Правнуки лейтенанта Шмідта

Ах, діти, любі діти лейтенанта Шмідта, чому ви не читаєте газет? Їх треба читати. Вони часто сіють розумне, добре, вічне.

«Золоте теля».

Невже лише сто років тому вулицями нашої неосяжної, тоді спільної країни ходили смішні та зовсім не страшні шахраї, так яскраво описані одеситами Іллею Ільфом та Євгеном Петровим? Організатора повстання на крейсері «Очаків» 1905 року лейтенанта Петра Шмідта, на жаль, розстріляли після придушення заколоту, і він так і не дізнався, що понад три десятки дрібних аферистів, прикриваючись ім’ям героїчного «батька», по всій країні збирало гроші з довірливих громадян. А крім них, неосяжне поле Країни Дурнів топтали сотні й тисячі онуків Льва Толстого та Карла Маркса, дітей Максима Горького та Федора Шаляпіна, племінників Луначарського, Чапаєва та навіть самої Надії Костянтинівни Крупської.

Їх ловили пильні чекісти, про них регулярно писали газети, висміювали гумористи-куплетисти, але шукачі легких грошей, як і довірливі громадяни, ніяк не закінчувалися.

Ще один спалах масового шахрайства запалив країну наприкінці Другої світової війни. В одній черзі за допомогою стояли і справжні герої, і шахраї, які ніколи фронту не бачили. Потім вони роками ходили в школи на «уроки мужності» і розповідали дітям про свої вигадані подвиги. Про них теж писали газети ще років з тридцять після війни.

Можна сміливо сказати, що на тому час дітей лейтенанта Шмідта і закінчився. І почалася епоха його онуків і правнуків – хитрих, просунутих, безжальних і цинічних.

Звичайно, і сьогодні зустрічаються унікуми, схожі на постарілого Шуру Балаганова, – про одного такого, нашого земляка на прізвисько Удав, є замітка у цьому номері газети. Цей пройдисвіт, прикриваючись фальшивим посвідченням радника президента, за кілька тисяч доларів надавав охочим «звільнення» від мобілізації. І знайшлися ж довірливі громадяни!

Повертаючись до головного героя роману «Золоте теля», нагадаю, що Остап Бендер, за його словами, знав чотири сотні порівняно чесних способів вилучення грошей у громадян. За останні 20 – 30 років цей перелік поповнився багаторазово. Досконало вивчити всіх їх не зможуть ні генії злочинного світу, ні найбільш тямущі детективи, а звичайним громадянам не варто навіть і починати.

Висловлю одну (тільки одну) крамольну думку: ця неймовірна різноманітність шахрайських схем – від найпростіших до надзвичайно складних – викликає захоплення глибиною та заповзятістю людського інтелекту, ось тільки працює цей колективний геній на зло суспільству.

Звичайно, варто знати, чим, скажімо, фішинг відрізняється від онлайн-шопінг-шахрайства, але ці знання тільки, як кажуть, множать смуток. Вважаю, врешті-решт, це й не потрібно. Впевнений, єдиним надійним засобом захисту від постійних спроб пограбувати вас є ваше власне критичне мислення. Будь-яку пастку, яку задумала одна людина, зможе розгадати інша. А якщо й не зможе оцінити всю глибину викопаної для неї ями, то принаймні просто зрозуміє, що її краще оминути.

Ні в якому разі не закликаю вас не довіряти людям. Не пропоную відмовитися від добрих людських вчинків та емоцій. Просто думайте, а потім робіть та допомагайте. Я теж цьому вчуся, іноді на своїх помилках. Але все частіше запитую себе: а чому саме так, власне?

Чому на популярному сайті новин вже кілька місяців висить оголошення про збір коштів на пікап (один) для конкретної бригади? Ми що, не знаємо, скільки триває збір на одну машину? Чи десятки тисяч відвідувачів сайту – суцільно скупердяї?

А як реагувати на електронного листа нібито від керівника обласної адміністрації з проханням підтримати ЗСУ благодійним внеском і переказати його на… кредитку «Приватбанку»?

І де розташована ця таємнича дитяча лікарня, робити пожертви на обладнання для якої пропонувалося мільйонам українських телеглядачів кожні п’ять хвилин багатогодинних репортажів «Суспільного» з Олімпіади в Парижі? Ні, це чомусь не «Охматдит». Ось із «Охматдитом» питань якраз не виникало, і сумнівів у необхідності допомогти так само. Хоч і цю добру справу дехто спробував занапастити.

Єдиний шахрай, аферист, ошуканець, кидало, з яким вам самому впоратися не під силу – це наша рідна (рідненька) держава. Проти неї критичне мислення однієї людини безсиле. А разом – ми поки що не вміємо.