Росія атакує Київ. Наслідки жахливі: загоряння, руйнування, жертви. Щодня ми телефонуємо близьким та знайомим киянам і запитуємо, як вони. Кропивницький відчув, що таке масована атака. А у столиці вона безперервна. Як виживають кияни? Ми поспілкувалися з нашою колежанкою Марією Ларченко.
– Маріє, ви колись залишили Київ, а потім повернулися. Чому?
– Це було в лютому 22-го. Батьки наполягли, щоб ми з сестрою виїхали. Натиснули на здоровий глузд і совість. В травні я вже повернулася на свій страх і ризик. Другий виїзд був в кінці січня цього року. Я була потрібна батькам.
Де-факто протягом всієї війни ми тут живемо. Я під час війни вийшла заміж, під час війни народила. Виписка із славетного київського першого полового була під звуки сирени. Ми вийшли з пологового, зустрічають родичі з кульками і квітами, і сирена. Наш син – дитина війни.
Хтось може закинути мені, що я божевільна, наражаю на небезпеку дитину. Але я вважаю, що безпечного місця в Україні немає. Щойно ми поговорили, що, можливо, варто переїхати у Кропивницький, і який шалений обстріл тут стався. А як дістається заходу країни.
– Обстріли навіть рік тому і зараз – велика різниця?
– Велика. Кияни, корінні і приїжджі, між собою жартують, що рік тому ми мали «шахедну прелюдію». Це коли всі новинні пабліки в один день писали, що з якихось точок запущені сотні шахедів, і просили реагувати на повітряні тривоги. Люди розуміли, що буде пекло, заздалегідь з речами, перекусами, дітками, тваринками йшли в укриття, підвали, метро. Зараз все не так. Зараз все неконтрольовано, спонтанно, непередбачувано. Буває, пишуть, що ймовірність обстрілу низька, а він відбувається. Нещодавно почався балістичний обстріл, а вже потім сирена.
– Якщо реагувати на всі повідомлення тривоги, треба жити в укритті.
– Як реагувати на всі повідомлення тривоги – це досить дискусійна, складна тема. Як реагувати бізнесу, комунально-транспортним підприємствам, працівникам метро, водіям автобусів і тролейбусів. Ніби під час небезпеки все це повинно зупинятися, і всі мають йти в укриття. Але бувають дні, коли оголошується по двадцять сирен. І якщо при кожній все це зупиняти і десь ховатися…
– Що для вас укриття?
– Це все. Особливо для родин з маленькими дітками. Якщо раніше, винаймаючи житло, звертали увагу, щоб воно було видове, розташовувалося ближче до центру, то зараз люди цікавляться, яке укриття, яка автономність житла, на що воно здатне під час блекауту. Всі новобудови, в основному, без газу, з електроплитами. Це ускладнює ситуацію. Коли немає світла, немає нічого: опалення, можливості приготувати їжу.
– Як в цьому пеклі обходитися з дитиною?
– Вважаю, що мене зрозуміють батьки маленьких дітей всієї України, а не лише Києва. Наскільки я знаю, система освіти в країні стоїть на колінах, вона напівзнищена. Тому що весь час діти перебувають або в підвалах, які часто не є укриттями, або вдома, бо батьки не повели до школи. Таким чином просідає навчання. Та й перебування дитини вдома не є безпечним. В дитсадках під час тривоги дітей не виводять на прогулянки. Це зрозуміло, і при тому це негативно позначається на здоров’ї дитини, на її розвитку.
Мій син рано почав говорити. Його першим повноцінним реченням було «Там летять ракети, ховаймося в коридорі». Зараз сину три роки. Коли чує сирену, підбігає до мене і каже: «Мамо, ховай мене!»
Починаючи з липня, ми щоночі знаходимося в укритті. Таких людей в Києві дуже багато, хто превентивно ночує в укритті, в метро, в підвалах будинків. Ми якимось чином налагодили побут і в укритті. Спілкуємося, шуткуємо. Сильно рятує почуття гумору. Сміх, надія на краще, певною мірою філософський погляд на життя, якісь ази стоїцизму допомагають пережити це пекло. Але все-таки відчувається вже хронічна втома від всього цього. Жити в постійному стресі складно. І в нас дуже маленький горизонт планування – живемо одним днем. Так не має бути. Здійснюється знищення нації. Якщо не фізично, то морально
– Світло, газ, зв’язок… Як з цим?
– Відімкнення світла відбувається вже майже місяць. Буває, що під час обстрілів світло аварійно зникає. І вода зникала. Зникав інтернет після атак на дата-центри. Люди пристосовуються хто як може. В квартирах маємо великі запаси води. Намагаємося тримати зарядженими всі пристрої, павербанки, станції. Тривожні валізки не розбираються. Таке наше сьогодення.
– Чому кияни не залишають Київ?
– По-перше, дуже любимо Київ, віримо у нього. По-друге, маємо той, можливо, злочинний оптимізм. Весь час сподіваємося на краще, що станеться якесь диво, що все закінчиться так само спонтанно, як і почалося. Щоправда, чекаємо цього неповних п’ять років.
Є ще кілька причин, чому залишаємося. А куди їхати? З яким ресурсом? Їхати до Європи також ризиковано. Заголовки європейських таблоїдів містять тривожні меседжи. Плюс програми підтримки біженців поступово згортаються. Ставлення до них погіршується. Ті, хто виїхали в першу хвилю, влаштувалися, асимілювалися, вивчили мови, здобули потрібні знайомства, працевлаштувалися. А зараз я не бачу доцільним виїзд за кордон з маленькою дитиною.
Певною мірою я фаталістка. Це не значить, що наражаю себе на небезпеку. Знаю історії, коли люди тікали з самого пекла, приїжджали в якесь умовно тихе село, і в той же день в їхній будинок прилітав «шахед», і гинула вся родина. Тобто від себе, від долі не втечеш.
Згадую, як мої баба з дідом, обоє діти війни, коли збиралася родина, першим тостом проголошували: «Аби не було війни». Нам, малим, це було незрозуміло, навіть смішно. Ну яка війна? Вона в книжках і фільмах. Тепер, через стільки років сенс тих слів дійшов до нас сповна. Тепер ми будемо говорити їх нашим дітям і онукам. Така доля нас і нашої країни. Несемо свій хрест з гордо піднятою головою. Ми не раби, ми вільна нація.
В очікуванні листопада