Закінчення. Початок у попередньому номері.
Коли з розвитком фехтування в Кіровограді стало зовсім скрутно, Ігор Зюнзя відкрив для себе новий шлях у спорті. А до таеквондо його долучив друг Володимир Кліменков, із яким у дитинстві починав займатися фехтуванням.
Згадує майстер спорту СРСР з фехтування, заслужений тренер України з таеквондо ITF Ігор Зюнзя:
– Наш двір у провулку Училищному був спортивним. Там шість будинків розташовувалося, де мешкали працівники підприємств «АРЗ» і «Червона зірка». І там постійно відбувалися спортивні баталії, хлопців з десятеро у спортивних секціях займалися. Я з дитинства – активний, лідер. З Вовою Кліменковим мешкав в одному дворі, навчалися в 14-й школі. Так ось він, дізнавшись про мої проблеми, запропонував спробувати сили в таеквондо. Я ж раніше казав, що в армії трохи рукопашним боєм займався. Та й спортивна підготовка була непоганою. Дітей на фехтування ходило все менше, поки відділення взагалі не закрили. Зникла й школа «Спартак», на місці якої згодом збудували СК «ЕнергоСпорт». Ну я, на щастя, опинився в потрібний час у потрібному місці.
Сталося це 1993-го року, коли мені було вже 20 років. Добре, що гарні вчителі були. І перший президент обласної федерації Богдан Гасаненко, який сюди привіз таеквондо із Самарканда, і його наступник Віктор Берков. Ми й займалися, й роботу нам давали. Ми ж хлопці молоді були, потрібно було десь працювати. Я після тренерства в ДЮСШ «Спартак» працював у банку «Інко» адміністратором і охоронцем. Обіцяли платити 100 доларів, а платили вдвічі менше. Та якось вистачало на життя. А тренуванням приділяв серйозну увагу. Бо дуже цікаво було відкривати для себе щось нове. Тренували нас Богдан Гасаненко, Руслан Ковалевський та Сергій Андрушенко. Цікаво, що в справжніх змаганнях я брав участь лише двічі.
Тренером Ігор Миколайович, як і в фехтуванні, став радше випадково. Тоді його попросив про допомогу перший тренер, якого підтримав директор ДЮСШ. А тут президентові федерації не сподобалося, що один із наставників проводив заняття, сидячи на стільці. А поруч з ним був Зюнзя. Ну й він запропонував Ігореві спробувати. Тим більше, що досвід тренерської роботи із дітьми у Зюнзі вже був. І між тим, як він вперше зайшов у тренувальний зал і як почав тренувати, минуло близько двох років.
Продовжує Ігор Зюнзя:
– Ми ж не самі по книжках тренувалися. Про досвід Богдана Гасаненка в Самарканді я вже говорив. А ще до нас приїжджали корейські інструктори, які проводили семінари. Запам’яталися уроки Якова Тена, який згодом привіз до нашого міста Стаса Жеребнова, світла йому пам’ять. А ще до нас приїжджав грандмайстер Хан Чоль, відповідальний за розвиток таеквондо в Україні, триразовий чемпіон світу.
Хан Чоль справляв неабияке враження. Він із 15 років вивчав корейське бойове мистецтво кексуль. Пізніше почав практикувати таеквондо безпосередньо під керівництвом творця цього стилю – генерала Чой Хонг Хі. Хан Чоль проходив службу в елітному північнокорейському розвідувальному підрозділі «Еллаксо», де відточував бойове застосування стилю. Історичний факт: саме Хан Чоль та його товариші по службі детально доопрацьовували та впроваджували в практику деякі складні елементи, наприклад, знаменитий зворотний круговий удар з розвороту – панде долле чаги. 1991 року рішенням Міжнародної федерації (ITF) майстра Хана Чоля (мав на той момент VI дан) направили в Україну як офіційного представника для розвитку та популяризації таеквондо. Він тренував регіональні федерації, де закладав технічний та моральний фундамент тисячам учням, а також координував роботу у ряді країн Європи та Азії. Так що мені також пощастило проходити семінари у видатного майстра, володаря IX дану. Там складно було чомусь не навчитися.
Ну а перші змагання у нас проводилися в спортивному залі заводу «Гідросила» біля 6-ї школи. Саме там 1996 року пройшов перший чемпіонат Кіровоградської області. А 1998 року ми в Кіровограді провели перший кубок України з таеквондо. І там мої два учні, Олександр Басистий та Денис Зайцев, стали бронзовими призерами. А ще одну бронзу для нашої команди виборов Олександр Халявка – вихованець Станіслава Жеребнова. Це були перші всеукраїнські нагороди таеквондистів Кіровоградщини. Ну а далі ми вже не зупинялися в своєму розвитку, постійно здобуваючи медалі не тільки на всеукраїнських, але й на міжнародних змаганнях.
Я вже казав, що свій екзамен на чорний пояс, перший дан складав відразу після виступу на чемпіонаті України з фехтування в 2001-му році. Приїхав трохи розібраним. Та довелося зібрати всю волю в кулак й виконати всі вимоги. Адже того дня мої учні проходили атестацію й не хотілося перед ними осоромитися.
Першою справжньою зіркою таеквондо Кіровоградщини стала саме вихованка Ігоря Зюнзі. Він каже: як тільки побачив Тетяну Тетеревятнікову, то зрозумів, що ця дівчина з її чудовими даними здатна стати видатною таеквондисткою. 2006 року Тетяна стала срібною призеркою чемпіонату світу серед юніорів і виграла чемпіонат Європи.
– До мене прийшла дівчина Юля, подруга Тетяни. Вони у Володимира Гуцу разом займалися плаванням. Я йому потім дуже багато разів дякував, що доля так склалася, що дівчата прийшли до мене. В Юлі фізична форма була гарненька, але зріст невеличкий. І вона запитала: чи можна я приведу подружку? Я тоді вже в ДЮСШ «Динамо» працював і взяв Таню спочатку до молодшої групи початкової підготовки. Коли я зайшов в зал, то діти сміялися дуже гучно. Спочатку не зрозумів чому, але побачив, що Тетяна на три голови вища за всіх, і стало зрозуміло. Потім ми поспілкувалися, побачив її налаштування й одразу сказав, що в неї є всі шанси в перспективі потрапити в збірну й досягти чималих успіхів у нашому виді спорту. І згодом, коли Тетяна Тетеревятнікова стала чемпіонкою України, переможницею Кубку України, чемпіонкою світу й багаторазовою призеркою та переможницею чемпіонатів Європи, то завжди згадувала ту нашу першу розмову.
2013-го року Тетяна виграла чемпіонат світу в нашій версії й досягла в таеквондо усього, чого тільки могла. І потім загорілася мрією здобути ще й олімпійську нагороду в тхеквондо. Таня перейшла до Віктора Тихоненка, який тоді в нас займався олімпійською версією, а зараз боронить нашу державу в лавах ЗСУ. Згодом наставником Тетяни став головний тренер національної збірної Олег Нам. Повірте, дуже важко перебудовувати техніку виключно на роботу ногами, коли ти звик працювати в іншому ракурсі. Та Тетяні це вдалося. 2015 року вона стала ще й чемпіонкою Європи у версії WTF. Але на олімпійських відбіркових турнірах їй трохи не щастило. Та сподіваюся, на тренерському поприщі, де вона пробує себе, учні Тетяни досягнуть не менших досягнень, ніж їхня видатна тренерка.
До нас на змагання із задоволенням приїжджали атлети з інших областей. Особливо популярним був турнір до Дня міліції, який ми щорічно проводили за підтримки почесного президента обласної федерації Володимира Фільштейна. Змагалися таеквондисти з Харківської, Київської, Дніпропетровської, Донецької, Луганської та інших областей України. І за рахунок такої класної змагальної практики наші діти ставали все сильнішими та сильнішими. З’являлися нові гарні тренери, такі як Андрій Конопацький, який також зараз боронить Україну від клятих рашистів.
Богдан Гасаненко перебрався в Компаніївку. І там з’явилися дуже класні, сильні спортсмени, які потім стали чемпіонами Європи, чемпіонами світу. До речі, мій перший призер Денис Зайцев через багато років став першим президентом кропивницького клубу «One Way», а потім ще й обласну федерацію очолив. Нещодавно нашому клубу виповнилося 24 роки. Наша наполеглива спільна робота продовжувала приносити успіх.
Разом із колегами підготували чемпіона світу Юсіфа Ейвазова, чемпіонку світу та багаторазову переможницю чемпіонатів Європи Владиславу Лягаєву, Олега та Наталію Конюх, яких підготував у Компаніївці учень Богдана Гасаненка Дмитро Садовий. До речі, звання «Заслужений тренер України» я отримав із шостої спроби, коли чемпіонами світу стали Юсіф Ейвазов і Олег Конюх, який також і в мене тренувався.
Моїм шостим чемпіоном світу став триразовий чемпіон Європи Єгор Бугаєнко, який, на жаль, переїхав у Київ. І це наша головна проблема, що до дорослого рівня наші зірочки або не доростають, або вже потім приносять славу іншим більш заможним регіонам України. Серед дорослих чемпіонками світу від Кіровоградщини стали лише Тетяна Тетеревятнікова та Владислава Лягаєва, яка тепер разом із чоловіком, призером європейських турнірів Разміком Періханяном, готує нових чемпіонів.
А на останньому чемпіонаті Європи Михайло Пастух став бронзовим призером. Потім нинішнього року бронзу чемпіонату Європи виборов Іван Подурець. Ну ви розумієте, що це все юнацький та юніорський рівні. До речі, старший брат Івана Подурця років з двадцять тому теж в мене був срібним призером чемпіонату Європи. І тато їхній теж має червоний пояс з таеквондо.
Раніше діти приходили й казали, що хочуть навчитися битися. Потім вони в залі займаються зі збірниками України. Тож у них з’являється інша мотивація. Є приклад перед очима. Тим більше їх тренери – самі чемпіони. Вже тренери можуть визначити, в якому виді програми спортсменові вдається краще.
Про риси, потрібні для успіху в таеквондо, Ігор Миколайович каже так:
– По-перше, це дисципліна. Розтяжка потрібна, фізичні дані відповідні. Обов’язково, щоб дихалочка була хороша. А ще – натхнення та бажання.
Ми проводимо зустрічі з чемпіонами в школах, де вони розповідають, як досягти успіху. Працюємо не тільки в місцевій ДЮСШ-2, але й в клубах за місцем проживання. Нині треную в дитячому юнацькому клубі «Мрія» на вулиці Незалежності 20, корпус 5.
Тренери-викладачі і педагоги-організатори не мають права на бронювання, як педагоги в загальноосвітніх навчальних закладах, і це – суттєва проблема. Ті, хто може працювати тренером, пішли в школи працювати. Але ж ми теж виконуємо свою місію й готуємо хлопців та дівчат до захисту України. Спеціально не рахував, але понад 100 наших вихованців воюють чи воювали в лавах ЗСУ та Національної гвардії. Зокрема й мій син Ярослав, срібний і бронзовий призер чемпіонату Європи, б’ється з ворогом ще з 2014 року.
На жаль, є серед наших вихованців і втрати. 2014 року віддав своє життя за Україну Олексій Волохов. Щорічно проводимо турніри його пам’яті. Нинішнього року загинули Віталій Шевченко та Михайло Гречанов. Обидва навічно – з чорними поясами, перший дан. Ну а ті, хто вже відвоював чи продовжують воювати, дякують за науку. Особливо за те, що навчили їх швидкості реакції і думки. Це допомагає в надскладних умовах. Перед повномасштабною війною почали проводити змагання у нас серед ветеранів. Тут переможцем чемпіонату та Кубку України став Віктор Чорноглазов. На жаль, травма коліна не дозволила виступити на чемпіонаті Європи, але продовжимо працювати. Намагаємося допомагати в реабілітації інвалідам. Можна приходити, можна займатися, спілкуватися з побратимами, радитися з нашими тренерами. Наші двері відчинено.
Ну а стосовно того, що в нас неолімпійська версія, то це вже нас не особливо хвилює. На фінансуванні в Кропивницькому це не позначається. Ми отримуємо підтримку від усіх відповідних структур. Раніше були розмови, щоб на Олімпіаді таеквондо було представлене обома версіями. Але далі розмов справа не пішла. Тут же ще й політика. Адже олімпійська версія – це Республіка Корея, а наша – це все ж КНДР, до якої ставлення в світі не дуже гарне. Тому маємо те, що маємо. Поки існуватимуть імперії зла – спорт буде залежним.
А на завершення – про фехтування. Приємно, що в Олександрії відродилася та продуктивно працює секція фехтування. Там тренує мій друг Вячеслав Артемьєв. У них вже з’явилися гарні результати. Я за них радію й закликаю підтримати усіма можливими засобами. Буде підтримка – будуть й результати. І, можливо, Кіровоградшина ще таки отримає свого учасника Олімпійських ігор у фехтуванні.
В очікуванні листопада