«Я навіть мислю як контрабасист»

 До цього інтерв’ю спонукала не п’єса-монолог Патріка Зюскінда «Контрабас», а виступи ансамблю «Єлисавет-ретро» Кіровоградської обласної філармонії. З деякими музикантами знайомі давно, деяких добре знаємо, і саме контрабасист викликав запитання. З відносно новим учасником ансамблю під час розмови знайшли багато спільних тем, подій і близьких людей. Отже, дозвольте представити Станіслава Матвієнка.

– Станіславе, почнемо із найголовнішого: як ти став контрабасистом?

– Батьки віддавали мене всюди, куди брали. Це було плавання, щоб не хворів. Танці. Це був дитячий хореографічний колектив на базі клубу Компанійця. Танці, щоб всі м’язи гармонійно розвивалися. Бальними танцями я припинив займатися після першого курсу музучилища, тому що не встигав. Паралельно був учасником вокально-інструментального ансамблю. Звичайну школу не згадую, бо це для мене було щось незначне. Тим більше в нас була шестиденка, а у мене по суботах то змагання, то концерт, то конкурс.

Я був трієчником. Якось наш дитячий ВІА виборов перше місце на республіканському конкурсі. Нас нагородили поїздкою в «Молоду гвардію» на півтора місяці. Ми там навчалися, як у школі. Після видали дипломи з оцінками. В мене не було жодної трійки. Сказати, що вчителі моєї школи були здивовані, нічого не сказати. Але поступово я повернувся у трієчники.

Щодо контрабасу все банально. Я вивчився на гітариста у нашій першій музичній школі. Анатолій Євдокимович Кочетков, мій вчитель, після випускних екзаменів привітав мене і запитав, куди далі – на Одесу чи Київ. Я обрав наше музучилище. А тоді на контрабас буквально заганяли з вулиці. Не було бажаючих грати на цьому інструменті. Я був одним з перших, хто свідомо прийшов вчитися на контрабасі.

Викладачі промучилися зі мною чотири роки, бо я був ще тим студентом. В мене були халтури, де я грав на бас-гітарі. А в училищі, в симфонічному оркестрі тягав смичок. Але все-таки я залишився в музиці, хоча мало хто в це вірив. Я оселився в Києві, в мене була велика перерва, коли займався іншими справами – треба було забезпечувати сім’ю.

Якось друг привіз мені контрабас у розібраному вигляді. Такий конструктор «зроби сам». Він побачив, як два мужики несли все це на смітник, і викупив за пляшку. Київські майстри зібрали інструмент, і виникла потреба грати. Почав співпрацювати з молодим колективом, і завдяки цьому трішки себе воскресив в технічному плані. Потім друг запропонував створити джаз-тріо. Я про це давно мріяв, не було з ким створювати. Хоча певний досвід був – ми грали в кафе «Одеса», що недалеко від театру Кропивницького. Туди ходила хороша, інтелігентна кіровоградська публіка. Поки не з’явилися «малинові піджаки». Коли по п’ятдесят разів за вечір замовляють «Таганку», навіть потреба в грошах це не виправдає.

У київського джаз-тріо був насичений графік. Ми грали лише джазові стандарти. В репертуарі було більше 120-ти творів. Наш рекорд – п’ять відділень по 45 хвилин без повторів. Коли в Київ приїхав Дмитро Косинський, дуже відомий музикант, я працював з ним деякий час. Ще з деякими музикантами співпрацював, і раптом ковід. Звісно, пауза. Потім робота відновилася. Почалася повномасштабна, і я знову залишився без роботи.

– Ти повернувся до рідного міста. Через роботу?

– В мене є однокурсниця, яку ви добре знаєте. Це Олена Фурманова. (Очолювала ансамбль «Єлисавет-ретро». – Ред.) Зателефонувала з Німеччини і сказала, що контрабасиста ансамблю Олега Кротова мобілізували, і колективу терміново потрібен музикант. Це було напередодні Різдва, я планував приїхати до сестри у Кропивницький. Приїхав, зателефонував Артему Гасленко, керівнику, той запропонував прийти до них познайомитися. Прийшов, бачу талановитих музикантів, які чекають від мене згоди грати. В них три сольні концерти незабаром! Тоді я не пошкодував, що став контрабасистом. Як часто повторюють мої колеги, гітаристів багато, а контрабасистів мало. Це рідкість.

Я занурився в роботу. У музикантів є таке поняття читка нот з листа. А я цим давно не займався. Що я вигадав. Мені подарували програму, яка була розроблена для корабельних музикантів. Я вручну ввів у планшет гармонійну структуру, або акорди. Це було навіть складніше. Колектив грав твір, я записував на відео, приходив додому, брав ноти і все це синхронізував. І так творів п’ятдесят.

Мене часто запитують, як наважився після Києва переїхати в маленьке місто. Зазвичай відповідаю, що не переїхав, а повернувся в рідне місто. Я повернувся додому, де знаю кожен закуток. У філармонії я виріс. Запах куліс пам’ятаю з дитинства. Як пошуткував мій колега, я на цій сцені не лише виріс, а і постарів.

– Вірно, що контрабас передбачає імпровізацію?

– Є твори, в яких не обов’язково грати так, як написано. Та я й не вмію грати академічно. Мені це не цікаво. Хоча все залежить від жанру. Якщо взяти класику – ти не можеш випасти. В симфонічному оркестрі кілька контрабасистів, випав штрих – все посипалося. В джазі по-іншому. Хоча в оркестровому теж все має бути чітко, хрестоматійно. А в імпровізаційному свобода.

Є поняття джазових стандартів. Для того, щоб будь-який музикант міг поставити цифровку (акорди) і за наявності інструмента, який солірує, віддатися цій свободі. Музиканти «Єлисавет-ретро» зізналися, що ставилися до мене з осторогою, бо не знали, чого від мене очікувати. Я сказав, що й сам цього не знаю. В мене є гармонія, а як її обіграти, залежить від настрою, стану і так далі.

– Тобі комфортно в «Єлисавет-ретро»?

– Дуже. Колектив гарний за складом в музичному плані. Нещодавно додалася духова група, а це вищий рівень. Всі прекрасні музиканти. Мені взагалі комфортно у філармонії. Це робота з тих, коли йдеш туди із задоволенням.

– Гітарист зможе зіграти на контрабасі?

– Скажу більше: не кожен бас-гітарист зіграє. Це абсолютно інша техніка. Єдине, що збігається в гітарі та контрабасі або бас-гітарі, це стрій. Чотири струни без перших двох, найтонших, в гітарі – збіг зі строєм бас-гітари і контрабаса.

Я грав на бас-гітарі, але все-таки контрабасист. Я навіть мислю як контрабасист. Я прекрасно знаю гриф, хоч він безладовий. У мене не ноти, а цифровки. Там написані літери. Є твори, які граю напам’ять, є такі, коли я піддивляюся. В будь-якому випадку отримую задоволення.

– Контрабас – він який?

– Великий. І головний в оркестрі. Мій колега, теж контрабасист, каже: оркестр без баса, як борщ без м’яса.

В принципі, будь-який інструмент в музичному колективі важливий. Але прибери бас, і все розпадеться. Це радіоточка. Я вдячний своїм вчителям за уроки і досвід, який вони мені передали. На все життя запам’ятав три речі, яким мене навчили ще в музичній школі. По-перше, виходити із залу та заходити в нього тільки під час оплесків, після закінчення виконання твору. По-друге, рухатися сценою лише за задником. По-третє, якщо глядач виглядає краще тебе, ти не артист.

– В тебе є учні?

– Ні. Я не вмію вчити. Треба бути педагогом, а я музикант, виконавець. В мене був досвід, консультував одну людину. Вона каже: «Поясніть, як ви граєте». А я не знаю, як. Не швидко.

Я не люблю, коли мені ставлять рамки. Обігрую акорд щоразу по-різному. Друзі, які бувають на концертах, помічають це. І це не завдяки мені, а тому що все по-різному дихає. Ми всі творчі, емоційні люди. Це не правда, що все можна залишити вдома і віддатися музиці сповна. Так, вдома залишу, а з серця не витягну.