічним. За словами сестри, вони, рідні, не відразу й дізналися про Дмитрове рішення.

– Нам сказав, що влаштувався в поліцію. Мій чоловік відвіз його на вокзал. Йому Діма й сказав першому про свій контракт з військовою частиною. Це було в квітні 2019 року. Згодом Діма зателефонував з частини, розповів, що вже служить, водієм. Минув якийсь час, і він сказав нам: «Я себе тут знайшов». Побував на гарячих ділянках фронту. Продовжував контракти. Приїздив ненадовго додому, щоразу збиралися родиною. Діма змінився на службі. Серйознішим став. Про війну розказувати не хотів. І військову форму не одягав, коли бував удома.

У ЗСУ Дмитра Бобкова й застала велика війна.

– У лютому 2022 року Діма приїхав додому. Вісімнадцятого числа йому зателефонували з частини. «Нас усіх викликають. Скоріше за все, наступ буде», – пояснив нам. Мій чоловік відвіз його в Знам’янку, на вокзал. Через шість днів почалася велика війна. Ми саме були в батьків, коли зателефонував Діма, сказав, щоб береглися. Відтоді в кожного з нас – серце не місці. А Діма, як випадала можливість, телефонував нам. Водій пікапа, він відвозив хлопців на позиції і забирав звідти. Якось сказав нам з мамою, що хоче й сам на позицію. Ми в сльози: «Діма, не треба! Твоє діло – відвезти, забрати». А він: «Хлопців жаль. Молоді, в сини мені годяться. Життя не бачили, а їх відразу – на позицію. Відвожу їх, а вони там гинуть». Діма говорив про це й командирові.

Шостого лютого 2024 року Дмитро Бобков поспілкувався з рідними востаннє.

– Сказав, увечері вивезе хлопців, а вранці повернеться. Обіцяв, що 15 числа приїде додому у відпустку. А привезли його тіло через два з половиною роки.

Наталія каже, що про зникнення Дмитра дізналася уранці восьмого лютого 2024 року. Їй зателефонували з частини, сказали, що Дмитро не повернувся з позиції, що посилали туди дрон з відеокамерою і не побачили тіла. Отже, була надія: живий, в полоні.

– Я заходилася розшукувати брата. Зверталася до Лубінця, в Червоний Хрест, в інші організації. Куди тільки не зверталася. Мені відповідали: «На жаль, інформації немає». В соцмережах шукала бодай згадку про Діму. І нічого не знаходила. Майже кожного тижня брала з татом участь в акціях, які організовують родичі полонених, безвісти зниклих. Якось підійшов хлопець, який повернувся з полону. Сказав, що в полоні чув, як називали прізвище «Бобков». Його слова нас сильно підбадьорили. А цієї осені мені зателефонували з поліції Чернігівщини. Сказали: погана новина, збіглися ДНК. Виявилося, Дімине тіло ще в серпні 2025 року повернуто Україні, понад рік було неідентифікованими. І от генетично-молекулярна експертиза показала збіг. Ми, рідні, раніше здали поліції свій біоматеріал.

З почестями, як героя Дмитра Бобкова поховали 27 жовтня нинішнього року в Кропивницькому.

– Приїздило кілька військових з 37-го мотопіхотного батальйону, в складі якого останнім часом воював Діма. Вони разом – з 2019 року. Я поспілкувалася з хлопцями. Сказали: «Наташа, не віримо. Боба – везунчик. Його ніщо не брало. Його пікап – весь в крові. Стількох вивіз пораненими! І сам двічі зазнав поранення. В легені і плече. Прямо в його пікап влучало. А він вижив». Тепер провідуємо могилу. Тіла нам не показали, тому залишається невелика надія, що Діма – живий, що експертиза помилилася, – не може стримати сліз Наталія.