«З вічною повагою…»

Молодший сержант Сергій Волохов на військове псевдо Сір загинув 22 червня 2026 року поблизу населеного пункту Медичне на Дніпропетровщині. Йому було 32 роки. Похований на Алеї слави Далекосхідного кладовища. Для рідних і близьких біль втрати ніколи не мине, рана ніколи не загоїться. Дякуємо дружині захисника Ірині за те, що погодилася згадати героя, кохану людину, батька їхньої донечки.

Сергій народився 1 листопада 1993 року в селі Приют Новоукраїнського району. До школи пішов разом із сестрою, на півтора року молодшою. Після закінчення дев’ятого класу вступив до технікуму механізації сільського господарства у Кропивницькому. Отримавши диплом з відзнакою, продовжив навчання у технічному університеті.

– На останньому курсі університету Сергій поєднував навчання і роботу. Працював оператором на АЗС, – розповідає Ірина. – Коли я навчалася на другому курсі медколеджу, я познайомилася із Сергієм. Дев’ять місяців зустрічалися, потім стали жити разом. У 2015 році Сергій об’явив, що приїдуть свати. Тоді ми одружилися.

У 2017 році у подружжя народилася Марійка, татова принцеса. Пологи були партнерськими, Сергій був поруч і під час пологів, і перші дні в палаті. Мріяв про хлопчика, але щиро зрадів дівчинці. Казав, що всі мужики хочуть синів, але більше люблять дочок.

Сергій працював торговим представником в компанії IDS Ukraine. Наприкінці травня 2024 року повертався додому, його авто зупинили, перевірили документи і вручили повістку. Після учебки потрапив до військової частини А5044, де продовжив службу у складі ДШВ – у 421-му окремому батальйоні безпілотних систем «Сапсан» на посаді командира відділення електронної підтримки взводу радіоелектронної боротьби. Там отримав звання молодшого сержанта.

Ірина каже, що під час відпусток чоловік не відсипався, не від’їдався, не відпочивав. Родина з квартири переїхала у приватний будинок, то роботи вистачало: копати, рубати, вигрібати, доводити господарство до ладу. Намагався за ті кілька днів якнайбільше допомогти дружині.

Захоплювався бджільниц­твом. Створив свою пасіку, яка з кожним роком збільшувалася. Це було його розрадою. Ірина зізналася, що боїться бджіл, попри це допомагала чоловікову у його захопленні і разом з ним раділа результатам.

– І я до нього їздила за будь-якої можливості, – розповіла жінка. – Була в Житомирі, Ізю­мі, Сумах. В Дніпро не встигла з’їздити. Планували, що приїду до нього в липні.

Про загибель чоловіка Ірині повідомили побратими. Він завжди був на зв’язку, а того разу довго мовчав і на повідомлення не відповідав. Почала телефонувати побратимам, вони нічого не казали. Потім зізналися, що хвилювалися за Ірину, не хотіли говорити про те, що сталося, на ніч. Наступного ранку сказали. Потім з ТЦК сповістили за процедурою.

Сергій загинув 22 червня, поховали його 5 серпня. Такий тривалий проміжок часу пов’язаний з певними обставинами. Ірина одразу поїхала в Дніпро на упізнання. Підтвердила, що це тіло її чоловіка. Але поліція вирішила перестрахуватися. Провели ДНК-ескпертизу, відібравши матеріал у батьків бійця.

Про обставини загибелі Сергія Волохова дружині розповіли побратими. Сір був за кермом авто, віз на позицію двох хлопців, а звідти мав двох забрати. І ще одну позицію треба було облаштувати. Про ті події згадує побратим Сергія Антон:

– Коли нас перевели на Дніпро-Донеччину, Сір вирушав на виконання завдань, я лишався оператором. Їхав він спокійно, бо на той момент вже два роки служив з нами, а ми з ним. Я побачив загрозу більш ніж за десять кілометрів до місця, де хлопці їхали. Спокійно написав, уточнюючи: «Де ви зараз?». Я не панікував, до ворожого крила було ще далеко. Але тоді хлопці на зв’язок вже не виходили. Ні, ще були живі, і все було гаразд. Але зв’язку вже не було. І може то були ворожі глушилки, може природні перешкоди. А може все в сукупності. Але на цьому служба наших побратимів, на жаль, закінчилась. Дякую за підтримку і за те, що терпів мої тупняки. З вічною повагою Антон і взвод РЕБ ОББпС «Сапсан».

Ірина одразу сказала дев’ятирічній Маші, що відбулося. Не змогла сказати, що загинув, що його вбили, знайшла інші слова: «Тата більше немає, ми залишилися удвох». Одразу розплакалася, але швидко заспокоїлася, витерла сльози і дивилася, як себе поводить, як почувається мама. Марійка часто згадує, як вони щось робили спільно з татом, куди їздили.

Сергій, коли йшов на війну, сказав дочці: «Маша, ти залишаєшся за старшу. Дивись, щоб мама добре їла, не сумувала». Дівчинка виконує батькову настанову. А ще для неї важливо відчувати фізичну, матеріальну присутність тата. Нещодавно запитала: «Мамо, а тато тепер буде квіточкою?» Маленька доросла дівчинка.