Колега, друг, для декого з нашої редакції навіть кум. Працював у неймовірній кількості видань, і всюди успішно – безумовно, талановитий журналіст. Так, не кожному дано. Йому вдалося. Це Андрій Лисенко.
Поки що він перебуває в навчальному центрі ВСУ, «учебці», – саме звідти ми його дістали, аби поговорити. І встигли, бо завтра-післязавтра – на фронт. Може, не формат газети, але публікуємо наш з Андрієм (дещо там є особисте) діалог.
– Куме, давно не бачилися, не чулися. Куди ви поділися?
– Та ви знаєте, куди я подівся – пішов служити в армію.
– Призвали? Забрали?
– Ніхто нікого не забирав. Я пішов добровільно.
– Цьому щось передувало…
– Так. Було багато подій. На наступний день після повномасштабного вторгнення ворога ми з друзями пішли в тероборону. Нам сказали, що місць немає, записали наші дані. І в той же вечір ми з друзями зустрілися, обговорили ситуацію, щось планували, хто як буде діяти…
Я володію словом, тому, очікуючи повідомлення з військкомату, ним і користувався. Писав про героїв в тилу. Схиляю голову перед всіма, хто для фронту плете шкарпетки, шиє білизну і таке інше. Але, вже звідси, розумію: текстами нічого не зміниш.
– І ти тепер вже там…
– Саме так. Я приписаний до військкомату Малої Виски. Звернувся, сказав, що хочу добровільно піти на службу. Відповіли, що немає питань, треба пройти медкомісію. Я за день це зробив. Одразу запропонували: десантно-штурмові війська або сапери. Штурмовик з мене – такий собі, і я обрав професію сапера.
– А строкова служба в тебе була? Ким ти там був?
– Так, була. У 1999-2000 я служив у ППО. Чомусь мені цього разу надали право вибору. Можливо тому, що я був доброволець. І вже на місці, коли ще раз запитали, що обираю, я вирішив, що мені до душі сапери. Як мінімум, «весело».
– От ти дурник! (Це люблячи, як кума.) А порівняй «учебку» під час строкової служби й теперішню.
– Це різні речі. Але «совковий» ідіотизм досі присутній. Ми його будемо долати ще років п’ятдесят, це точно. На загальну картину – до нас не ставляться типу «честь віддати» на кожному кроці, «струнко стояти» – не впливає. До нас ставляться нормально, адекватно, з повагою.
Кожен, хто пройшов строкову, має певні, свої, правила. Я в 99-му сказав, що ноги моєї в армії більше не буде, ну її нахрен! Усі ці «кроком руш!», «туалет за розпорядком!»… Але якщо життя так склалося, я там, де маю бути. І це – не строкова, це війна. Це війна проти моєї країни. Проти моєї родини. Проти мене.
– Отже, ти поки що там, не на фронті. Що хлопці роблять в «учебці»?
– Як правило, місяць – загальновійськова підготовка: окопи, залазити, вилазити, стрільби. Щоб ти розуміла, до цього я в своєму житті стріляв тричі: раз в коледжі, двічі – в армії. Тепер мене навчили. Вмію. Я готовий. Від першого дня, коли призвався, до сьогодні, вважаю, що готовий. Як тисячі українців, мотивованих на Перемогу.
– Ну, і не писати ти не можеш. В твоїх руках зараз (законно) зброя двох зразків – вогнепальна й словесна. Ти заявив, що хочеш бути військовим кореспондентом.
– Я не можу не писати. Думав, попустить, але не відпускає. Волів, припускав, хотів, бажав… Хочу писати про людей, про їхні історії, коли, наприклад, на моєму курсі є хлопці, про яких хочеться писати. А взагалі я хотів би бути воєнкором. Якщо мені вдасться заявити про себе, щоб мої тексти побачили, я б писав історії побратимів. Про чвари, корупцію, щось таке, що відбувається в обласній раді… Читав новини. Звідси це сприймається як «мишиная возня». Дрібно.
– А хто з тобою поряд? Друзі, побратими?
– Так, ми побратими, товариші, друзі. Абсолютно різні за соціальним статусом. Я – журналіст, є серед нас фінансовий аналітик, є директор спортивної школи, є люди, які працювали на будівництві, є ті, хто чимось керували… Абсолютно різні. Живемо в казармі, усі разом. А що бісить, то храп. Хочеться вбити. Це бажання було неконтрольованим. Але з часом це пройшло.
– Як годуєтеся?
– На території є їдальня. (Це ж «учебка».) Годують поживно – так скажу. Каші, м’ясо – усе є. А хочеться смаженої картоплі. І м’яса на мангалі. Ми з хлопцями вже плануємо після перемоги з дружинами на кілька днів зняти якусь базу відпочинку, посмажити шашлик, половити рибу, насолодитися тишею, миром.
– Ми таке місце вам з друзями вже готуємо. Приїздіть!
– Обов’язково! Таке ще розкажу. Одному хлопцю телефонує знайомий, який колись був йому другом, але підвів, зрадив, і каже: «От буде перемога – будемо святкувати». А той відповідає: «Ні, чуваче, святкуватиму я, а ти просто будеш бухати»…
Про призначення / поновлення виплати пенсії особам, які виїхали з тимчасово...