«Класичних артилеристів наше ноу-хау шокує»

Віталію Вязовцеву – 57 років, він – підприємець і депутат Кропивницької міської ради. З початку великої війни – у ЗСУ, з лютого нинішнього року воює на Херсонщині. Нещодавно приїздив у Кропивницький, супроводжував військову техніку, про ремонт якої тут домовився. Знайшов трохи часу, щоб зайти в редакцію «УЦ».

Передусім ми згадали про тривожний час напередодні повномасштабної агресії, коли західні експерти називали дати вторг­нення, коли Україну залишили іноземні посольства.

– 18 лютого у Кропивницькому відбулася хода, метою якої було показати єдність народу. Я теж взяв участь. Зустрів знайомих, зайшла мова про те, чи готова наша тер­оборона до війни. Я у 2014 – 2015 роках брав участь в АТО, мене це питання хвилювало. Прийшов у військкомат, де розташовувалася тероборона. Поспілкувався з тероборонівцями  і дізнався, що в них нічого немає, крім бажання захищати країну, тобто технічно не були готові. Пішов до Андрія Павловича (міського голови Райковича. – В.К.), розповів йому про це. Андрій Павлович доручив мені організувати допомогу теробороні від міської ради. Сам би з цим я не впорався, тому звернувся до голови нашої фракції (партії «Пропозиція». – В.К.) Дмитра Бірця:  «Візьмемо тероборону на буксир». Почалася робота. Підготували проєкт рішення міської ради про виділення теробороні приміщення лікарні святої Анни. 24 числа почалася віійна.  О дев’ятій Андрій Павлович зібрав нас, депутатів, щоб визначитися, що робити. Я сказав, що як резервіст першої черги маю звернутися у військкомат. Представник поліції запропонував нам отримати зброю. Я отримав ПМ і пішов у військкомат. Тероборонівці саме тягали ящики – вибиралися з військкомату у лікарню. Мене побачив Дмитро Заворотнюк, з яким я служив у 2014 – 2015 роках в 57-й бригаді, і каже: «Маєш бути тільки з нами». Людей до сорока років брали в бригаду, а таким, як я, сказали чекати. Як чекати? Війна ж! Мене і Дмитра Бірця одразу зарахували в тероборону. Оскільки у бригаді я числився бухгалтером, таку посаду отримав і в теробороні. Почалася важка робота з організації оцього всього. Також я був інструктором з озброєння. Їздив у райони, де формувалися батальйони, навчав людей поводитися зі зброєю. Були як радянські кулемети Дегтярьова, так і американські гвинтівки М 14.

За словами Вязовцева, служба у підрозділі тероборони, розташованому в лікарні святої Анни, була значною мірою пов’язана з бухгалтерією, з документацією, і це йому стало набридати («Зір  все гіршає, а стріляти ще не довелося»). І хоча в армії ніхто сам собі не вибирає місце служби, улітку того ж року Віталій домігся, що його  перевели в зенітники.  Став заступником командира зенітно-ракетного взводу 174-го батальйону. Йому присвоїли звання молодшого сержанта, до того був старшим солдатом.

– В Олександрії ми отримали дві зенітні гармати С-60, і в мене виникла ідея поставити їх на механічну тягу і використовувати для ураження наземних цілей. С-60 – давня зброя, використовувалася в Другій світовій, але має великий потенціал і в теперішніх умовах, я ретельно вивчив її технічні можливості. Завдяки депутатам Кропивницької міської ради дві наші гармати С-60 стали самохідними – їх встановлено на КрАЗи.  Ми почали тренуватися у стрільбі. У відкриті цілі влучали. Не вдавалося влучати із закритих позицій в цілі на відстані понад чотири кілометри. Ми не розуміли, куди стріляли. Бо зенітні гармати, на відміну від артилерійських, – без прицілів. Ми зверталися до кількох  артилеристів, просили навчити нас, але вони нічим не допомогли. Потім ми звернулися в школу підвищення кваліфікації мінометників, там є викладач, колишній керівник факультету артилерійського училища, усі його називають Петровичем.  Петрович нас і навчив. Результати не забарилися.

Я попросив командування, щоб відправило нас на бойові позиції. Прохання розглядалося недовго. Через тиждень відправили. 22 лютого ми вже були на херсонському напрямку. Відтоді ми – там. Вчилися стріляти на все більші й більші відстані. Тепер стріляємо на 14 кілометрів. Розташовуємося на правому березі. Командування побачило, як ми «чистимо» посадки, де скупчуються ворожі сили, і забрало один мій розрахунок у морську піхоту, тепер він воює на островах. Морпіхи були вражені результатами моїх хлопців.

Віталій Вязовцев розповідає, що використання ними зенітних гармат для ураження наземних цілей великою мірою впливає на ситуацію під Кринками. Росіяни, коли по них ведеться вогонь із С-60, прибирають свої міномети. А міномети – це найстрашніша протипіхотна зброя, вогонь з неї – великої щільності, завдає уражень на великій площі. Про місця розташування ворожих мінометних розрахунків та іншої зброї  Вязовцев дізнається від аеророзвідувального підрозділу. Із зенітної гармати успішно обстріляли й російську артилерійську батарею, яка використовувала далекобійні гаубиці МЛ-20.

– Гармати їхні ми не пошкодили, але розрахунки посікли сильно. Стало нам спокійніше. На своїй дальності добре працюємо. Хоча ворог теж влучає у нас. Він має перевагу в калібрі та вазі снарядів, у дальності бою. Але його артилерія – малорухома. Ми ж рухаємося, навчилися швидко наводити зброю, швидко заряджати. Класичних артилеристів наше ноу-хау шокує.

З вересня нинішнього року  Віталій Вязовцев – молодший лейтенант, командир взводу. Бути офіцером, за його словами, з одного боку – легше, ніж рядовим, бо менше фізичної роботи доводиться виконувати. Але з іншого боку – важче. Вязовцев має на увазі моральну відповідальність командира: як дивитися в очі людині, яка скалічилася, виконуючи твій наказ? Тому Вязовцев і не рвався в офіцери, хоча йому давно запропонували готувати документи «на молодшого лейтенанта». Та й військова служба – не те, чого йому хотілося.

– Кому сподобається убогий побут? Але навчилися терпіти.

Знаючи від цивільних друзів Віталія Вязовцева про нагородження його нагрудним знаком від Залужного «Кращий сержант Збройних сил України», автор цих рядків поцікавився, як це сталося.

– Ще навесні було подання про відзначення. Я тоді був молодшим сержантом. Минуло кілька місяців, і  28 жовтня мені повідомляють: «Нагорода знайшла героя». А я вже – молодший лейтенант. Уявляєте, на шикуванні мені, молодшому лейтенанту, вручають сержантську відзнаку. Некрасиво. Але нагорода – почесна, рідкісна, цінується  серед сержантів. Мені сказали: «Вручимо, а на кітель почепиш через рік». – «Та не носитиму її взагалі». – «Носити треба,  але не тепер». І вручили, але не перед строєм.

Відповідаючи на запитання про позивний, Вязовцев розповів таку історію:

– Нині я – «Деп». Тому що депутат. Хлопці, буває, жартують: «Вперше бачу депутата». Армійський гумор – специфічний. А в АТО мене називали «Колчаком» – через офіцерську шинель, яку взяв у Дебальцевому в купі гуманітарки. Ніхто не захотів шинель, а я взяв. Написав ззаду: «За сибирскую народную республику». Мене й назвали «Колчаком». (Під час Громадянської війни 1918 – 1920 років у Росії Колчак взяв під контроль Сибір. – В.К.)

Про свій підрозділ він каже, що «команда зібралася на диво хороша». І наводить такий приклад. Наприкінці літа підрозділ зазнав значних втрат, його вивели з боїв на відновлення. Треба було полагодити зброю й техніку, а хлопцям хотілося бодай трохи перепочити. Деякі збиралися рідних провідати. Аж раптом третього вересня – наказ повертатися на війну. Дали дві доби на збори.

– Я своїх хлопців зібрав і кажу: «Піду тільки з добровольцями. Даю годину на роздуми». Виявилося, усі готові повернутися на війну. Я дарма переживав…

За словами молодшого лейтенанта Вязовцева, солдати з його підрозділу вже вміють воювати з розумінням й інтересом. Хоча на початку дехто боявся стріляти з гармати, особливо коли поряд розриваються ворожі снаряди.

– На війні головне – воювати з розумінням. Уміти визначати, звідки стрільба ведеться, визначати дальність стрільби.  А не обхопити голову руками від страху.

Бачив він і абсолютно безстрашних. Має таке пояснення цього феномену: людина або психічно нездорова, або дуже вмотивована.

– Фанатики захоплюють, вони результативні в бою, але з ними некомфортно, бо фанатичні скрізь і завжди. Найкраща опора в армії – середняки. Люди, які перебороли страх. Вони йтимуть разом, допомагатимуть один одному.

Запитання Віталію: чи доводиться солдатам з його підрозділу витрачати кров’ю і потом зароблені гроші на речі, якими їх має забезпечувати держава?

– Постійно, і не вважаю це проблемою. І мої люди теж не вважають. Справа в тому, як ти ставишся до служби в армії. Якщо ти тут заради заробітку, це, може, і проблема, що тратиш гроші. А якщо хочеш наблизити перемогу, то зобов’язаний це робити. Не розумію, чому волонтери мають забезпечувати солдат зубною пастою та шкарпетками. У солдата є достатньо грошей, щоб купити ці речі.  Не знаю, як де, а в нас дуже добре з харчуванням. Не розумію, як можна брати продовольство в людей, які віддають останнє. Це з лінощів – не прати шкарпетки, викидати їх у пічку, бо волонтери привезуть нові. Якщо ж люди в тилу хочуть допомогти армії, нехай складаються на те, що завдає шкоду ворогові. Наприклад, на дрони. А буває, солдат просить своїх земляків купити йому джип, а потім, коли джип придбано, хоче, щоб волонтери заправляли й ремонтували його. На баланс частини джип не передається. Запитання: а навіщо солдатові джип? Може, це його мрія, яку не зміг реалізувати в цивільному житті? Моя думка така: якщо машина не використовується в інтересах підрозділу, солдат має заправляти й ремонтувати її за свої.

Техніка і зброя, які на службі у Вязовцева і його команди, часто виходять з ладу. У відновленні допомагають промислові підприємства Кропивницького, з керівниками яких, теж місцевими політиками,  він товаришує.

– Воно старе, розсипається. Наприклад, у моїх хлопців, прикріплених до морпіхів, розсипалася «собачка» на гарматі. Стріляти – неможливо. Морпіхи знайшли на Херсонщині спеціаліста, який плазморізом вирізав нову «собачку». Вона відпрацювала два чи три постріли і вийшла з ладу. Бо не та сталь. Я звернувся до Сергія Калапи. У нього на «Ельворті» – висококласні інженери. І сталь спеціальну підберуть, і спектральний аналіз зроблять. Виготовили якісну «собачку». Ось пригнали КрАЗа, на якому гармата стояла, – рама лопнула в шістьох місцях. Я – до Рубана (Василь Рубан –  керівник автотранспортної компанії «Рубантранс», теж депутат Кропивницької міської ради. – В.К.): «Що можемо зробити?» Рубан каже: «Раму міняти – довго. Можна склепати». А по кріплення для гармати звернуся тільки в «Ельворті». У них інженери – просунуті, врахують навантаження. Тому й розірвало раму КрАЗа, бо гармата була закріплена не так, як слід. Вдячний долі, що звела з Калапою, з Рубаном, з Цертієм. Коли звертаюся до них по допомогу, не потрібно довго пояснювати, що й до чого.

Віталій Вязовцев розповів і про участь у сесіях міської ради:

– Мене відпускають на сесії. Це як ковток свіжого повітря – тут побувати.

Але йому не подобається, коли деякі депутати намагаються використати пленарні засідання  для самопіару, для задоволення політичних амбіцій.

– Сьогодні немає нічого важливішого, ніж здобути перемогу.

А чи впевнений фронтовик  Вязовцев у перемозі так само сильно, як багато людей, які розказують про її неминучість з тилу, не бачачи війни?

– Нехай це звучить пафосно, але ми приречені на успіх. Важко, але воюємо. Іншого виходу немає.

Ось що відомо йому про мотивацію та інтелектуальний потенціал ворога:

– Я спілкувався з полоненими. Якщо хтось вважає, що вони невмотивовані, помиляється. Один полонений офіцер розповів мені: «путін, починаючи війну, зробив велику помилку, але це вже неважливо. Тепер у нас іншого виходу немає, як знищити вас. Ми або зберігаємо майбутнє для своїх дітей, знищуючи ваших, або зберігаємо ваших дітей, знищуючи  власне майбутнє». Тобто багатьом росіянам не подобався путін, десь потайки і критикували його, але тепер почуваються в одній упряжці з путіністами.  Спочатку росія вигребла на війну малі народи. Тепер на фронті – більше європейців, більше FPV-дронів. Це  – дрони-камікадзе. Звичайний користувач комп’ютера не зможе керувати FPV-дроном. Я, наприклад, не вмію. Цим займаються люди, які розуміються на комп’ютерах. Значить, їх мобілізовано із цивілізованих територій. Це означає, що маємо потужніший, ніж на початку, супротив. Але наш загальний освітній рівень – трохи вищий. Завдяки цьому швидко освоюємо нову техніку. FPV-дрони – це наш винахід, не їхній. Вони почали застосовувати їх через нестачу артилерії. Намагаються у нас перехопити ідеї.

Завершуючи розмову, Віталій Вязовцев сказав:

– Попереду – важкі бої. Ось відремонтуємо машину і поїдемо. Все буде добре. Хочу перемогти, повернутися додому і нормально жити.