Нас так вчили: непристойно рахувати чужі гроші! Негоже заглядати в кишені сусідів, а незнайомців – і поготів. Ну заробив хтось мільйон власною працею – заздри мовчки його здібностям, працьовитості, підприємливості, а не мільйону. Це якщо гроші – чужі, але якщо свої – тоді зовсім інша справа!
Запитання як для четвертого класу: які гроші отримують чиновники, судді, прокурори та інші державні службовці? Вибери правильну відповідь: а) зароблені; б) державні; в) наші з тобою.
Відповідь – в). А чому? Тому що державна скарбниця наповнюється лише з наших податків. Молодець, сідай, «п’ятірка»!
Отже, нема нічого непристойного в тому, щоб говорити про захмарні зарплати українських держслужбовців, які у багато разів перевищують не тільки жебрацьку мінімалку, а й ефемерний середній заробіток. А на п’ятий рік війни про це вже треба не говорити, а кричати на площах.
Соціальне розшарування серед українців, які живуть за державний кошт, досягло абсолютно гомеричних розмірів. Працівники та керівники найрізноманітніших державних структур, які виконують контрольні та регуляторні функції і здебільшого непотрібні та дублюють одна одну, отримують у 50 – 100 разів більше, ніж пересічні українці.
Почнемо, як завжди, з вихідних даних. До яких саме державних службовців (йдеться лише про них) у більшості з нас практично немає претензій щодо «несправедливо високих» зарплат? Військові, медики, вчителі, працівники місцевих адміністрацій, поліцейські, рятувальники, співробітники СБУ? Отож, не будемо заглядати в їхні платіжні відомості, мова – про інших людей.
А тепер відповідь на сакральне запитання: кому, виходячи з розміру середньомісячної зарплати, в Україні жити добре? На думку Держстату, це:
– Національна комісія, що здійснює державне регулювання у сферах енергетики та комунальних послуг – 114,2 тис. грн.;
– Антимонопольний комітет України – 96,2 тис. грн.;
– Секретаріат Кабінету міністрів – 92,8 тис. грн.;
– Апарат Верховної Ради – 87 тис. грн.
Якщо керуватися звичайною людською логікою, найвищу зарплату мають отримувати найкращі з найпотрібніших. Так? Ще раз дивимося на список – це найпотрібніші? Це завдяки їхній виснажливій і високопрофесійній праці у нас в країні все добре і з економічною політикою, і з тарифами, і з диктатом монополістів, і з якістю законів? Ключове запитання, як в анекдоті про Герасима і Муму: за що?!
Чорт забирай, адже йдеться не про економічних та юридичних геніїв, а про звичайних економістів, менеджерів, юристів, яким платять не за надзвичайно складну роботу, а за вивіску на парадному вході! Йдеться про контори, які або мають можливість самі встановлювати собі величезні зарплати, або про тих, кому такі зарплати встановлюють у наївній надії, що вони не почнуть красти.
А тепер поговоримо про наших «бідних» та їхні середньомісячні зарплати:
– Державна служба статистики України – 39,18 тис. грн;
– Державна служба у справах дітей – 39,84 тис. грн;
– Державна екологічна інспекція – 40,08 тис. грн;
– Національна соціальна сервісна служба – 40,86 тис. грн.
Скажіть, чи уявляєте, яку роботу виконує фахівець середнього рівня в таких організаціях, отримуючи в два-три рази більше, ніж пересічний лікар чи вчитель? Про журналістів взагалі промовчу.
Усі ці цифри не справляють сильного враження без реальних посад і прізвищ. Тримайте два:
– керівник апарату ВРУ В’ячеслав Штучний задекларував за минулий рік місячну зарплату в розмірі 276,2 тис. грн. Це більше, ніж отримував голова Верховної Ради Стефанчук;
– директор ДП «Агентство з ідентифікації та реєстрації тварин» Петро Пешко торік задекларував зарплату, більшу, ніж отримує прем’єр-міністр Корецький – 317,9 тис. грн на місяць.
Ви, як і я, досі не знали, що тварин за великі гроші «ідентифікують для прогнозування ринків продукції тваринного походження та контролю епізоотичної ситуації»? Тепер знайте.
Жоден із прем’єр-міністрів України за президентства Володимира Зеленського не набрався мужності й політичної волі, щоб створити ефективний і компактний Кабмін воєнного часу, перетворити його на національний штаб із захисту країни. На цьому тлі заява Сергія Корецького про скорочення чотирьох тисяч вільних вакансій у центральних органах виконавчої влади викликає лише криву посмішку.
Розповідати всім цим успішним людям про мораль, совість, війну, солідарність українців – марно. Пояснювати, що неможливо перемогти у війні з сильним противником в умовах, коли економіка побудована на соціальній несправедливості, – безглуздо. Максимум, що може зробити в такій ситуації журналіст, – попередити. Кого? Своїх читачів. Навіщо? Не знаю. Може, стане в пригоді на виборах (чи будуть вони колись?). Або при виборі місця проживання для дітей та онуків.
Багато років повторюю одну й ту саму сентенцію: усе, що відбувається в столиці, обов’язково повториться в провінції. Крадуть бюджетні гроші в Києві? Почнуть красти й у регіонах. Стріляють на столичних вулицях? Уже стріляють і в нас. Політичні акції на наших площах поки що справляють враження смішної пародії на київські майдани? Але це лише політичні акції, і лише – поки що. Коли почнуться акції проти соціальної несправедливості, а вони обов’язково почнуться – Франція свідок, – тоді все буде так само, як у Парижі та Марселі!
Так, горітимуть машини й магазини, летітиме каміння у вікна та вітрини. І ніхто не розбиратиметься, чи чесно ти заробив свій мільйон, чи безсовісно брехав і доїв країну, що стікає кров’ю. І не кажіть, що вас не попереджали – не я, а Авраам Лінкольн:
«Можна обманювати частину народу весь час, можна обманювати весь народ деякий час, але не можна обманювати весь народ весь час».
В очікуванні листопада