Олександр Єлін: «Не вірю в Бога, але бажаю дива»

Це не перше наше інтерв’ю в «УЦ». Завжди спілкувалися в режимі онлайн. Руки одне одному не тиснули, але згодом перейшли на «ти». Він, як і раніше, влучно, з його, «єлінівською», іронією, яка чіпляє, пише про сьогодення. Про Україну також.

Нагадаємо: Олександр Єлін – москвич, виїхав в Ізраїль. З Вікіпедії: радянський і російський поет-пісняр, літератор, продюсер, журналіст. Відомий як автор текстів рок- і поп-груп: «Рабфак», «Арія», «Мастєр», «Рондо», «Металлаккорд», «ХимерА», «Харизма», «Фабрика», «Шпильки».

– Сашо, твої дописи в соцмережах, як і раніше, виглядають обнадійливими для українців. Тобто не всі там, в раші, вибач, «потєряні» і «застьогнуті»? Вони відверто говорять про те, що насправді відбувається. І ти говориш. І пишеш. Не страшно?

– Якщо скажу, що страшно, це буде кокетством. Скажу, що не страшно, – таке ж кокетство. А мовчати й робити вигляд, що я не в темі, – для мене важче, ніж не мовчати.

Я завжди говорив, що моя батьківщина – рок-н-рол. А коли рок-н-рол перестає бути цікавим і взагалі перестає бути, що там робити? Я втомився бути там, де немає рок-н-ролу. «Я устал быть послом рок-н-ролла в неритмичной стране». Ці слова Гребєнщикова – в копійку!

– Я стежу за точкою зору, висловами, думками з приводу війни творчих людей, росіян, яких я поважала. Хтось не розчарував, а когось бачити й чути не хочу. Ти їх краще знаєш. Як вони там, у цій ситуації?

– Часто бачу людей, про яких ти говориш. Скажу: не всі «такоднозначники». Знаю таких, яким здається, що треба негайно летіти на фронт і виступати там для солдат. З одного боку, це явний косплей часів Другої світової. А ще в них якісь пригоди в житті сталися. Були артистами другого ешелону, 90 відсотків свого часу заздрили, що комусь пощастило, а тут поляна звільнилася, стільки народу повиїхало, якщо прильнути до правильних джерел – можна грошей заробити, набути популярності.

Треба розуміти одну важливу річ. Коли стаєш на бік зла, добро тебе завжди простить. А якщо ти сидиш в системі зла, всередині, підкорюєшся добру, зло тебе не простить ніколи. Так і виходить в реалі: коли всі «зігують» – треба також «зігувати».

– Тут потрібні більш конкретні пояснення. Я не дуже зрозуміла твою точку зору.

– Якщо бути циніком, якщо наплювати на все, то, припустимо, країна пожирає якусь територію іншої країни: Росія – Донбас, Франція – Алжир, то не територія стає, як країна, а країна стає, як територія. Так Росія «очеченилася», «одонбасилася»… Якщо раніше їх було за що годувати – РФ торгувала зі всім світом, жиріла на нафтових грошах, то тепер «приїжджих» стає все більше, а джерел їхнього добробуту все менше. Ці люди домовлятися точно не вміють. Неминучі зіткнення.

Якщо, припустимо, в Ізраїлі комусь не подобається, що його тиснуть за російську мову, – ласкаво просимо в Росію, живіть в російській мові, ніхто на вас не буде тиснути. В будь-якому разі це було б дешевше… «Иван за то не любит Клаву, что Клава полюбила Славу»…

На кошти від вже отриманих збитків можна було все населення Донбасу переселити, і не просто нагодувати, а вони б жиріли. Але це ж не «по-пацанськи». По-пацанськи – вломити. І вийшло те, що вийшло.

– Сашо, я підспудно, підсвідомо бажаю, щоб росіяни пережили те, що переживають українці. Розумію, що це не по-християнськи. І не можу з цим боротися.

– Лєно, по-перше, це нормальне людське відчуття. По-друге… Я ніколи не бив своїх дітей, крім одного випадку, який жоден з них не нагадає мені в негативному сенсі – викрутку в розетку сунули. Це був урок. А сьогодні – який урок? Ніхто висновків не зробить. Але треба показати, що будь-яка дія має результат, наслідки. Потрібна зворотна пропаганда, щоб всі це зрозуміли. Інакше жити не можна.

– Занадто переважна більшість росіян досі вважають, що відбувається спецоперація…

– Для мене ця «спецоперація» виявила практичні речі. Люди частіше за все не контролюють свої емоції. А їхні емоції – результат психофізичного розвитку, їхньої ролі в зграї… Не тому, що їх хтось переконав, а тому, що вони дозволили себе переконати в тому, що їм так зручно.

Серед моїх друзів є такі, що кажуть: а що, нормально, усе правильно. Ми гаряче споримо. Вони начебто розуміють, що це треба із себе витравлювати, але така їхня природа. Неможливо здорового молодого чоловіка запустити в жіночу баню й вимагати від нього, щоб він ліг на підлогу й плакав…

– Ви в росії дивитеся однакові новини. Чому ти дивишся їх по-іншому?

– Нормальна людина ніколи не дивиться одні новини. Якщо людині цікаво, що насправді відбувається в світі, вона дивиться новини «про», «контра» і якісь нейтральні. Я слухаю ізраїльське «Лучшее радіо», читаю сайти, редакторів яких знаю і довіряю їм. Вони вміють знайти й дати об’єктивну інформацію. Інколи дивлюся російське телебачення, навіть Солов’йова, хоча для цього треба мати неймовірне терпіння і, я б сказав, зоологічний інтерес.

Зізнаюся, що не всі українські канали можу дивитися. Там є спікери, які щось роблять руками, якісь рухи. Розумію, що вони закінчили якісь курси, і погані викладачі говорили їм, що рухи руками будуть заворожувати слухача. А коли мене «заворожують» – мені вже не цікаво. Тобто слухаю, дивлюся, читаю тих, кому довіряю.

У мене достатньо інформації. Плюс я давно живу. Мені не потрібно вірити чи не вірити в те, що роблять російські війська на окупованій території. Я прекрасно знаю, хто служить в цих військах, розумію їхнє походження, світогляд, їхні принципи.

– А як тобі як шоумену Зеленський?

– Тут така ситуація: люди з артистичної тусовки апріорі повинні бути за людину зі свого цеху. Але багато хто проти. Як так? Чувак, ти виріс на рок-н-ролі, на гуморі, на камеді, і раптом вирішив, що він неправильний, а решта – правильні.

Я не знайомий з Зеленським. Поважаю Діму Бикова, який пише про нього книгу. Якби я жив в Україні, міг би Зеленського якимсь чином критикувати. А в цій ситуації що я можу сказати? Молодець! Не здався.

– Побажай щось одне обом країнам.

– Я не вірю в Бога, але бажаю дива. Повинно статися диво. Я навіть знаю, хто це може здійснити. Але, як говориться в моєму улюбленому анекдоті:

– Рабінович, ви такий інтриган.

– Так. Але хто це цінує?