…Написав у Фейсбук голова Кіровоградської ОДА – обласної військової адміністрації Андрій Райкович, сповіщаючи громаду, що до нашого міста приїхали з Миколаєва 128 дітей-сиріт.
Кілька автобусів комунального підприємства «Електротранс» спеціально були відправлені до сусідньої області. Андрій Райкович зазначив: «Ми сусіди, а це більше, ніж родичі». Додав, що сьогодні ж відправляються продукти харчування жителям Баштанки.
Більш детально про евакуацію пише на своїй фейсбук-сторінці Дмитро Томчук:
Раптом мені наснився мій колишній китайський партнер, пан Лю, дуже шанований у Китаї бізнесмен та інвестор, засновник багатомільярдного фонду. Він серйозно дивився на мене і говорив: “Лосія ето оцінь, оцінь каласо. Сибіль – каласо. Многа багатой землі для китайского налода”. Я прокинувся від здивування, адже насправді він не розмовляв такою ламаною російською, його мова була правильна і точна, як все в китайських інвестколах, хіба що він дуже ретельно вимовляв російські слова. Але часу на рефлексії з приводу сну у мене не було – ми прокинулися до світанку, тому що в нашому таборі юннатів керівник авіагуртка затіяв нову неймовірну пригоду, справу на мільйон, і взяв на неї одного мене. Чому? А тому.
Я тепер не інвестор. І залишається тільки згадувати, як китайські інвесткола, не в змозі вимовити “Дмитро Томчук” називали мене “Том Чук”, маючи на увазі, що щось із цього ім’я, а щось – прізвище. Такий собі позивний по китайські. Це в минулому. Я тепер боєць охорони особливого загону техзасобів ЦСО. Мій позивний – “Лексус”. Мій чорний LX570 – найнадійніша і найпотужніша машина в нашому таборі юннатів. Та, звісно, наймодніша. Він бадьоро їздить скрізь, де треба, включаючи переорані поля, хоча, як він їздить полями мені якраз не подобається – своїм модним низьким бампером з ефектом антикрила та іншим обвєсом він чіпляється на пересіченій місцевості за все на світі, і це мене нервує, і я вже готовий обірвати весь цей обвєс к хєрам. Але по трасі він бігає дуже нічого. Ось тому я брав участь в одній цікавій справі.
У США є організація ветеранів загону “морських котиків”. В Україні є дитбудинок, над яким ця організація тримає шефство. Він був раніше у Миколаєві, але коли там почалася жесть, їм вдалося вискочити з міста та осісти в одному селі неподалік Миколаєва. Виїхали вони майже вдало, обстріляли тільки останній транспорт у колонні, загинули вихователі, але діти вціліли всі – 128 дітей. А морські котики, ці ветерани – друзі нашого керівника авіагуртка. Бо він теж ветеран, тільки наш. Раніше вони більше пропонували загнати крипту до нашого табору юннатів, на нові авіамоделі гуртка. Та питали, скільки надсилати. А тут їм прийшла нова ідея. Вони зв’язалися з нашим ветераном, і запитали, як забрати свій законний підшефний дитячий будинок до себе, вони мають ідеї щодо сонячних пляжів Флориди для цих дітей і всього такого. Керівник авіагуртка трохи подумав, і прийшов до мене. Розповів справу і запитав: “Мотнемось кабанчиком?” Мотнемось. Ми нікому нічого не сказали, крім тих, кому треба, підвелися до світанку, вивели на трасу звєрскій лексус і поїхали на Кропивницький.
Їхали не полями а трасою, тому лексус поводився добре. У Кропивницькому ми прийшли до очільниці адміністрації, там вона тепер дуже цікава, та виклали суть. Очільник приколовся неймовірно, до стану кататонії. Не виходячи із цього стану, він дав поліцейську машину супроводу та п’ять автобусів. Автобуси мені дуже сподобалися. Вони були всі однакові, білі, блискучі та красиві. С величезними вікнами. Власне, вони складалися майже з самих вікон. Просто диво. Вже вночі, коли ми повернулися, я подумав, що якщо б по нас стріляли, це були б ідеальні цілі. Але по нас не стріляли, майже, хіба що трішки, та автобуси зробили свою головну справу.
Ми взяли ці автобуси, які вели холоднокровні та непохитні дядьки-водії, та блискучою та пафосною колоною, під мигалками, як у героїчному кіно про геройську війну поїхали трасою на Миколаїв. З узбіччя нам махали і вітали. Так ми доїхали до блок-посту. Хлопці на блок-пості сказали: “Ау, чуваки. Далі не можна. Далі дорога тільки в один кінець. Туди не їздять, бо там уб’ють просто палюбе”. Ми відповіли: “Вам яка справа? Уб’ють, не уб’ють. Сильно треба, ось і їдемо. Пропускай давай”. “Ну ви ж і йобнуті!” – шанобливо сказали вони і пропустили. І ми поїхали далі. Поліцейська машина з мигалками залишилася за блок-постом та з нами не поїхала. Ну не поїхала, не суть. Замість неї до нас приєдналася машина із здоровенними такими та дуже життєрадісними спецпризначенцями. Це була заміна на нашу користь. Ми рухалися бадьоро і тихо, і весь час уздовж узбіччя тягнувся горілий металобрухт із літерою Z, яка мені ще з часів уроків англійської у бердичівській школі нагадувала дошки на двері бабусиного нужника на подвір’ї. Тільки тут, на власні очі, я побачив, скільки їх намолотили.
Ми встигли до дитбудинку вчасно – на околиці села вже йшли бої, росіяни займали село. Дитбудинок організувався якісно та оперативно, вони великі молодці. Мене вразила як директорка дитбудинку, так і вихователі. Вони були зібрані, спокійні, чіткі та конкретні. Здавалося, вони здійснюють не евакуацію, а контрольну за третю чверть. Спецпризначенці, справжні термінатори, обвішані до самих вух усіляким просунутим знаряддям, опинися дуже у пригоді: малеча, побачивши їх, була у захваті. Діти обліпили їх, та було чути: “А це що? Гранати? Можна помацати? Чого ні? А це що? Рація? Можна помацати? Вау, круто! Прийом, прийом!” Дітей швидко розсадили по автобусах, я зайшов в один з них зі списками, бо все відбувалося у залізобетонному додержанні документації, і запитав – а чого ви сумні такі? Діти відповіли: “Бо наш улюблений вихователь не їде з нами”. Я сказав: “Гаразд, давайте я буду вашим вихователем поки що”. Що тут почалося. Вони кричали, аплодували, сміялися, кричали “Ура!” Дитина підбігла до мене та обняла.
Напередодні машину, де їхали їхні вихователі, машину зі знаком Міжнародного Червоного Хреста, розстріляли росіяни. Вихователі загинули усі.
Ми встигли вивести автобуси з села і вискочити під носом у росіян. Якісь машини почали переслідувати колону, але покинули і відстали від нас.
Дітей ми вивантажили у Кропивницькому, усіх 128, як одна копійка. За списками та купою документації – в мене менше документів, коли я відкриваю новий бізнес. Їх вже зустрічали й одразу зайнялися ними. Вони заходили до будинку, де на них чекали, та кожна дитина чемно казала: “Добрий вечір!”. Відразу їх посадили вечеряти. Коли діти намагалися віднести, за звичкою, посуд на мийку, до них бігли тітоньки з кухні та кричали: “Ми самі, діти! Ми самі! Сидіть їжте!”
Незабаром їх вивезуть вже безпечною територією до Молдови, а звідти вони полетять кудись, де їх зустрінуть кремезні сиві дядьки, які соромляться своїх сліз, бо їхньою професією все життя було – воювати.
А ми з керівником авіагуртка залишилися вдвох. Як нічого й не було. Всі роз’їхалися. Поїхали й завжди веселі та безтурботні термінатори, які супроводжували нас до самого місця, хоча за межою Кіровоградської області у цьому не було потреби. “Та просто покатаємось”, – загадково сказали вони та їхали з дітьми до пункту призначення.
Почалася комендантська година, тиша та темрява навалилися на нас. До табору юннатів повертатися було вже пізно, вирішили їхати вранці. Нас нагодували та поселили. Першого разу з початку війни я спав на ліжкуз білизною, а не на підлозі на карематах.
Але заснути не виходило: заплющу очі а там – яскравий, як через проектор на екран стоп-кадр: діти, від трьох до п’ятнадцяти років, у яскравих різнокольорових курточках, біжать до білих нарядних автобусів, таких новеньких і красивих. І все на цьому кадрі завмерло, а помаранчеві аварійки автобусів блимають. Закрою очі – і знову. І знову. І знову.
Тоді я згадав, що на мені весь час була гоу-про, яку в минулому житті я брав із собою у всі поїздки, і якою знімав і акул під час дайвінгу в Мексиці, і спуски на трасах Куршавеля. І я вирішив злити з неї відео. Але гоу-про заглючила, я ніколи такого не бачив. І я навіть знаю коли – коли діти кричали “Ура!” в автобусі, а я щосили намагався не розплакатися перед ними, і навіть не міг вийти з автобуса, тому що мене обіймала дитина. У мене тоді так ламанув тиск, що, здається, дісталося й гоупрошці. Я вирішив, що розберуся з нею згодом.
На ранок я таки зможу злити відео та подивитися його, та усвідомлю, що на запису камери, яка була в мене просто на лобі, є багато такого, чого я зовсім не пам’ятаю. Але то буде наранок, а тієї ночі я знову ліг у ліжко.
Заплющив очі, а там – діти у яскравих куртках біжать до білих автобусів. І блимає аварійка: помаранчевий. Помаранчевий. Помаранчевий.
Помаранчевий.
Мандрували з юннатом з досвідом Максим Музыка.
Про призначення / поновлення виплати пенсії особам, які виїхали з тимчасово...