Чи потрібні мажори армії?

Практично щодня у воюючій Україні спалахують скандали за участі так званих мажорів. Як приклади – два «весілля за мільйон» або нічні перегони на крутих «тачках» у різних містах. Реакція соціальних мереж майже одностайна – негайно до армії молодих негідників, шалопаїв та хуліганів! Але чи потрібні мажори армії?

На запитання «УЦ» відповідають ті, хто захищає всіх нас (зокрема й мажорів) від російських агресорів.

Олександр Дьомич, головний сержант піхотного батальону:

– Можливо, вкотре повторю, що казав раніше. У кожній справі, яку б людина не виконувала, повинна бути мотивація хоча б трішки.

Для того, щоби захищати свою Батьківщину, необхідна дуже потужна мотивація, тому що ті негаразди, з якими стикаються сьогодні військові, потребують великих зусиль сили волі. Думаю, не треба пояснювати те, що свідомо йти на пожертву слабка людина не зможе. Мажори слабкі духом, совістю, і врешті-решт – це егоїсти. Вони заради своєї втіхи купують собі дорогі машини, влаштовують гучні весілля, чинять безлад після комендантської години. Але не здатні зробити крок назустріч смерті й ворогу.

Сергій Жолонко, нещодавно демобілізований:

– Армія – не виправна колонія. Воюють та віддають своє життя і здоров’я кращі. В ЗСУ значення «людського фактору» є надзвичайно важливим, тож ті, хто «проштрафився» в тилу, можуть не тільки не допомогти, але й стати тягарем. Звісно, військових обурюють тилові скандали, демонстративний пофігізм доволі значної части співгромадян. Несправедливість, нерівність перед законом, байдужість – це те, що б’є на фронті в спину. Але часу та можливості «розбиратися» з цим у військових немає, принаймні поки що.

 Андрій Лисенко, сапер:

– Так, потрібні. Є купа некваліфікованої роботи, яку ці мажори можуть виконувати. Чистити туалети, копати окопи і траншеї…

Геннадій, головний сержант взводу піхоти:

– Ні! Нізащо! Вони отруять і так складну атмосферу бойових бригад. Мені як командиру підрозділу дуже складно кожен раз відправляти на «ноль» тверезих, таких, що не палять, спокійних, виважених. Ніхто не хоче йти на смерть. А як такого клоуна відправиш під Бахмут? Та я йому автомата і гранат не дам. Хоча ці мажори навіть до Донбасу не доїдуть, втічуть у сзч.

Сергій, розвідник:

– Звісно, потрібні. Є дуже багато військових «посад», де такі герої можуть знадобитись. Зрозуміло, що серйозні завдання їм не довірять, але потрібно розгружати провізію, зброю, доставляти це хлопцям, які в окопах, виносити поранених, рити окопи. Для цього навіть не потрібно давати їм зброю. Це полегшило б трохи життя тих хлопців, які мусять і займатися обороною країни, і періодично заступати в наряд на кухню, чи брати участь у розвантаженні машин. В розвинених країнах для цього створені відповідні служби, і військові повністю зайняті своєю справою. Чому б нам не створити щось подібне з таких вояк?..

Ігор Вьюн, штабіст:

– Я проти того, щоб таких людей в якості покарання відправляли в армію. Якщо ми будемо робити армію покаранням, то ставлення до неї буде відповідним. Від цього армії не стане краще, тому що такі хлопчики та дівчатка опиняться в якихось штабах, якихось гламурних підрозділах, де вони так само будуть протирати штани, вирішувати питання для командирів – стануть новими наближеними. Це потрібно підрозділу? Ні!

Армія як покарання – це погана історія. Відношення до армії недобре ще з радянських часів. А якщо ми будемо робити з неї виправну колонію, краще до неї не будуть ставитися.

В армії зараз багато людей, які втомилися. Якщо їм дати подразник у вигляді гламурних хлопців і дівчат, це може призвести навіть до низки соціальних вибухів.

Олег Дем’яненко, підполковник, командир мехбату:

– Відправити на фронт в якості покарання – це найпростіше. Щоб захищати свою країну, її треба любити. У тому, що серед молоді є мажори, винні батьки. Але зараз не час засуджувати. Хоча всі повинні знати, хто що робив під час війни. Бо потім ці хробаки повилазять і будуть розповідати, як вони люблять Батьківщину.

Вважаю, що «боєць», якого вишлють на фронт, і тут знайде тепле місце – «папка» допоможе. Але таких «папок» треба знати, щоб потім, після війни, запитати, що робив він та його син заради Перемоги.

Спілкувалися з воїнами Олена Нікітіна та Юхим Мармер, «УЦ».