«Я прожила, здається, два віки»

Нещодавно у відділі мистецтв ОУНБ ім. Дмитра Чижевського відбулася презентація книги меморій Валентини Тобілевич «Від долі не втечеш» (видавництво «Імекс-ЛТД»). Це стало помітною культурною подією в місті, яке зберігає літературні традиції Івана Карпенка-Карого (Тобілевича).

Валентина Василівна майже 60 років присвятила служінню заповіднику-музею «Хутір Надія», де працювала науковою співробітницею. А на ділі доля відвела їй роль берегині цього славетного місця, пов’язаного не лише з іменами корифеїв українського театру.

Починаючи презентацію, завідувачка відділом мистецтв Світлана Ушакова наголосила: «Подія, яка нас зібрала, важлива і для нас дуже хвилююча. Сьогодні з нами Валентина Василівна Тобілевич – жива легенда “Хутора Надії”. А ще додам: у японців є така відзнака – “Живе національне надбання”. Всі, хто тут зібрався, знають, з якою обережністю, як ретельно вона зберігає не тільки історію “Хутора Надія”, а й якісь таємниці, якісь речі, які можуть залишитись за лаштунками. І сьогодні вона презентує книгу, яка є першим кроком до відкриття таких таємниць. Тому що Валентина Василівна розповідає про себе, про важку долю своєї родини, про Андрія Юрійовича Тобілевича, який попри все зберіг і відродив заповідник-музей “Хутір Надія”, та про те, як саме Валентині Василівні судилося стати спадкоємицею Тобілевичів».

Понад годину присутні слухали проникливу й барвисту розповідь авторки про факти й події, зображені в книзі. Гадаю, усі вони сповна зрозуміли й оцінили її фразу, виголошену на початку: «Я прожила, здається, два віки». При цьому Валентина Тобілевич зазначила, що за браком фінансування книга вийшла, на жаль, набагато меншою, ніж рукопис.

Коментуючи її розповідь, письменник Василь Бондар сказав: «Це як художній твір. Я не вперше чую її розповідь. Вона може розказувати і годину, і більше, і ти не можеш відірватися, наскільки все це цікаво. Наскільки пам’ять її така потужна, сильна. Ось звучать імена в цій розповіді – Прокіп, Данило, Трохим, Лукія, Тодос – це ж Україна дихає, дихає цими іменами. Вони вертаються сьогодні. Ми наче їх вже забули, і не було цих імен в моєму поколінні, у тих, які вже після мого покоління йдуть, теж. А зараз, слава Богу, Україна вертається до самої себе.

Я хочу привітати Валентину Василівну з виходом цієї книжки. Я редагував її першу книжку. Я знаю, що з тих її матеріалів справді можна було отакий фоліант видати. Це неймовірно цікава доля!»