Дозвольте представити: Riffmaster

Останнім часом великих можливостей та особливого бажання знайомитися з новинками музичного світу не було. Переважна більшість пісенних витворів пройшла повз, не залишивши після себе навіть спогадів. Але однією з пісень, які таки «зачепилися» за свідомість, став неофіційний гімн нашого третього полку «Тихо прийшов, тихо пішов». Файна мелодія та приємний зміст припали до душі. Але на цьому знайомство з піснею й завершилося. Військове телебачення України створило кліп на пісню Андрія Riffmasterа «Тихо прийшов, тихо пішов». Пісня присвячена воїнам підрозділів Сил спеціальних операцій Збройних сил України.

Приємною несподіванкою стало редакційне завдання поговорити з автором пісні Андрієм Riffmaster Антоненко.

Декілька фактів про нього підказав Інтернет: у складі легендарної треш-метал групи ADEM Андрій Антоненко в 1991 році виграв знаменитий рок-фестиваль у Москві та отримав контракт на запис платівки в Лос-Анджелесі. Виліт було заплановано на 22 серпня 1991 року. Але за три дня до цього в Москві відбувся путч, і група залишилася в Україні. У 1998-2000-х кликали до себе такі гурти, як «Танці мінус», «Моральний кодекс» і навіть Гарік Сукачов. Але рокер вважав за краще займатися власними проектами. У 2003 році Андрій Антоненко створив групу Riffmaster. Своїм стилем музиканти називають hooligans rock. У 2007 році випустили перший альбом Beautiful Day. У 2015-му – другий альбом «Котлета по-київськи».

Але все це в минулому. Що робить Андрій Riffmaster зараз? Відповідь проста – Андрій на сьогоднішній день є військовослужбовцем однієї з частин військ спеціального призначення. Воює та співає.

Зв’язатися телефоном було вкрай складно, бо можливостей для розмови в Андрія обмаль: служба. Але таки з третього чи четвертого разу вдалося відірватися від службових обов’язків на півгодинки.

– Андрію, готуючись до нашої розмови, я перечитав і передивився багато інтерв’ю, які були записані раніше. В них ти переважно спілкуєшся російською мовою. З першої нашої розмови стало зрозумілим, що мова нашої бесіди буде українська. Це для тебе принципове питання?

– В цілому так. Я зараз намагаюся використовувати тільки українську мову. Ще інколи переходжу на російську, але вже мені легше підбирати українські слова, навіть доводилося в голові підбирати та перекладати слова з української. Та й взагалі, якщо раніше чітко відрізняв, що розмовляю українською чи російською мовами, то зараз воно вже на таку грань вийшло, що й різниці не бачу.

– Я знаю, що ти був на фронті в складі Першого добровольчого мобільного шпиталю. Як так вийшло, що музикант став лікарем?

– Я не був там лікарем. Просто там працюють мої друзі, і я дізнав­ся, що їм потрібен водій-санітар на «швидку». Ось і пішов. Це, до речі, не перший мій виїзд на фронт. Я ще раніше їздив до хлопців на передову з концертами. А з ПДМШ поїхав вперше офіційно.

– Ще одне питання, яке мені особисто вже набридло, але враховуючи той факт, що його постійно ставлять, спробуй ще й ти пояснити: чому пішов воювати? І чому саме у війська спеціального призначення?

– Ну, по-перше, зі спецназівцями я дружу з травня 2015 року. Ми співпрацювали, спілкувалися. Мене особисто багато що поєднує з хлопцями. Тому вибору, куди йти, особливо й не було. А по-друге, контракт з ВСУ був для мене очевидним вибором. Адже в країні йде війна. Зараз вже півроку я в лавах збройних сил, виконую свої обов’язки, як того вимагає ситуація.

– Бачив в Інтернеті декілька варіантів кліпу пісні «Тихо прийшов, тихо пішов». Який із них є офіційним та яка історія появи цієї пісні?

– Всі вони офіційні! Просто є одна тактична версія, яку ми знімали в третьому полку спецпризначення, є офіційна телевізійна версія, яка пішла на великий екран з подачі каналів М2 та М1. А є ще перша версія, де я співаю під гітару, та на пісню просто поклали документальні кадри та фотографії хлопців. Вона виникла під час одного з відряджень у зону АТО. Взагалі, ця пісня присвячена саме третьому полку спецназу, який розташований у вашому місті. Вона написана для них і про них. То вже пізніше почали називати її неофіційним гімном військ сил спеціального призначення. Кожна з версій є повноцінною, бо має свою енергетику, свої емоції.

– Війна «звідти» і «звідси» – наскільки однаково вона сприймається? Чи не відбувається спотворювання чи, навпаки, міфологізації війни? І чим далі від фронту, тим більше?

– Образ війни «тут» взагалі стирається й знищується. Робиться все для того, щоб про це якнайменше думали. Ми з хлопцями все рівно будемо залишатися на передку – щоб люди нормально жили, щоб дівки на танці ходили, щоб не чули гуркоту гармат. Але є невеличке «але». Це не значить, що «тут» треба повністю забувати про те, що відбувається «там». Навпаки, треба наголошувати, що саме завдяки тому, що там стоять наші хлопці, ви тут маєте здоровий, спокійний сон. Це треба цінувати та шанувати. Натомість раз від разу натикаєшся на якісь випадки, коли водій маршрутки відмовляється везти хлопців у формі або офіціант – обслуговувати в кафе. Ніхто ж не проти – відпочивайте, веселіться. Але ви маєте пам’ятати та шанувати цих людей, завдяки кому ви це робите. І якщо не допомагати, то хоча б віддавати шану.

– Ти і як співак, і як військовий неодноразово бував у зоні АТО. Скажи, чи змінилося твоє ставлення до місцевого цивільного населення?

– Там, як і повсюди, є й нормальні люди, а є й такі, до яких не достукатися. В минулу ротацію з ПДМШ я на собі відчув, як кидалися місцеві на нас з образами. Є люди адекватні, але є такі, що нічого не чують і не бачать. Є ті, які не змогли виїхати та сидять, вичікують. А є нормальні люди. Коли нещодавно виходила одна з наших бригад, їм квітами закидали танки. Але більшість… В них навіть обличчя відрізняються, настільки ми стали різними.

Я не перебільшую, це треба бачити. Ми вже надивилися на них – тих, які хочуть у Радянський Союз. А були моменти, коли ми приїздили минулого літа на рок-фестиваль у колишній Червоний Лиман, то місцеві підходили після концерту й плакали, тиснули руки й дякували. Мовляв, хоч хтось приїжджає та розповідає, що там, «на великій землі». Тому що вони перебувають в інформаційній ізоляції і нічого не знають. Рідня повиїжджала за «порєбрік», і інформація йде тільки від них. Зрозуміло, яка інформація. Ось і проблема ця через те, що там до цього часу нема достатнього доступу до інформації. Нема українського телебачення чи радіо.

– Що робити з цими «житєлями Домбаса», щоб повернути їх обличчям до України?

– Ті, що вважають себе «ідейними», їх вже не повернеш. Їм все до лампочки. Їх треба висилати, треба оцінювати їхні вчинки по закону та відповідно до нього карати чи милувати. Потрібна нова законодавча база для цього, а її, на жаль, нема.

Ну а тепер ми хочемо почути пісні Андрія. Чекаємо його приїзду в наше місто. До зустрічі на концерті!