15 березня на Алеї Слави в Кропивницькому ми попрощалися з Сергієм Миколайовичем Савченком, який до призову в тероборону працював заступником головного інженера Інгульської уранової шахти.
Оскільки ми були добрими знайомими, то розповідь про його життя базуватиметься на особистих спогадах і враженнях. Востаннє ми зустрілися в місті, він поспішав, сказав, що нарешті записався в тероборону, причому разом з сином Дмитром.
Так вийшло, що під час роботи на Інгульській шахті в нас саме з Сергієм склалися чи не найприязніші стосунки, і не в останню чергу завдяки його патріотизму, він одним з перших серед керівництва шахти почав приходити на роботу у вишиванці. Причому його любов до всього українського була не показною, а станом душі, він у відпустках часто бував з дружиною в Карпатах і казав, що там в нього з’являється особливий настрій, бо і повітря, і природа, і населення просякнуті Україною й добрим ставленням до людей.
Сам по собі людина спокійна і приязна, він був дуже толерантним і витриманим, але все це до пори. Якось він обурився під час автобусної екскурсії на Сорочинський ярмарок, а Сергій з дружиною любили подорожувати, і змусив замовкнути екскурсоводку, яка почала щось плести про право сусідньої країни на Крим. Він завжди перебував в українському вимірі, був завзятим театралом, родина Савченків не пропускала жодної прем’єри театру Кропивницького чи знакової вистави, постійно відвідував театри й у Західній Україні.
Не так давно Савченки перебралися жити ближче до шахти, тому я почав частенько зустрічати завзятого рибалку Сергія на березі Інгулу біля Цукрогідромашу, але про улови тут не йшлося, хоча є безліч фото з завидними трофеями – він просто дуже любив природу. І дуже любив свою роботу, я не раз бачив, як він переймався під час кампаній по дискредитації шахти, або коли її фактично зупиняли через недофінансування, тим більше коли почали збурювати колектив на зупинку підприємства. Робота, родина й Україна були сенсом його життя.
Сергій Миколайович народився в 1969 році в селі Кам’яний Брід, але школу закінчив у Компаніївці, у 1988 році отримав диплом Лисичанського гірничого технікуму, потім служив в Афганістані, пам’ятаю, як він розповідав, що з автоматом не розлучався. Під час розвалу Союзу їх з Афгану перекинули в Прибалтику, згадував, як солдати нічого не розуміли, бо їхали в СРСР, а потрапили в незалежність. На Інгульську шахту Сергій прийшов у 2001 році, починав з робітничих спеціальностей, згодом став начальником дільниці № 6, в 2014 році закінчив Дніпропетровський національний університет по спеціальності «Інженер-геолог», тому не дивно, що в 2019-му став заступником головного інженера, і можна було сподіватися на подальше зростання, але – війна. Сергій хотів потрапити ще в АТО, але аж зараз вдалося зі зброєю стати на захист України.
Ми переписувалися в Фейсбуці, в одному з останніх постів він нарікав, що довго не може отримати зброю та виклик, неначе боявся, що не встигне. Він встиг, одне з останніх фото – з автоматом, і підпис, спрямований дружині Наталії: «Я поїв і в шапці. Кохаю». А потім був ракетний удар по аеродрому, у результаті якого загинули семеро воїнів, серед них і Сергій Савченко. Без батька залишилися син Дмитро, донька Анастасія, а без дідуся – онук… Вічна пам’ять і низький уклін Герою, людині та патріоту.
Оформити невитребувану земельну частку (пай) тепер можна до 2028 року