Не волнуйтесь, я не уехал.
И не надейтесь – я не уеду!
Володимир Висоцький.
Було це давно, коли про сьогоднішню війну ще навіть Путін не мріяв. Щойно Україна стала незалежною де-юре, але не де-факто. Хоча залізні двері на всі сторони світу вже відчинилися.
Приблизно років з 25 тому сиділи четверо друзів в квітучому саду й міцно випивали. І, зрозуміло, вели балачки прямо пропорційно до випитого. Розмова традиційно зайшла й про тих родичів та знайомих, що вже «чухнули» за кордон – у Польщу, Ізраїль, Німеччину, та навіть у Португалію. І тут раптом один із нас (назвемо його «четвертий») взяв і запитав інших: «А ви, хлопці, чого не їдете?»
«Трійка» наче по команді заходилася їсти й пити, усіляко затягуючи з відповіддю. Їм і справді нічого не заважало виїхати – замість візи у них була «правильна» графа в паспорті. Саме ця графа й підказала відповідь, природно, у формі запитання:
– А хто, крім нас, погасить світло в аеропорту?
Ніхто з нашої четвірки не поїхав ні тоді, ні зараз. Що тримає нас, вже немолодих, у воюючій країні, яка далеко не завжди була нам «рідною ненькою»? Любов, як не пафосно це звучить. Любов до рідного міста та його людей, до «отеческих гробов», до жінок і дітей, до себе самого сорок років тому, до всього, що складає поняття Батьківщина.
Втім, сьогодні ситуація кардинально змінилася. Якщо раніше йшлося про еміграцію чи репатріацію, то зараз – про евакуацію. Порятунок від окупації, від бомбардування, від смерті – себе та своїх близьких…
Місяць українсько-російської війни. Чи не дата для Держкомстату. Не привід підбивати підсумки або робити висновки. 30 днів горя, 30 днів мужності, 30 днів переосмислення.
Хто б повірив, що 24 лютого Путін нападе на Україну? Байден. Він попереджав нас, і неодноразово. Знаю ще двох, які були впевнені, що війна розпочнеться точно в конкретний термін. Один – поет із потужним аналітичним апаратом на плечах. Інша – худенька жінка чи то з неймовірною інтуїцією, чи то з даром яснобачення. Мільйони інших чіплялися за будь-яку можливість, аби тільки не повірити. Ну не може бути, щоб саме 24-го, вони ж після Дня Радянської армії всі будуть з бодуна! Але він напав…
Ми думали: Путіну потрібні лише Донбас та Маріуполь! Знову пальцем в небо – йому потрібна вся Україна, з капітуляцією, колаборантами, окупаційною владою.
Не вірилося: невже в ХХI столітті армія сусідньої держави наважиться руйнувати мирні міста, палити інфраструктуру, за разом вбиваючи мирних людей? Ще як наважиться! Дивіться фотодокументи вулиць Харкова, Маріуполя, Чернігова.
Або ось: це все Путін, решта лише виконувала наказ. Та дзуськи! Це ми вже не раз чули – від убивць із третього рейху. Навіть місяць потому десятки мільйонів росіян та беларусів називають Третю світову війну спецоперацією, а напад на Україну – життєвою необхідністю.
Скільки українців наївно вірили, що війна триватиме від сили тиждень чи два. Що НАТО та Штати негайно підключаться та приборкають агресора. Що генералісимус Путін із фельдмаршалом Шойгу планували бліц-криг, а на більше не здатні. Що Росія ось-ось впаде, як чудо-богатир із гівна та дрючків.
На жаль, нам ще багато що потрібно переосмислити та у першу чергу зрозуміти: ця війна не закінчиться ні до травня, ні до осені, ні навіть до Різдва. Путін абсолютно не спроможний домовлятись. Зеленський категорично проти репутаційних втрат для України. Кожен готовий воювати до перемоги, при цьому поняття перемоги в обох кардинально відрізняється.
Кожен з нас має свій поріг чутливості до болю. У когось – до повної байдужості, а у когось – істерика від скалки. Кожен з нас має поріг страху. Вже доводилося бачити молоду жінку, що б’ється в конвульсіях від звуку сирени. А ось із втечею від війни не так все індивідуально –дуже впливає стадний інстинкт. Не піддавайтеся йому, будьте розважливі. Пам‘ятайте, за вас воюють тисячі людей. За ваше право жити на рідній землі. Удома бути краще до тих пір, поки є дім. А здалеку його не зберегти, не захистити. Вирішувати вам.
«Терра Україна»: кропивничан запрошують на серію інтерактивних лекторіїв з історії України...