Жебрацтво по-кропивницьки

Навіть якщо ваші щоденні маршрути впродовж багатьох років пролягають через центр Кропивницького, можете й не знати, яка кількість колон на фасаді Кропивницької міської ради. Але не знати в обличчя жебраків, які просять милостиню в кілометровому від дому з колонами радіусі, – це вже верх неуважності.

Хто не пам’ятає Оксани з Центрального скверу? Ще наприкінці дев’яностих років вона облюбувала цю місцину. Поряд у коробці завжди дрімало кілька собачок. Видно було: Оксана з ними – в повній гармонії. Добросердні перехожі давали їй милостиню. Хто – гроші, хто – пиріжок чи яблуко. Оксана не гребувала нічим. І ніколи ні до кого не чіплялася – на відміну від багатьох жебраків нового тисячоліття, які ледь не за барки беруть перехожих, вимагаючи грошей. Деякі демонструють ламіновані – для довговічності – довідки про свої й своїх близьких тяжкі хвороби.

А в Оксани, кажуть, все гаразд, хоча й не появляється в центрі міста. Жінка, яка торгує овочами й фруктами біля входу в Центральний ринок з Преображенської, розповіла, що після смерті Оксаниної матері над нею оформила опіку сусідка. Мабуть, опікунка не пускає Оксану старцювати, побоюючись поганого поголосу. Не залишився без опіки й Оксанин улюблений собака. Ви його можете знати: світлий, трохи кудлатий, іноді бігає біля ТЦ «Лісова пісня». За ним доглядає все та ж продавчиня. Поки жінка торгує, собака лежить у коробці поряд. За словами торговки, собаці – не менше десяти років. Кличка – Оксана (бо самка).

– Дорогу Оксана переходить обережно – не те, що деякі люди. Якось я захворіла, не працювала. Потім узнала: Оксана дуже непокоїлася. А коли вона захворіла, я її водила до ветеринара без повідка, – розповіла продавчиня.

А пам’ятаєте дебелого дядька, який просив на ліки, сидячи на асфальті з оголеними фіолетовими литками біля магазину «Мурай» (неподалік будинку ради федерації профспілок області, тепер там аптека)? А пенсіонера з табличкою «Помогите супруге Ирине на операцию», який днями журився на стільчику біля поштамту й пропонував людям зважитися за кілька гривень? А тендітну бабцю в чорному лахмітті, яка несамовито била поклони перехожим на тротуарі біля теперішнього Depo’t center? Не здивуюся, якщо хтось скаже: бачив, як старчиху привозили туди на непоганому автомобілі. Можливо, то й не бабця була, а молодиця чи навіть чоловік.

Так, у третьому тисячолітті жебракування стало видом заробітку.

– Біля «Сільпо» вони старцюють у дві зміни. Все у них організовано. Приходить старший, забирає в них гроші. Тільки після виконання плану старцюють на себе. Не давайте їм грошей, – розповів кропивничанин Сергій Горобець, який тривалий час працював у магазині, розташованому над «Сільпо». Утім, Сергій не раз купував тамтешнім прохачам харчі.

– Я їм не вірю, – категорично налаштований Василь Богуненко, житель Аджамки Кропивницького району. – У нас теж є екземпляри. Одна ледь дибає на милицях, а все швендяє селом, просить яйця на церкву. Потім везе на ринок у Кропивницький. Сидить під церквами, біля ринків, на автостанції.

Деякі жебраки не беруть харчами, тільки cash. Коли їм пропонують хліб, кривляться.

Адвокат Ліана Левицька про таких каже:

– Заробітчани. Такі не потребують милосердя, бо мають щодня близько тисячі гривень, а то й більше. Знаю з кримінальних справ.

У процесі підготовки цієї статті я узяв гріх на душу – сфотографував жінку, яка постійно старцює в центрі. Соромно було, бо людина ж – у біді. Але старчиха про докори мого сумління нічого не здогадувалася й скрутила гарну дулю. Аби спокутувати вину, купив бананів для бідолахи. А вона:

– Не їм їх.

Не взяла. Балувана. Але не засуджую її. Нездорова людина. І опікун, швидше за все, у неї є, пенсію отримує за неї, та скільки там тих грошей, от і доводиться жебракувати.

Про іншу жінку, яка чи не щодня просить милостиню то біля поштамту, то біля «Велмарту», достеменно знаю: у зв’язку з вадами психічного здоров’я її опікає племінниця. Опікає, кажуть сусіди, добросовісно – і їжу готує, і пере, і прибирає в квартирі. Але й не забороняє тітці старцювати – для тієї це і розвага, і спосіб розжитися на ласощі. Тітка – артистка ще та. Так трагічно голосить: «Людоньки добрі, поможіть…»! Рівних їй у Кропивницькому немає. Днями зустрів її, щасливу, з торбою від «Велмарту», повною всякої смакоти: твердий сир, суха ковбаса, апельсини, цукерки… Похвалилася: «Хороший дядько в магазині трапився». Світ таки не без добрих людей. А я хотів п’ятьма бананами відкупитися.

На розі Великої Перспективної та Преображенської часто виграє на сопілці молодий чоловік. Він – темний (є такий народний евфемізм для позначення сліпоти). Якось я спробував поговорити з ним і ось що дізнався. Звати його Миколою, у дитинстві він лікувався в «Добруджі», «УЦ» публікувала тоді звернення його бабусі з проханням зберегти лікарню. Нині Микола одружений, але пенсії не вистачає на елементарні потреби. Доводиться заробляти грою на сопілці. Микола й на акордеоні вміє. Буде дуже вдячний, якщо йому подарують акордеон.

Друзі, допоможімо музиканту! Звертайтеся в редакцію «УЦ», маємо номер його телефону.

– Якщо на нашій життєвій дорозі трапляється нужденна людина, це значить, що ми потребуємо допомоги небес, – знає отець Ігор (Тереза), настоятель Свято-Покровського храму в селі Губівці Компаніївської ОТГ Кропивницького району. – Щоб ми, вклавши мале, отримали більше. Вважаю, ні в якому разі не потрібно нехтувати такою можливістю. Якщо маємо чим допомогти матеріально – коштами, їжею чи одягом, повинні допомогти. Якщо немає – допомагаймо добрим словом або помолімося за нужденного.

На зауваження, що чимало жебраків зловживають добротою оточення, священник каже:

– Ці люди віддзеркалюють суспільство. Багато з нас теж не хочуть працювати, але мріють мати дорогі авто, розкішне житло. У житіях святих йдеться про одного патріарха, який мав традицію після богослужінь роздавати по золотій монеті. Поки роздавав, дехто по кілька разів ставав у чергу. Помічники патріарха відганяли жебраків. А патріарх: «Це Господь мене перевіряє».

Вийшла друком книга про старця Іону (Ігнатенка) зі Свято-Успенського чоловічого монастиря в Одесі. Там описано такий випадок. Старець Іона вийшов за межі монастиря, його оточили люди, щоб дав пораду. Серед них – жебрак, з перегаром: «Батюшка, поможи». Батюшка йому копієчку дав, обійшов людей, а жебрак знову: «Дай». Батюшка дав ще раз. А невдовзі побачив його п’яного. Той лежав на землі. І знову: «Батюшка, поможи. Хто ж, як не ти, допоможе?» Батюшка не став давати. На душі ж – неспокійно. Повернувся, а там, де жебрак, – Христос. Тоді зрозумів, що потрібно давати усім, хто просить. Завтра можемо бути на місці жебраків.

Я свого часу служив у Знам’янці. Там – залізничний вокзал, багато жебраків. Надивився на них. Знаю: треба допомагати . Якщо людина просить – це краще, ніж краде, ніж убиває.

Зараз служу в маленькому храмі. На престольні свята годуємо бажаючих. Нужденні люди приходять додому, допомагаю. Беремо участь у єпархіальних акціях. В Олександрії єпархіальне управління кожну неділю годує нужденних.

– Більшість дає милостиню з жалю, співчуваючи прохачам, – каже кандидат психологічних наук, завідувач навчально-методичного відділу Донецького національного медичного університету Віктор Куліш. – Також є люди, які допомагають нужденним, щоб компенсувати власну провину перед Богом і людьми. Наприклад, чиновник, який бере хабарі й відчуває через це докори сумління. Трапляються й такі, що, даючи милостиню, засвідчують свій високий соціальний статус, демонструють свою зверхність іншими.

– А ті, що просять, знають, як це робити з найбільшим ефектом, – ділиться своїми спостереженнями психолог. – Наприклад, звертаються до молодих чоловіків, коли ті йдуть у супроводі жінок. Розрахунок тут такий: чоловік не захоче справити на супутницю враження скупого.

Сам Віктор Куліш ділиться з нужденними, за його словами, тому, що вірить у закон компенсації, відповідно до якого зло, завдане іншим, повертається назад у вигляді страждань, а добро – у вигляді благодаті.

Психолог не закликає інших брати з нього приклад і не відраджує нікого від благодійності.

Також Віктор розповів про ось який психологічний феномен. Людині властиво із часом реагувати на чужі проблеми все менш емоційно. Тобто спочатку регулярно подаєш усім, хто просить, бо тобі їх жаль, та поступово звикаєш до чужого горя, і одного прекрасного дня перестаєш ділитися своїми кровними з першим стрічним. І тоді, можливо, тобі трапиться той, хто насправді потребує допомоги. Але він її від тебе не отримає.

– Від цього й прикро, – каже психолог.