«Наш син знає, що дідусь Павло – на небі»

Вони молоді, красиві, усміхнені. На зустріч приїхали на гарній машині, гарно одягнені. Розмовляючи, постійно торкаються одне одного – типова поведінка щасливої пари. Хоча й страждань від війни їм випало обом: Дмитро отримав тяжке поранення на фронті, а Валерія втратила батька, який теж захищав Україну.

Дев’ять років тому, коли росіяни вторглися на Донбас, Дмитро Слюта працював у «Епіцентрі» тоді ще Кіровограда.

– Завідував секцією, де шпалери, карнизи, ролети. Хороша робота, пристойна зарплата. А в країні – мобілізація. Призивали й хлопців, які раніше не тримали зброї. Це мене турбувало, адже пройшов строкову службу в Нацгвардії. Звернувся у військкомат, наступного дня мене призвали в 28-му бригаду. Два місяці тривала підготовка на полігоні в Широкому Лані. Восени 2014-го нас направили на Донеччину. Ми тримали оборону біля Мар’їнки, Новомихайлівки.

Дмитро не вдається в подробиці бойових дій:

– Скажу тільки, що це страшно. По нас били і з «Градів», і з мінометів, із САУ. Боляче, коли хтось із товаришів гинув.

Ширше розповів про стосунки із жителями Донеччини:

– Ми підтримували їх. Нам забагато продовольства постачалося, тож ділилися ним з населенням. Давали крупи, тушонку, цукор. Возили в лікарню, у будинок престарілих, на вулицях роздавали. Дехто, отримавши пакунок, відходив і плював у наш бік, проклинав нас. Бувало, і каміння в наш бік летіло. Не можу зрозуміти таких: якщо ти ненавидиш Україну, чому береш від неї допомогу? Там багато отруєних російською пропагандою. Наслухалися про «українських нацистів» з безплатного російського телебачення, бо українські телеканали там стали платними. А коли ми їздили на Дніпропетровщину, там нам усі раділи, частували домашньою їжею. Зовсім інше ставлення.

Далі – про поранення.

– 3 січня 2015-го наш підрозділ, виконуючи бойове завдання, нарвався на ворожу ДРГ. Я був на броні БМП, і в мене влучила куля. Пройшла між пластинами бронежилета, через грудну клітку й легені. Хлопці відвезли мене на позицію, де надали першу допомогу. Потім – у лікарню в Кураховому, де мене прооперовано. Згодом гелікоптером мене доправили у Дніпропетровську клінічну лікарню імені Мечникова. Там я й прийшов до тями після двох тижнів у комі. Потім демобілізували через інвалідність. Наприкінці 2018-го лікарі направили в санаторій у Буковелі. Там і зустрівся з Лерою. Вона служила в ЗСУ, у санаторій потрапила на реабілітацію. Через одинадцять днів одружилися. Хоча про неї знав задовго до Буковеля. Приятелював з її батьками, Павлом і Людою. Паша Тіхонов – герой, загинув за Україну.

Коли зайшла мова про Павла Тіхонова (на фото внизу), Валерія наголосила: він хоч і не був її біологічним батьком, але став ним по суті.

– Павло Тіхонов – перше кохання мами. Коли мені було п’ять років, мама зійшлася з ним. Він став мені татом. Згодом у нашій сім’ї появилася ще одна дитина, хлопчик, назвали Ігнатом. Язик не повернеться назвати Павла Тіхонова нерідним. У мене з ним такий зв’язок був! І як з татом, і як з другом. Найкраща людина в моєму житті. Дуже дбав про нас. І таксував, і квартирні ремонти робив, і на основній роботі в філармонії встигав, мав там господарську посаду. Роботящий. 2014 року тато пішов добровольцем захищати Україну. Мама намагалася втримати, він – невблаганний. Мені теж важко було відпускати тата, але розуміла його. «Як я в очі сину потім дивитимуся?» – сказав він нам. 2016 року я поїхала до тата у військову частину. Вони стояли на полігоні на Олешківських пісках. Побачила танки, БТР, величезні військові автомобілі – і все це мене захопило. Тато, помітивши мою цікавість, попередив, щоб і не думала про армію, поки не здобуду вищу освіту. Сподівався, мій інтерес мине. А я, закінчивши 2017 року ЦНТУ (спеціальність – інженерна механіка), пішла на службу в ЗСУ. Два роки служила зв’язківцем у легендарній 57-й бригаді, в 42-му батальйоні. Чергування в штабі, приймання доповідей, передача розпоряджень по позиціях. Мені подобалося. Побутові труднощі виявилися дрібницями. Там були й інші дівчата – кухарки, зв’язківці. Усі добросовісні. Хлопці з повагою ставилися до нас. Розташовувалися ми біля Водяного на Донеччині. У бойових діях я участі не брала, але вони відбувалися зовсім недалеко. Було чутно і вибухи, і стрілянину. З місцевими зустрічалася в основному в магазинах. Вони такі: і вашим, і нашим. Побоювалися нас, бо ми ж із зброєю. Відверто не виказували неприязні, але й із хлібом-сіллю не зустрічали. Якось до мене підійшло кілька дітей віком від п’яти до семи років: «Ми вам віршик про Україну розкажемо, а ви нам грошей дасте». Я повелася, дала гроші, потім зрозуміла: діти навчені цьому батьками й, зустрівшись з російськими військовими, розказуватимуть віршики про них. Звісно, не всі там зомбовані російською пропагандою. Але ті, які за Україну, не кажуть про це на людях.

У листопаді 2018 року мене направили на реабілітацію в Буковель. Там зустріла Діму. До того ми були знайомі заочно. Коли Діма 2015 року лікувався після поранення, я брала участь у збиранні грошей для нього. Дні в Буковелі були сповнені романтики: побачення, прогулянки. Тим часом мені треба було збиратися на службу. Повернулися обоє в Кропивницький, зустрілися в кафе. Діма каже: «Не хочу тебе відпускати. Давай одружимося». Я й не проти була, але ж дівчині не годиться отак відразу погоджуватися. Тому спитала: «Де ж обручка?» А Діма: «Я й не подумав про це». Наступного ми подали заяви в РАГС. Діяла програма «Весілля за добу», в її рамках і розписалися, це був одинадцятий день нашого знайомства. Про шлюб нікого не попереджували. Першою дізналася моя мама. Прийшли до неї з квітами і тортом, показуємо свідоцтво про одруження. Мама від радощів ледь не знепритомніла.

– Тими ж днями Лера вирушила на службу, – продовжує Дмитро. – А через тиждень я поїхав до Паші, вже як зять до тестя. Потім кілька разів їздив до дружини у військову частину.

– 17 травня 2019 року ми справили весілля, повінчалися, – каже Валерія. – Рівно через місяць тата не стало. Тоді ми з Дімою чекали дитину, я перебувала на збереженні в Кропивницькому. Уранці 17 червня мені зателефонувала подружка з батальйону й повідомила страшну звістку. Я одразу ж поїхала до мами, щоб сказати: не стало тата… Його на четвертий день привезли в Кропивницький. Так довго тривали ті три доби… Поховали тата з почестями на Алеї слави Рівненського кладовища.

У листопаді в нас з Дімою народився хлопчик. Назвали Павлом, на честь загиблого діда. Павлику нині три роки. Рахує до десяти, знає кольори, володіє смартфоном.

– І орієнтується на місцевості, – хвалиться Дмитро. – Їдемо машиною, він навіть вночі впізнає місця, в яких буваємо. Розвідник!

– А ще наш син знає, що дідусь Павло – на небі, – доповнює Валерія. – Кожного тижня у вихідний їдемо на кладовище, і сина беремо. Я й вагітною не боялася приходити до татової могили. Не маю забобонів щодо цього. Знаю, тато оберігає нас. Маємо книжку «Непереможені» – про земляків, які загинули у цій війні. Є там стаття про Павла Тіхонова. Наш малий син знає, на якій сторінці про дідуся-героя написано. Улюблена Пашина пісня – про червону калину. Любить підспівувати: «Гей-гей, розвеселимо!» А як побачить наш прапор, вигукує: «Україна!»