Українське місто Одеса

І знову Володимир Уманенко, одеський модельєр, стиліст, художник, організатор виставок, арт-заходів, відвідав рідне місто. І знову ми зустрілися і поговорили. Говорив переважно він. А говорить він завжди цікаво.

– Коли були перші прильоти, ми з якоюсь цікавістю спостерігали за цим. Згодом звикли, як, мабуть, всі українці. Хоча в моїй майстерні два вікна вилетіли від вибуху. А вечірні і нічні прильоти я «зустрічаю» вдома. Там поруч залив, видно, як з моря летять ворожі ракети, як їх збивають наші хлопці. Пару разів було по-справжньому страшно: коли доволі низько, метрів сто п’ятдесят над головою, українські снаряди доганяли ракету.

Що стосується Одеси взагалі, то мушу порівняти. Рік тому мій допис у Фейсбуці стосувався пам’ятника Катерині, який обнесли парканом, і ми хотіли прикрасити його патріотичними постерами. Нам не дозволили, муніципальна варта стала на заваді нашого заходу. Клеїти нам не дозволили, ми з художниками та активними громадянами просто там постояли, тримаючи плакати в руках. Через місяць Катю прибрали. На її місці встановлений український прапор.

Не скажу, що в Одесі стало більше чути українську мову. Але на тебе вже не дивляться косо, як раніше. Це було якесь тавро, відмітина, наче ти неповноцінний, неправильний. Зараз все по-іншому. І хто сказав, що Одеса – російське місто? Путін? Є історичні дослідження про те, як місто населялося німцями, поляками, під Одесою є німецькі села, є Італійська вулиця, Грецька, Французький бульвар… А російської вулиці не було. Був тільки російський драматичний театр, але його так назвали, скоріш за все, ситуативно. Зараз він просто драмтеатр.

Ми з друзями щотижня оновлюємо виставку постерів. Я давно мріяв щось подібне зробити, і тепер активізувалися та об’єдналися однодумці. Нам допомагає Музей сучасного мистецтва, художники малюють, є спонсори – матеріали ж треба друкувати. Все це клеїмо на стіну, якою закритий колишній ресторан. Там є плакати, які вигоріли, фарби бліді, бо висять вже більше року. Але експозиція постійно оновлюється.

Подібні заходи – як діти. Коли вони в тебе з’явилися, їх треба любити, дбати. Тижні розписані: в суботу виставка, неділя, понеділок на відпочинок, потім знову збираєш роботи, друкуєш і так далі. Це вже як вдих і видих. Коли буваю на Дерибасівській не в суботу, дивлюся збоку на реакцію людей. Хтось зупиняється, роздивляється, хтось фотографує. Багато журналістів було, з-за кордону також.

Музей сучасного мистецтва пропонував перенести стіну до них у приміщення, оновити, щоб це там виставлялося. Я подумав і відмовився. Тут, на вулиці, це все живе. Згодом цю стіну можна поставити у міськраді – от там їй місце, щоб плакати були постійним нагадуванням депутатам про події, що відбуваються. Вони ж по Дерибасівській не гуляють. Взагалі хочу, щоб це залишилося місту і людям. Переконаний, що меморіали треба зводити під час війни, а не після.

В Одесі не проводяться подібні постійно діючі заходи. Так, щось разово роблять. А я минулої весни в пункті незламності відкрив галерею стійкості. Чому ні? Там були і персональні виставки художників, і збірні. Це не так складно зробити, дарую ідею.

Я приблизно порахував: 80 виставок, дві з половиною тисячі постерів! Мене це не те що надихає… Це навіть не провокація, це підказка, відкриття нових можливостей. Давно мріяв робити вуличні виставки, і мрія здійснилася. Тож мрійте!