Михайлов залишив коледж Сая

Ми також спершу не повірили. Але це факт, на жаль. Повний енергії, безумовно авторитетний, він прийняв остаточне рішення. Про причини, почуття, емоції, плани на майбутнє – в ексклюзивному інтерв’ю з Олександром Михайловим.

– Олександре Васильовичу, оце так новина: Михайлов залишає коледж Сая.

– Я не залишаю, а йду на заслужений відпочинок. Шістдесят років – дата, яка конкретизує життєві позиції, треба дивитися вперед, аби оцінити те, що позаду.

Жодних кулуарних, підкилимних ігор не було. Хоча для мого керівництва – правління облспоживспілки – моє рішення стало несподіванкою. Голова правління Петро Петрушевський неодноразово зі мною говорив. Але тут не моє особисте бажання, не якась втома стали вирішальними факторами. Справа в тому, що є закон України, який регламентує термін перебування на посадах керівників навчальних закладів: п’ять років – вибори, ще п’ять, а потім треба поступатися місцем. Мій контракт закінчився. У принципі, в умовах воєнного стану можна було претендувати на виконання обов’язків директора до нових виборів. Але я не став цього робити, не вважаю це морально вірним.

– Внутрішньо для себе коли ви прийняли рішення йти?

– Мене призначили на посаду директора 1 квітня 1993 року. Був гарний, теплий день. Правління облспоживспілки викликало мене, 29-річного хлопця, і оголосило своє рішення. Микола Іванович Савчук, який керував коледжем протягом сорока років, вийшов на пенсію у 69 років. Я після правління пішов до коледжу, а на зустріч йшов Микола Іванович. Він мене обійняв і побажав успіхів. А ще сказав: «Сашко, кожному через це доведеться пройти». Коли він пішов вниз по вулиці, я дивився на нього і думав: «Цікаво, яким буде день, коли я вирішу залишити посаду».

До речі, я не забував Савчука до його останніх днів. У нас була традиція: щороку, на День вчителя, ми запрошували Миколу Івановича до коледжу, і він протягом дня керував навчальним закладом.

Так от, відповідаючи на ваше запитання, скажу наступне. Недарма педагогу дають 56 діб відпустки. Наприкінці начального року кожен ловить себе на думці, що відбувається певне вигоряння, втома. Два місяці відпочинку, а потім, 1 вересня, з новими силами, з бажанням працювати. У керівників таких відпусток, як правило, немає. Кінець навчального року, початок вступної кампанії, ремонти, прибирання, і знову 1 вересня. У мене не було відпустки протягом 30-ти років. Чесно, я втомився.

Є ще один фактор. Пандемія, війна і пов’язане з цим дистанційне навчання. Майже три роки в коледжі порожні коридори, кабінети, не чути стукоту м’яча в спортивному залі, не співають колективи художньої самодіяльності на сцені. Це гнітюча тиша. Дійшло до того, що в березні, коли ми поновили навчання, я йшов коридором, де стояла група другокурсників. З десяти студентів зі мною привіталися двоє. Восьмеро мене просто не знали. Так як і я їх. А я завжди був зі студентами – в походах, змаганнях, на конкурсах, науково-практичних конференціях. Всіх знав в обличчя та по іменах. А тут невпізнанність. Може, хтось це легко переживає. Але треба дуже любити дітей, щоб на це звернути увагу.

Такі ситуації призвели до того, що я вирішив поступитися місцем людині з іншими поглядами, молодшій, яка запалить студентство і поведе за собою, як я колись.

– Як сприйняв новину педагогічний колектив?

– Як грім серед ясного неба. Проводжу педраду і зупиняю погляд на обличчях: з цим пропрацював 23 роки, з цією – 25, цю пам’ятаю маленькою першокурсницею, а зараз вона кандидат наук… Деяка розгубленість присутня. За 30 років в мене не було жодної скарги, жодного конфлікту ані з викладачами, ані зі студентами, ані з батьками. Я завжди намагався знайти пояснення вчинкам. І перейняв від Миколи Савчука важливу рису – відгукуватися на прохання людей. Це дало результати.

– Про випускників. За 30 років…

– …Дев’ять тисяч. В будь-якій інстанції – казначейства, суди, прокуратури, поліція, виконавчі служби, місцеве самоврядування – наші випускники. В 1994 році ми перші в області акредитували юридичну спеціальність «правознавство», і до нас пішли всі. Вже після нас – олександрійській індустріальний технікум. Конкурс у нас був – 8 чоловік на місце. В коледжі навчалося 1300 студентів. Людям тоді не вистачало юридичних знань, і коледж Сая в цьому успішно допомагав.

– В кіно часто можна бачити, як людина, яка звільняється з роботи, виносить з собою невеличку коробку з особистими речами. Що ви забрали з собою?

– Все вмістилося б в невеличку коробочку. Забрав щоденник, ручку, свої конспекти лекцій і портфель.

– Михайлов не може залишитися без діла, просто відпочивати. Що далі?

– Я завжди боявся дожити до такого віку, коли ти йдеш з посади, заходиш додому і розумієш, що крім сумного осіннього дощу, який барабанить по підвіконню, в майбутньому тебе ніщо не очікує. І тобі залишається жити тільки спогадами.

Тому, по-перше, мене як викладача не звільнили. Якщо нове керівництво вважатиме за потрібне мати на кафедрі професора, який читає один з найцікавіших і водночас складних предметів – «історія і право зарубіжних країн» – я із задоволенням продовжу це робити.

По-друге, мені люб’язно надали години на кафедрі економіки в технічному університеті. Були й інші пропозиції. Гадаю, будуть ще. Всі розгляну.

– Настрій гарний?

– Так. Люди йдуть у відпустки. На педраді я з усіма попрощався, всім подякував. Колеги готуються відзначати професійне свято – День працівників кооперації, який святкують в першу суботу липня. Користуючись нагодою, всіх вітаю. Бажаю здоров’я, добра, миру, спокою за своїх рідних. Ви робите велику справу, ви чудові професіонали. В цьому є частина моєї праці, але, насамперед, ви відбулися завдяки тому, що вам було дано батьками, природі, таланту і можливостям нашої прекрасної системи споживкооперації України. Всім – Перемоги!