Хто прокладе історичну стежину?

Минуло багато років з того часу, коли брати Охріменки (Андрій та Іван) оголосили на всю Україну про легенду народження Богдана Хмельницького в місці, де пізніше заснувався хутір Мазурівка (село Нижчі Верещаки Олександрівського району Кіровоградської області). Цей факт вважався сільською легендою до тих пір, поки не були знайдені речові докази існування на околиці села застави, яку очолював сотник Михайло Хмельницький. Якби не було переказів з часів Хмельницьких, то слід було б створити легенду, але в даному випадку нічого вигадувати не треба – сільські свідки цих подій передавали із покоління в покоління розповідь про неординарний факт. І, слава Богу, ця історія не зникла з плином часу.

Але сьогодні існує загроза втрати цієї крупинки нашої історичної й національної гордості. Причиною цього є різні політичні віяння, які намагаються переписувати історію так, щоб вона не виходила за рамки нових напрямків. Другою й немаловажною причиною забуття цієї легенди села є те, що зникає саме село. Та зникають і ініціатори ідеї узаконення цього історичного факту. Так, один із братів Охріменків, Андрій, рік тому пішов у небуття, не діждавшись реалізації проєкту створення історичного заповідника, яким опікувалися б державні установи.

Про цей «заповідник» неод­норазово писала газета «УЦ», починаючи з 2011 року. Статті закінчувалися зверненнями до можновладців з проханням зберегти унікальну садибу, підтримати ідею узаконення цього цікавого історичного факту. На цьому місці побували журналісти різних видань. До обласної адміністрації звертався народний депутат Олесь Довгий. Свою позитивну думку з цього приводу висловили крає­знавець – директор Олександрівського районного краєзнавчого музею Василь Білошапка, депутатський корпус сільської ради та жителі села.

До нас вчергове звернувся Іван Охріменко з проханням допомогти. Цього разу – опублікувати його лист-біль. Перебуваючи в поважному віці, він не втомлюється боротися, добиватися, стукати в двері. На жаль, його не чують. Ми б і так оприлюднили лист Охріменка, але ще більшого бажання це зробити додав той факт, що «херсонська команда», яка нещодавно очолювала область, якимсь дивом дуже швидко облаштувала заповідник «Чорний Ворон». Навіть туристичний маршрут розробили. А Мазурівка ж практично поряд. На неї не звертають уваги тому, що цього просить проста людина?

Отже, звернення Івана Охріменка до тих, хто не втратив здатність слухати та чути.

«Коли я звернувся до обласного департаменту культури, культурної спадщини та туризму, отримав офіційну відповідь, в якій рекомендувалось оформити все це відповідним зверненням у вищі державні органи. Форму цих звернень мені не вислали, а рекомендували списати її з Інтернету, що я і зробив. Але, на жаль, і ці форми виявились знову не відповідними якимось стандартам. Я вирішив поїхати особисто в обл­держадміністрацію, в управління культури й туризму. Там мене привітно прийняла перший заступник начальника. Обіцяла обов’язково допомогти. Але пізніше вона мені повідомила, що якісь вчені мужі педуніверситету висловили свій сумнів щодо самого факту, а отже й доцільності розгляду цього питання.

Звичайно, їм потрібні речові, а ще краще – документальні докази на користь позитивного вирішення цієї справи. Але, мабуть, якби до них з’явився сам Богдан, то і йому б без прямих свідків, які бачили його зачаття та народження, теж не повірили б. І очевидно, що тут справа, перш за все, не в документах, а в силі бажання “великих”.

Разом із цим листом до редакції пишу чергове офіційне звернення до обласного органу культурної спадщини з пропозицією: якщо не вдасться цей музей узаконити, то хоч би отримати дозвіл на відкриття туристичного маршруту до цього історичного місця, над яким навис не тільки час, але й неофіційні “дослідники”, яких історія хвилює менше всього.

А хутір Мазурівка багатий не тільки подією з Богданом. Тут проходив Чумацький шлях, що прямував на Уманську дорогу. Тут чумаки зупинялися на перепочинок, годували своїх волів і самі обідали в так званому готелі. До речі, саме в цьому готелі й працювала місцева дівка Марія, що народила хлопчика, якого потім підкинула під арку воріт тимчасової оселі сотника Михайла Хмельницького, за переказами – винуватця народження цієї дитини. Тут була й підземна церква, в якій молились не тільки козаки митної застави, але й місцеві жителі та чумаки. Тут ще до цих пір збереглися залишки водяного млина, якого разом із вітряним спорудили козаки. У ста метрах від Чумацького шляху жителі села знаходили рештки татарського кладовища. За чотири кілометра від хутора бере початок річка Тясмин, що має світову унікальність, яка полягає в тому, що вона, роблячи гігантську дугу в 150 кілометрів у вигляді підкови, закінчує свій шлях майже там, де й бере свій початок. За 500 метрів від хутора більше чотирьох століть існував польський хутір Тарнавка, який мав цікаву історію свого походження та існування.

До всього хутірок Мазурівка, який був започаткований (1750-1760 роки) трьома братами на прізвище Мазур, був розміщений у цікавому за ландшафтом місці – трирівневому бугрі, що спускається до річки. Не випадково саме тут і розміщувалась застава козацької сотні Михайла Хмельницького, в якої, крім митних обов’язків, ще було завдання протидіяти набігам татар з боку так званого Дикого поля.

Ну і, врешті, на місці колишньої арки, куди був підкинутий хлопчик в сім’ю Хмельницьких, зараз також установлена арка, оповита хмелем, а під нею стоїть портрет Богдана з написаною його біографією та описом походів. Портрет виконаний моїм братом Андрієм маслом на металевій основі. Довговічність його невелика, тому він декілька разів оновлювався. Надалі такої можливості не буде, тому є пропозиція оголосити конкурс на проєкт встановлення на цьому місці скульптурної композиції, присвяченої цій історичній легенді.

У своєму черговому зверненні до департаменту культури та туризму я пропоную спочатку, поки не буде офіційного узаконення цього історичного факту, створити туристичний маршрут до місця унікального хутора Мазурівка. Проєкт путівника в мене майже готовий…

Добиратись до хутора Мазурівка, що став колискою Богдана, не складно, бо він розміщений за 2 кілометри від траси Київ – Донецьк. Половина цього шляху до хутора має тверде покриття, а інша половина проходить по піщаному ґрунті. Одним словом, сам Бог бажає, щоб ця унікальна родзинка стала надбанням усієї України. Питання тільки в тому, чи вистачить у Бога сили й терпіння, щоб зрушити з місця офіційний камінь формалізму?

Іван Охріменко, Нижчі Верещаки – Павлиш».

Фото Павла Волошина.