Житіє не святого Івана Охріменка

Саме так назвав свої життєві спогади друг нашої редакції Іван Охріменко, що мешкає у Павлиші на Онуфріївщині. Ми вже писали про нього, будемо писати ще, але в цьому матеріалі – людина, яка народилася 22 червня 1941 року, яка відзначає свій поважний ювілей, якій є що заповісти прийдешнім поколінням…

– Хочеться з висоти прожитих років зробити деякі узагальнення та висновки. Вже більше не для себе, а для молоді. Адже історії для того й пишуться, щоб можна було на них вчитися та не допускати тих помилок, які вже були зроблені. Ця історія хоч і побудована на автобіографії однієї особи, але можна сказати, що це типова історія цілого покоління, а конкретніше – дітей війни.

«Каждый человек – это мир, который с ним рождается и с ним умирает. Под всякой могильной плитой лежит всемирная история», – говорив Гейне. І навіть якби він цього не сказав, то все одно ця життєва істина має право на існування. Тільки про деякі з цих історій ми щось знаємо, дякуючи переказам чи записам літописців, історикам чи людям, що вели щоденники свого життя. На жаль, і літописці, і ненаписані ними історії зникають в життєвій річці забуття. Ось тому мені на заході літ хочеться розповісти, бодай, про одну історію, про яку в мене є найбільше інформації.

Не хочеться називати це казенним словом «автобіографія». Назву це розповідями про цікаві епізоди одного життя. Отже, з чого ж воно, життя, почалося? Звісно, з дня народження. Хоч, правда, деякі релігії стверджують, що життя потрібно рахувати із дня зачаття. Але про такий початок цього таїнства у нас інформації немає, тому почнемо з другого його етапу – з появи на світ Божий. Ця поява почалась з неординарної дати – двадцять другого червня 1941року – тобто в день початку війни. Мабуть, в мені пробудилися патріотичні почуття, і я не міг відсиджуватися далі в утробі, коли ворог прийшов на рідну землю.

З ворогом почав я воювати дуже рано. Німці в селі були майже три роки. І одного разу з нашого погреба вони витягли відро квашених яблук. Коли нікого не було, я підійшов до відра й почав перекладати яблука в свою корзину, але, на лихо, появився Ганс, від якого отримав гарячого ляща нижче спини. Добре, що тут же появилась мама й забрала мене на руки…

Дошкільного життя особливо не пам’ятаю, але добре запам’яталось, що мама дуже переживала за мого старшого брата Андрія, який із своїми товаришами часто проводив несанкціоновані вибухи трофейних мін та снарядів, що залишилися на полях після війни. За віком я хлопцями до цих подій не залучався, але коли мені було вже п’ять років, то мама (батька із служби ще дома не було) мене категорично не пускала на ставок, тому що ще до війни мій середній брат Петя в п’ятирічному віці, не вміючи плавати, у річці втопився. Щоб не сталося повторного лиха, Андрій почав навчати мене плавати. І я так швидко навчився, що краще мене плавати, а особливо пірнати, ніхто з ровесників не міг.

У перший клас місцевої початкової школи, в якій було два класи і вела їх одна вчителька, я втік з дому й приєднався до хлопців, яким уже виповнилося сім років. Але батько на той час вже був дома, і так як мені виповнилося лише шість років, то на другий день мене в школу не пустили. Через рік, в 1948 році, я став учнем першого класу.

Скажу декілька слів про Івана Гуровича Ткаченка та Василя Олександровича Сухомлинського. Очевидно, вони як директори так званих опорних шкіл знали один одного давно, ще до присвоєння їм звання Героя. Василь Олександрович отримав це звання за педагогічні творчі експерименти, особливо з учнями молодших класів. Тоді широко пропагувалися його уроки на природі, складання казок і таке інше. Іван Гурович був першим в Союзі, хто створив пришкільну учнівську виробничу бригаду.

Це було в 1957 році. Членами виробничої бригади були учні старших класів. Ми на той час були в дев’ятому, а отже першими її членами. Кожен із нас мав по чималенькій ділянці кукурудзи та соняшника. За літо потрібно було їх два рази просапати. Одного разу до нас у школу приїхав Сухомлинський і говорив з нами прямо на полі. Запитав, хто з нас найкраще сапає. Усі підтвердили, що найкращою є ланкова Свєта Садова, але від неї не відстає й Ваня Охріменко. Василь Олександрович нас із Свєтою привітав, а потім запитав, чи нам важко сапати. Я відповів, що нелегко й болить рука, що внизу біля сапи. – А на яку ж руку ти сапаєш? – запитав він. Я відповів, що на ліву. – Так ти що, лівша? – Ні, але в нас у роду є лівші, очевидно, і мене на цю руку привчили. – Так тоді немає проблем – ти легко зможеш навчитись сапати й на праву руку, бо в тебе ведуча рука права. Займись і побачиш, наскільки буде легше сапати на дві руки. Цю пораду я не тільки використав тоді, але володію нею й зараз. І передаю своїм онукам. До речі, два мої онуки лівші.

Після смерті Івана Гуровича Ткаченка я, вже будучи директором музею Сухомлинського, одним із перших написав листа в облвно з пропозицією створити в Богданівській школі, яку він очолював, а я навчався в старших класах, пришкільний музей директора. А ще за його життя я випадково в обласному кінофонді, шукаючи матеріали про Сухомлинського, наткнувся на прижиттєвий фільм про Івана Гуровича – «Учитель». Я його забрав до музею Сухомлинського.

Коли я навчався в богданівській школі, хлопці вважали мене «дєрьовнєй», а дівчатам я подобався. Це стало приводом для мого побиття. Після того я зрозумів, що мені потрібно зайнятись фізичним загартуванням. Пішов на залізничну станцію, у брухті знайшов два колеса від вагонетки й трубу. Із коліс зробив штангу, а з труби турнік. До кінця дев’ятого класу мене було не впізнати. І коли під час уроку фізкультури я переміг усіх хлопців класу в боротьбі на руку, після цього в мене з’явилося багато друзів…

Очевидно, виробнича бригада посприяла тому, що я вступив до Знам’янського сільськогосподарського технікуму на агрономічний відділ. Під час навчання було чимало студентських приколів. Про один з них розповім. У гуртожитку я жив в одній кімнаті з двома хлопцями – Миколою та Олександром, що навчалися на плодоовочевому відділі. Якось я зайшов в аудиторію планового відділу, де знайомі дівчата тренувались друку на машинках, і попросив у них дозволу спробувати щось надрукувати. Дозволили, і я надрукував.

Це був наказ по технікуму про призначення Миколи пожежником, а Олександра – собаководом. Ніякої печатки чи підпису під текстом не було, я поклав наказ в нашій кімнаті на столі. Коли Микола його прочитав, розхвилювався, адже там ще було вказано, що завтра з ранку хлопці мають отримати партію собак, а в них на цей час призначено екзамен. «Собаководи» з цим наказом звернулися до керівника навчальної практики. Той – до директора. З’ясували, чия це витівка, і наступного ранку на загальній лінійці під дружній сміх усіх студентів і викладачів було прочитано вже не фіктивний, а справжній наказ про оголошення мені суворої догани…

Технікум я закінчив з червоним дипломом, і мене запросили працювати в Червонокам’янську школу-інтернат на посаді вчителя виробничого навчання. Треба сказати, що це були найкращі роки моєї трудової діяльності. Я любив дітей, діти відповідали мені взаємністю. Звідси я пішов в армію, і були випадки, коли я отримував по тридцять учнівських листів в день. За це в армії у мене був авторитет, і називали мене «учитель»…

Служити мені було не важко, але й не легко. Коли я прибув у полк, мене спитали, що я ще, крім агрономії, вмію робити. Почувши, що я володію художніми навичками, мене призначили позаштатним художником роти. «Художничати» я любив, але ця позаштатність була для мене додатковим тягарем. Від військових обов’язків ніхто не звільняв, а різні художні оформлення часто потрібно було терміново робити, тому це робилося за рахунок сну.

Наприкінці служби для тих, хто мав середню або середню спеціальну освіту, були організовані підготовчі курси для вступу у вищі навчальні заклади. Були пропозиції закінчити військове училище й присвятити своє життя армії, але мене це не вабило. Армія – це постійне виконання наказів, а я був налаштований на філософський лад, самостійно проштудіював підручник Афанасьєва «Основи філософських знань».

Одного разу звернув увагу на палаюче вогнище на території полку. Підійшов ближче та жахнувся: палали книги з військової бібліотеки. Як пояснив мені мій однофамілець – капітан Охріменко, що служив в органах безпеки, палили «буржуазну літературу». Я встиг витягнути з полум’я ще вцілілу книгу – збірку творів європейських філософів, які я потім читав. Тому з вибором навчального закладу для вступу у мене проблем не було. Хотілося здійснити свою давню мрію – стати філософом.

Вступав я до Київського університету імені Шевченка на філософський факультет. Конкурс був великий, але екзамени я склав успішно – дві четвірки й одна п’ятірка. Ще до остаточного вирішення приймальної комісії я поїхав додому, де повідомив про свій вступ на навчання в Києві. І тато мене пожурив за те, що з ним не порадився. Він був уже немолодий, хворів після воєнного поранення. Крім того, сімейні статки батьків-колгоспників були невеликі, тому потрібна була постійна допомога. Було прийнято спільне рішення. Я негайно поїхав у Київ, забрав документи та з довідкою про результати здачі екзаменів приїхав у Кіровоградський педінститут, де мене прийняли на філологічний факультет – російська мова і література.

Студентське життя було, як у всіх. Щоправда, моє відрізнялося від інших тим, що я був старостою групи, згодом став старостою гуртожитку. У групі класною дамою була Зоя Вікторівна Торговець – учасник бойових військових дій. З нею легко було організовувати цікаве життя групи. У гуртожитку були постійні проблеми в відносинах з міськими хлопцями. Але коли в наш гуртожиток підселили хлопців із факультету фізвиховання, то ця проблема швидко закінчилася на нашу користь.

Моє старостування зіграло вирішальну роль при закінченні інституту. Майже вся група була розподілена в Одеську область, а мною зацікавився міськком комсомолу, і я був направлений в Кіровоградський технікум механізації на посаду штатного секретаря комсомольської організації. Паралельно на перших курсах викладав російську мову та літературу.

Так пройшов рік. Під час літньої відпустки я випадково зустрів свого бувшого директора школи-інтернату Григорія Григоровича Гнененка, якого я дуже поважав. Він запропонував мені стати директором однієї із шкіл Олександрійського району. Я погодився. Це була Попельнастівська середня школа. Перед поїздкою до цієї школи я вже з печаткою школи в кишені одружився зі своєю однокурсницею, випускницею фізмату Людмилою Брагар.

Через рік у нас народилася дочка Яночка. Цікаво, що це ім’я я «списав». Перед її народженням випадково в Знам’янці зустрівся із своїм однокурсником Валерієм Шляховим. Розговорилися. Стало відомо, що він теж одружився й чекає на доньку, яку назве Яночкою. А я повідомив, що ми чекаємо сина й хочемо назвати його Русланом. На тому й розлучилися. Майже через рік зустрілися знову. Він повідомив, що в нього народився хлопчик, якого назвали Руслан, а я повідомив, що народилася донька, яку назвали Яночка. Так відбувся обмін незапланованими іменами.

У Попельнастому ми з дружиною пропрацювали п’ять років. Потім була мені пропозиція очолити Червонокам’янську середню школу-інтернат. Так, саме ту, з якої я починав свою трудову діяльність. Звичайно, тут робота була складніша. Більшість дітей – сироти або напівсироти, в яких часто один із батьків «віявся» невідомо де. За зразком Макаренка я одягнув усіх дітей школи у військову форму, яку використовували на різних парадах та святах, а особливу увагу приділив військовій підготовці.

Вчитель військової підготовки був сумісником і відмовився вести щоденні ранкові тренування. Це довелося робити мені самому. Були створені так звані роти, взводи, відділення, призначені командири. Нами зацікавився Олександрійський райвійськкомат, і ми були запрошені усією школою на військовий парад в Олександрії, присвячений Дню Перемоги. Коли учениця третього класу Таня Родічкіна доповіла керівникові параду про готовність її взводу до участі, цей керівник підняв її на руки, розцілував і розплакався – він був ветераном війни.

Якщо в районі я мав подяки, то в області, якій була підпорядкована школа, мав постійні неприємності через батьківську плату. На нашій школі постійно висів цей борг. Я замучив вихователів і класних керівників поїздками в розшуках батьків-боржників. Навіть коли вдавалося десь відловити когось із них, вони були в такому стані, що ні про яку батьківську плату говорити не можна було. Іноді ці борги бухгалтерія облвно списувала, але часто за них мені діставалося.

Через ще деякі моменти я став для керівництва «неслухняним» директором. І хоч після київської комісії в акті була відзначена позитивна робота школи, наприкінці навчального року підійшов до мене начальник райвно й сказав, що йому поставлене завдання або позбавитися мене, або реорганізувати школу із загальноосвітньої в допоміжну для дітей з послабленим зором, що й було зроблено. У такій школі я працювати відмовився й переїхав з сім’єю із Червоної Кам’янки в Павлиш, де спочатку працював науковим співробітником музею Сухомлинського, а потім директором цього музею.

У музеї мені працювалося добре. Я вже успішно здав кандидатські екзамени й готувався до захисту дисертації по впровадженню в роботу шкіл спадщини Сухомлинського. Все йшло добре, але, як кажуть, чорна смуга долі не закінчилася.

Паралельно з роботою в музеї я за дорученням був пропагандистом у «Сільгосптехніці» Павлиша. На базі нашої так званої партійної школи організовувалися семінари політичної освіти. При цій же школі я, маючи художні здібності, оформив кабінет політичної освіти, який сподобався присутнім парторгам району. Вони попросили мене, щоб я щось подібне оформив і в них. Звичайно, згідно умов договору. У вільний час, а більше за рахунок ночі, я став проводити такі оформлення. Це стало відомо в райкомі партії. Були здійснені партійні перевірки, якісь «добродії» написали донесення в Москву.

Що почалося! Хотіли навіть судову справу завести, але підстав на це не було, бо роботи були чесно й вчасно зроблені. Але рішення було однозначне – виключити із членів партії за так зване прагнення до збагачення та несвоєчасну сплату членських внесків. Мені довелося перейти працювати в місцеву восьмирічну школу вчителем фізкультури й російської мови та літератури. Щоб закріпитись хоч тут, я заочно, вже у сорок років, закінчив факультет фізичного виховання при Кіровоградському педінституті.

Через декілька років, у зв’язку зі змінами політичного життя країни, мене викликали в Москву, де відновили в членстві партії. Сам член політбюро Солом’янцев потиснув мені тепло руку й повибачався за попереднє несправедливе рішення. Я перейшов працювати знову в Павлиську середню, але керівництво облвно не дрімало. Тут же поступило телефонне розпорядження звільнити мене із цієї школи, що було зроблено, правда, за моєю «добровільною» заявою. Я перейшов працювати в Кременчуцьку школу №30 вчителем фізкультури.

У 1991 році за вислугою років пішов на пенсію, але згадав свою попередню сільськогосподарську освіту й продовжив працювати в сусідньому селі Василівка, очоливши профспілкову організацію. Звідти я й пішов на вже заслужений відпочинок. Відпочиваю до сих пір, але цікаві обставини самі йдуть до рук. Так, у свій час із старшим братом Андрієм відкрили в своєму селі історичний музей, присвячений Богдану Хмельницькому, де, за легендою села, він і народився. Тепер підіймається питання узаконення цього музею, надання йому статусу державного. Добре, що знаходяться люди, які не тільки розуміють важливість цієї справи, а й намагаються допомогти не втратити цю ізюмину історії.

Одним словом, є над чим працювати. Хочеться сподіватися, що могильні плити ще зачекають до закінчення «саги» життя, запланованого самим Богом.