Три оповідання від Віктора Крупського

Personal Jesus

Знаю, пісня Depeche Mode – про інше, але згадую саме її, коли натрапляю на ікону, на якій зображено чорноволосого, з проділом посеред голови, вусато-бородатого Христа, який тримає розгорнену до публіки книжку. Такий мій персональний Ісус з мого далекого дитинства.

Обрамлений рушником, Ісус мешкав на серванті, в якому чекали особливих випадків чарки, оселедниці та інший празниковий посуд. Сервант розташовувався у найбільшій з кімнат, зазвичай замкненій на ключ – звісно, від мене. Напроти стояв диван, застелений плюшевим, з червоними квітами на жовтому полі, покривалом з пацьорками. На дивані не те що ніхто не спав – на нього ніхто не сідав. За диваном – новісінька емальована каструля літрів на сорок, у якій невідомо від кого зберігався цукор, він уже не вважався ласощами, мати його закуповувала перед сезоном консервування. На стіні – куплений в УТО шерстяний килим, який батьки називали набивним. На вікнах – тюль, капронова, з Москви привезена. На стелі – новомодна люстра з прозорих пластмасових бурульок у три яруси, батько матюкався, чіпляючи їх: одну почепить, три відпаде. У кімнаті було настільки урочисто, аж незатишно.

Такі особливі кімнати, їх ще називали залами, були і в помешканнях моїх друзів. Наші батьки переважно – вихідці із сіл. У шістдесятих роках їм вдалося вирватися з колгоспів і побудуватися в місті. Ці будинки й тепер – цілком добротні. Цегляні, під шифером чи залізом (іноді з «пеленою»), всередині мазані глиною із соломою чи конопляною кострою, іноді – майським кінським кізяком, тоді це було лакшері-тинькування, бо коняка в країні ставала рідкістю, мудра економічна політика КПРС звільняла селян від приватного конярства.

У роки мого дитинства природного газу в приватних будинках ще не було, воду уже почали тягти найпрогресивніші, але про вбиральні в помешканнях не йшлося – селюцьке ханжество не дозволяло гадити в хаті. Ікони були в багатьох. Як і рушники, домоткані з ганчір’я доріжки та гігантські пір’яні подушки у вишитих наволочках, з них складалися чудернацькі конструкції, які, обрушившись, могли задавити дитину чи старика. Усе це добро переїхало із сіл, де залишилися доживати віку наші баби й діди.

Отже, у нас у великій кімнаті стояла ікона. Не знаю, чи був такий замисел іконописця, але вона мене, малого, дуже лякала.

Отримавши від матері завдання набрати цукру, я відчиняв двері кімнати і одразу ж відчував на собі погляд Ісуса. Утім, я вважав його Богом. Намагаючись не дивитися на нього, прокрадався до виварки, набирав цукру і біг назад. Згодом розперезався і, коли батьків не було удома, заходив у велику кімнату, щоб з допомогою ножа дістати кілька монет з дерев’яної копилки-гриба чи витягти кілька канхвет-лампасе із торбинки в серванті, яку мати приготувала для баби Одарки, своєї матері, і сховала у великій кімнаті.

Баба Одарка і дід Кіндрат мешкали в селі, отримували пенсії по 12 карбованців і могли ні в чому собі не відмовляти, але складали на смерть, тож ласощі отримували від дочки. Звісно, я усвідомлював, що, обкрадаючи їх, чиню беззаконня, та ще й на очах у Бога, але втриматися не міг. Намагаючись бути непоміченим, я на шляху до копилки чи канхвет пригинався.

Через багато років дізнався, що моїм методом користуються працівники м’ясокомбінатів, нашпигованих системами відеоспостереження, – ховаються таким чином від відеокамер, коли немає сил втриматися від спокуси з’їсти запашну сосиску.

Якось мати вирішила мене, хрещеного немовлям, наблизити до християнства ще ближче і розповіла про Христа. Вона охарактеризувала Христа як стародавнього комуніста. Хоча комуністів у нашому роду, постраждалому від голодовки, не водилося, а слово «активіст» вважалося лайливим. Мабуть, мати все ж припускала, що існують ідеальні комуністи. Буваючи в центрі і проходячи повз обком партії, я сподівався побачити хоч краєм ока чудових людей, які населяють цю будівлю.

А з християнських заповідей, про які розповідала мати, запам’ятав тільки дві: на ПасКу («Великдень» не вживалося, тільки «ПасКа») не можна працювати й женитися. Усе життя дотримуюся їх.

У ті роки я зачитувався автобіографічною повістю австралійця Алана Маршалла «Я вмію стрибати через калюжі». Запам’яталося таке. Хлопчик часто чув фразу «Ось де райське взуття!» від батька, коли той взував чоботи фірми «Гіллеспі», надзвичайно зручні. І хлопчик уявляв собі Бога в чоботах саме цієї фірми. Понад сорок років хочу побачити її продукцію, але не трапилося нічого австралійського взагалі. Задовольняюся Бангладешем.

Отакий мій перший християнський досвід. Здавалося б, пряма дорога у семінарію. Але скромні фінансові ресурси батьків і ще скромніші мої розумові давали можливість розраховувати лише на педінститут.

Та як би там не було, Христос воскрес!

Ода багнюці

Скільки себе пам’ятаю, потерпаю від вуличної багнюки, на яку наше місто завжди було багате, особливо взимку.

«І де Вітька ту грязь бере?» – регулярно дивувався сорок років тому батько, бачачи на моїх ботинках пристойний шар найкращого в світі чорнозему. Мабуть, батько все ж удавав подив, бо болота, як ми називали цю субстанцію, було вдосталь. Принаймні, по дорозі до нашої дев’ятої школи. Асфальт тоді вже винайшли, подекуди він був навіть у нашому мікрорайоні, але до тих місць ще треба добратися. Зазвичай мій і мого друга Валєрки шлях до школи пролягав повз майстерню з ремонту годинників, а це – зайвих триста грамів багнюки на кожен з ботинків. Ми підходили до вікна і протягом 10-15 хвилин витріщалися на ліліпутів, які, не звертаючи на нас уваги, спокійно лагодили годинники. Потім ми продовжували шлях.

На шкільному подвір’ї стояло довге зелене корито, в якому наказувалося «мити ноги». Ми в основному мили передки, щоб гордо пред’явити їх черговим, які вартували на вході, – таким же шмаркачам з червоними пов’язками на руках (коли мати вдома бачила, як я обмежуюся омиванням передків, вимагала: «Ти й для людей помий, не тільки для себе»). Час від часу – як тепер розумію, під загрозою страйку прибиральниць (вони величали себе «тєхнічками») – в школі вводився суворий режим, без змінного взуття до науки просто не допускали. Ми, хлопці, частенько проривалися через заставу – звичайно, не заради забави, а тому, що боялися залишитися неосвіченими.

У такому разі треба було не попастися на очі однієї прибиральниці, дуже вредної бабенції. Досі пам’ятаю її прокляття «Ятому на вас нема!» (типова жертва комуністичної пропаганди – начиталася в «Правде» про американську ядерну загрозу). Якщо до школи я добирався з брудними ботинками та низом штанин, то на зворотному шляху багнюка потрапляла й на інші частини гардероба. Цьому сприяв перевірений друг молоді і підлітків – темрява, а ми в середніх класах навчалися в другу зміну. З приводу темряви я і Валєрка вже дозволяли собі расистсько-анатомічні жарти.

Дорога додому була довгою, цікавою і брудною. Не минали височенної чорної металевої труби котельні, гарячої внизу. За три метри до труби відгонило сечею. Справивши й собі малу потребу на трубу, ми йшли в гастроном, щоб випити по склянці томату, як називали сік з помідорів. Прибиральниця, побачивши наше взуття, шаленіла і посилала «йти вимити ноги». Де? В калюжі перед магазином. А потім при вході в магазин треба було обов’язково витерти підошви об розстелений картон з коробок для печива і цукерок. Тоді прибиральниці суворі були.

Відтоді минуло огого стільки років, я навчився чистити черевики «і для себе, і для людей», а зимова багнюка продовжує псувати життя і взуття. Мені не випало вибитися з грязі в князі, мешкаю у все тому ж мікрорайоні, де провів дитинство, хоча вулицю змінив – на бруднішу, але без потоків машин. Постійно вдосконалююся в мистецтві ходити по земляному місиву, навчився на око визначати глибину калюж, майже щоразу встигаю ухилитися від бризок з-під коліс автомобілів.

Іноді ловлю себе на думці, що пишаюся рідною багнюкою. Уперше це відчув за таких обставин. Якось на своїй вулиці побачив здоровенну женщину мого віку, яка важко переступала по болотяці в, не побоюся цього слова, гімнодавах, добре пам’ятаю, з опушкою. Побачивши мене, вона єхидно поцікавилася: «Как ви здєсь жівьотє?» «Та хіба це жизнь», – відповів. І поцікавився, з якого ж чудового краю прибула в нашу глушину. Виявилося, із 101-го мікрорайону, відомого не тільки елітним житлом, а й зразковим порядком на громадській території. Звісно ж, про подолання болотяної місцевості пані досі знала тільки з телешоу «Форт Буаяр».

До чого це веду? Уже давненько найсвітліші голови нашого міста силуються створити його символ. До потрібної справи залучалися навіть іноземці. Воно й зрозуміло: лише герба нам замало. Якось посадили мільйон чорнобривців, заявивши, що це – наша емблема. А чорнобривці взяли та й не перезимували, не зійшли наступної весни. Розробили були бренд-бук міста, з використанням фіолетового кольору. А всесвітньовідома кондитерська корпорація, яка має виняткове право на цей відтінок, попередила: і не подумайте затверджувати, бо по судах затягаємо, без штанів залишимо.

Тому пропоную такий символ міста: черевики в багнюці. В ідеалі мені це бачиться так: один великий пам’ятник десь у центрі і по одному, меншому, – в мікрорайонах. За основу рекомендую взяти брутальні чоловічі черевики з тупими передками, гостромодні наприкінці 1990-х. Це підкреслюватиме нашу любов до землі й консервативність у вирішенні комунальних проблем.

Мої роки, моє багатство

Перед гробками, як і велить традиція, приймаю сонячні ванни на Лелеківському і водночас скубу траву на батьківських могилах. Біля сусіднього поховання теж порпається бабця мого віку.

Знайомі не перший рік, тож є про що говорити. Раптом вона відкриває страшну таємницю: дата народження на пам’ятнику її матері – неправдива. І не тільки на пам’ятнику, а в усіх документах, якими користувалася покійна.

– Мамка приписала собі п’ять років.

– Навіщо? – наївно дивуюся.

– А щоб на пенсію раніше піти.

– І получилося?

– Аякже! Тоді ще комп’ютерів не було.

Погоджуюся. Справді, від цих комп’ютерів суцільна шкода. А співрозмовниця веде далі:

– Нєкоторі робили наоборот. Одна знакома зробила себе на десять років младше по документах.

– Це ще навіщо?

– Щоб заміж вийти.

– І як?

– Неудачно. Прожили год, розвелися. Потом лікті кусала. Прийшлося лишніх десять год їшачить, щоб пенсію дали. Ну не дура?

Погоджуюся, що це дурість – дати Пенсійному фонду таку чудову можливість зекономити на тобі. Але мені невтямки: невже її чоловік одразу не помітив невідповідності між справжнім віком і тим, що в паспорті? Це вже в старості однаковіємо, а в молодості десять років – відчутна різниця, на морді написана.

Зізнаюся, теж колись дурив державу – зменшував свій вік. У сім років я, як і всі радянські діти, втратив право безплатно їздити в супроводі батьків громадським транспортом. Проїзд в автобусі тоді коштував п’ять копійок, в тролейбусі – чотири. Невеликі, але гроші. Щоб не витрачатися ще й на мене, мати перед кожною поїздкою наказувала: «Як зайде контролер і спросе, скільки тобі год, кажи, що шість». Так і не спитали. Бо я в сім років мав вигляд чотирирічного, такий хирлявий. Але дуже переживав, що нас із матір’ю викриють.

А багато радянських людей, які народилися до чи під час Другої світової війни, не знало достеменно дня й місяця свого народження. У метриках записувалися вигадані дати. Потім їх переносили в паспорти. З’ясувати істину не було ніякої можливості.

Інша справа тепер. Якось на вулиці мене перестріла тітка з блокнотом:

– Што ви кушалі с утра?

– Лапіздрони, – відповідаю.

– А на ужин?

– Лапіздрони, ще свіжі були.

Тітка запропонувала пройтися «на офіс». Погодився. «На офісі» мені було наказано роззутися і стати на ваги. Ваги, як пояснила тітка, – не прості, а японські, спеціальні, визначають не тільки вагу, а й вік, похибка – три години.

– Імєнно на такіх космонавтов взвєшивают.

– Та я ж у космос не хочу.

– Мнє нужен ваш возраст, штоб подобрать вам правільноє пітаніє.

Виявляється, тітка торгує БАДами. Якщо їй вірити, ці пігулки діють майже з тим ефектом, як фонтан молодості з картини Лукаса Кранаха Старшого. Почувши про ціну БАДів, я втік, не дізнавшись про свої точні вагу й вік.

Дивно, що такими вагами ще не обзавелися у Пенсійному фонді.