Сьогодні своїми поглядами на театр, зокрема на театр корифеїв, ділиться досвідчений майстер сцени, режисер, випускник Національного університету театру, кіно і телебачення Ігор Ортенберг.
– Пане Ігорю, що вам вдалося за останній час, які маєте досягнення?
– Мабуть, те, що мене назвали Майстром. Якщо ж серйозно, то найважливішим досягненням я б назвав роботу з театром корифеїв, тобто з Кіровоградським академічним обласним музично-драматичним театром імені Марка Лукича Кропивницького.
– Якими були ваші перші враження?
– Мої враження після того, як я познайомився з цим театром, можна визначити одним словом – шок.
Тільки, пам’ятаємо, шок буває різним. Зазвичай неприємним. А для мене це був надзвичайно приємний шок. Я був запрошений у театр, про який до цього тільки читав у книжках.
Тим, хто досі ще не відвідав театр корифеїв у Кропивницькому, дуже раджу це зробити, хоча б задля того, аби побачити, як вас зустрічатимуть.
А робота служб театру! Це робота, яку може навіть не помітити (або не одразу помітити) пересічний відвідувач, але без якої театр існувати не може. Це справжні митці, які живуть творчістю, виставами, що вже ідуть на сцені, або які ще тільки народжуються.
І, звісно ж, актори. Професійні. Небайдужі. Творчі. З якими хочеться працювати. За якими приємно спостерігати на сцені.
Так, будь-який театр – це не «країна рожевих поні». І театр корифеїв – не виключення. Як в будь-якій родині, в ньому є і непорозуміння, і негаразди.
Але ж творчі люди – це люди з «тонкою шкірою». Якась подія або невдало сказане слово, що звичайною людиною сприйматиметься як укол шпильки, творчою людиною відчуватиметься, мов удар сокирою.
Мені шкода тих «діячів» і горе-журналістів, які роздмухують ці негаразди. Заради амбіцій або заради хайпу, або заради ще чогось, не важливо. Дуже шкода. І ще більше шкода людей, які смакують ці негаразди, перемиваючи кістки «героям подій».
На театрі є таке поняття – «намолене місце». Це місце, де світла енергія людей, що були в цьому місці раніше, допомагає щирим творчим прагненням сьогодення.
На мій погляд, театр корифеїв – намолене місце. І коли творча складова (а вона у театру корифеїв надзвичайно сильна) переможе, всі негаразди підуть.
– Що ви ставите за мету, працюючи з кропивничанами?
– Цілком природно, що те, над чим я нині працюю, пов’язано з театром корифеїв.
Талановитими людьми цього театру – попереднім і теперішнім директорами і художніми керівниками Сергієм Корнієнком і Євгеном Лавренчуком – було запроваджено концепцію розвитку театру корифеїв. Назва концепції «Повернення корифеїв».
В моєму розумінні – це новий, сучасний погляд на постаті митців, які стояли у витоків, які створили професійний український театр. Це і сам Марко Лукич, і родина Тобілевичів, і Марія Заньковецька, і Михайло Старицький, і Микола Лисенко, і багато інших.
Прихильники «руського міра» намагаються довести, що за радянських часів створювалися, мовляв, всі умови для розвитку української культури і, зокрема, українського театру.
Насправді це було знищення культури, розпочате ще російською імперією з горезвісних «Емського циркуляру» та «Валуєвського указу». Тільки знищення приховане і від того ще більш підступніше. Український театр, українська драматургія зводились переважно до «шароварно-глечикового» рівня.
Але п’єса того ж Кропивницького «Пошилися в дурні» – це ж п’єса рівня мольєрівських «Витівок Скапена»! А «В неділю рано зілля копала» Ольги Кобилянської за рівнем трагізму і пристрастей дорівнює шекспірівським трагедіям! «Енеїда» Котляревського в київському Театрі імені Франка або ж вистава Андрія Жолдака «Момент» за творами Винниченка в тому ж театрі – це були, скоріше, щасливі виключення з цієї тенденції.
Так, українська культура починала своє Відродження. Але це Відродження було розстріляне…
Не зняти, принижуючи, з п’єдесталу корифеїв, а відродити, повернути їм життєвість – ось мета цього «Повернення». І моя теж.
– Що ви можете сказати про співпрацю з Сергієм Корнієнком?
– На жаль, мені вдалося попрацювати з Сергієм менше, ніж хотілося б. Але те, що я спостерігав, ті режисери, яких Сергій запросив до співпраці, ті вистави, що вже поставлені, або ті, робота над якими ще триває, той напрямок, в якому він працював з акторами на тренажах, не залишає сумніву: ціль реальна і досяжна.
– Над якою виставою ви нині працюєте, якщо не секрет?
– Вистава, над якою зараз ведеться робота, за мотивами п’єси не дуже відомого ірландського драматурга кінця ХІХ – початку ХХ століття, на перший погляд, не має відношення ані до корифеїв, ані до сучасної України. Але це тільки на перший погляд.
Не хотів би розповідати про задум вистави – робота над нею триває. Не хотів би навіть надавати назву п’єси. Вибачте, але творчі люди – здебільшого люди із забобонами. І я, на жаль, не виключення.
Проте, невеличкий спойлер підкину.
Якщо ви запитаєте, при чому тут корифеї і до чого сьогодні в Україні події, які відбувалися більш ніж 100 років тому десь в далекій Ірландії, і до чого тут взагалі Ірландія, я відповім.
А подивіться на Ірландію ХІХ-ХХ століть, на її боротьбу за свою ідентичність, свою незалежність від Британської імперії. Ви знайдете напрочуд багато паралелей…
Ні, це не буде вистава про політику або ж про війну. Взагалі, як на мене, вистави і фільми безпосередньо про війну, що ведеться, і саме під час війни – не зовсім вірний шлях. Грати комедію про це – недоречність на межі зі злочином. Грати про жахи війни на сцені… На жаль, нам сьогодні вистачає цих жахів в житті. З кожним нашим загиблим або пораненим Захисником. З кожною хвилиною смертельного бою, що вже більш ніж 10 років ведуть Ті, Хто нас захищає. З кожною ракетою, з кожним безпілотником, що їх надсилають нам «мишибраття»… Отже, принаймні я особисто поки що не готовий творити про нашу війну.
Хотілося б, щоб це була вистава про людську гідність, кохання і віру в краще. Але водночас і про те, що нам заважає: про наші «пошуки зради» і чвари. Хотілося б, щоб глядач на цій виставі трошки посміявся. І трошки посумував. Але, передусім, ще й замислився.
– Без мрії людина не може жити, розвиватися, рухатись вперед. То про що ви мрієте?
– Мрій у мене багато…
Мрію, щоб мої рідні і друзі були живі-здорові.
Мрію, щоб моя любов до театру корифеїв і театру загалом була взаємною.
Мрію, щоб актори, та й всі, хто працюватиме над виставою, захопилися задумом і вистава народилася.
Мрію, щоб ненависть або дурість не затуляли нам очі, і щоб ми залишалися людьми.
Мрію, щоб всі наші Захисниці і Захисники повернулися до своїх рідних, хоча це дуже важко…
Але головна моя МРІЯ трошки інша. І дуже проста. Це МРІЯ про Перемогу. Розумію – мріяти мало. Треба робити. Вчинки. Намагаюся. Роблю. Вважаю, що поки це тільки краплинка. Намагаюся більше… Але як з крапельок складається великий океан, так з мрій про Перемогу і з маленьких навіть вчинків кожного з нас і складеться наша Перемога.
Отже… Смерть тим клятим ворогам і Слава Україні!
Про призначення / поновлення виплати пенсії особам, які виїхали з тимчасово...