«Мого чоловіка усі поважали й любили»

– Це було в перші дні війни. Я – на роботі. Телефонує чоловік: «Я – у військкоматі. Їдь додому, збирай мені речі. За тобою заїде Артур, відвезе». Я – додому, зібрала чоловікові речі. Заїхав Артур, його друг, відвіз до військкомату. Чоловік вийшов з воріт, хапає у мене сумку і назад. Я остовпіла. І не попрощалися. Потім йому не раз казала про це. Він виправдовувався: «Якби я став з тобою прощатися, ти відмовляла б, плакала б, а я не витримав би», – згадує кропивничанка Інна Тебякіна. Її чоловік, Анатолій Тебякін, загинув 39-річним 29 жовтня 2022-го. Посмертно нагороджений орденом «За мужність» III ступеня.

Інна прийшла в редакцію «УЦ» із синочком. Андрієві – п’ять років, і він дуже непосидючий.

– Енергійний, – визнає й мама. – Недавно були в Карпатах, він так стрибав по тих горах! Усі повадки Толикові. І дуже схожий на Толика в дитинстві. Ось дивіться, – показує в телефоні фото чоловіка, коли тому теж було років із п’ять. Й справді, Андрійко – викапаний тато.

– Познайомилися ми 2016 року в госпіталі. Працюю медсестрою. Толик лікувався в госпіталі як учасник АТО. Виділявся з-поміж хлопців – компанійський, привітний. Тим і запам’ятався. Восени того ж року він знову опинився у госпіталі. Ще більше уваги мені приділяв. Згодом почали зустрічатися. Я дізналася, що родом Толик – з Калинівки (теперішнього Кропивницького району – В.К.). Крім нього, в батьків – ще троє. Найстарша – Наташа. Лариса – наймолодша. Сергій – на рік старший від Толика. Мати їхня померла декілька років тому. Толик – розумний, але здобути вищу освіту не було змоги, бо у великій сім’ї не вистачало грошей. Після дев’ятого класу вивчився на механізатора, працював трактористом. На заробітки в Крим їздив. Довго працював на «Гідросилі», слюсарем. 2014 року його мобілізували в АТО. Ви ж знаєте, де найбільше повісток роздають – у селах, а Толик весь час був зареєстрований у Калинівці. Відвоювавши в АТО, знову влаштувався на «Гідросилі». Перед оцією війною працював у компанії «Технополь-Агро». Розписалися ми 2017 року, коли я завагітніла. Толик так зрадів, дізнавшись про це! А коли народився син, щастю меж не було. Турботливий батько! І вночі підіймався, як у дитини зуби різалися чи животик болів, хоча вранці треба було на роботу йти. На руках Андрюшу носив.

Інна зауважує, що шлюб з Анатолієм – другий у її житті, у першому народився син, Ігор, якому уже за 20. Анатолій теж раніше був одружений, і теж не склалося.

– У Толика в першому шлюбі двоє дітей народилося. Аліна й Поліна. Одружившись зі мною, Толик продовжував піклуватися про них, незважаючи на непорозуміння з їхньою матір’ю. Зустрічав їх після занять в четвертій школі, вів у спортшколу, на танці. Біля спортшколи – магазинчик, Толик купував там дітям пиріжки. Після танців садовив їх на автобус, відправляв до матері.

За словами Інни, у новому шлюбі вони обоє були щасливі. Вона казала на нього «папочка», він на неї – «мамочка». Балував її квітами та солодощами.

– Хоча характер у Толика – складний. Вимогливий чоловік: щоб порядок був, щоб усе на своєму місці лежало. І не терпів брехні, несправедливості. Принципово не платив за проїзд у громадському транспорті, лаявся з водіями маршруток, коли ті всупереч закону вимагали плату в нього, учасника бойових дій.

– А ще в нього було багато друзів, – продовжує Інна. – Охоче зустрічався з калинівськими однокласниками. Дружив з хлопцями, які теж в АТО воювали. Найтісніше – з Артуром Ільченком. Його батько загинув уже на цій війні. Мого чоловіка всі поважали і любили. Допомагав батькові, сестрам. Перед оцією війною ми купили пів будинку в Кропивницькому, бо набридло винаймати квартири. Толик почав ремонт. А раз у місяць вирушав на риболовлю в Малу Виску. Відпочивав там від метушні. І не пив спиртного при цьому. Повертався з рибою.

Інна не приховує: не хотіла, щоб чоловік знову опинився на війні.

– Ми мешкали в Кропивницькому, і я просила його виписатися з Калинівки, бо знаю: в селах мобілізація – масовіша, ніж у містах. Толик і слухати не хотів. 22 лютого 2022 року Толик поїхав на роботу в «Технополь-Агро», але там їх усіх відпустили – війна ж. Тоді він записався у тероборону. Разом з ним – Вік­тор Колінько та інші хлопці, які воювали в АТО. Стояли на блокпостах. Толик їздив на ті патрулювання рейсовим автобусом, а мені тривожно було. Думалося, що участю в теробороні чоловік не обмежиться. Так і сталося. Йому зателефонували з Калинівки: «Тут тобі повістка». Сфотографували, переслали фото. Толик з ним і пішов у військ­комат на Балашівці. Я на роботі була. Він телефонує: «Я – у військкоматі. Їдь додому, збирай мені речі. За тобою заїде Артур, відвезе». Я – додому, швиденько зібрала найнеобхідніше. Заїхав Артур, відвіз мене до військкомату. Чоловік вийшов з воріт, хапає у мене сумку і назад. Я остовпіла. І не попрощалися. Потім не раз згадувала Толику про це. Він виправдовувався: «Якби я став з тобою прощатися, ти відмовляла б, плакала б, а я не витримав би». 11 березня він уже був на позиціях.

Тієї ж весни Толик захворів, пневмонія. Поклали його в госпіталь у Павлограді. Я добилася, щоб перевели в наш госпіталь. 21 добу Толик лікувався у нас. Про оцю війну сказав, що це – набагато страшніше, ніж АТО. Улітку приїхав у відпустку, дали йому десять днів. Мене не попередив, сюрприз зробив. Хотілося провести ці дні з ним, та хто мені відпустку дав би? Продовжувала працювати. З роботи летіла додому. А чоловік і їсти приготує, і купить все, що треба. Малий ці дні в дитсадок не ходив. Толик де тільки його не водив! Електромобіль йому купив, вчив їздити. У малого очі світилися від радості, є й відео. Усіх друзів, родичів чоловік обдзвонив, провідав. Яскраві, насичені дні.

З офіційної інформації про смерть Анатолія Тебякіна: «загинув 29 жовтня в бою неподалік Новомихайлівки Донецької області у складі зенітного артилерійського взводу, зупиняючи росіян». 5 листопада його з почестями поховали в Кропивницькому. Провести воїна в останню дорогу прийшло багато людей, в тому числі тих, з ким він брав участь в АТО. Нові побратими приїхати не змогли – продовжували битися з ворогом. А декого теж убито. Про те, як воював і загинув її чоловік, Інна намагалася дізнатися від військових, які після поранень на Донеччині лікуються в госпіталі у Кропивницькому. Показувала їм Толикове фото: можливо, бачили? Хлопці відповідають, що знайти чоловікових побратимів їй може й не вдатися, бо з тих, хто пішов на війну на початку, дуже багато полягло. Щоправда, через пів року після загибелі чоловіка Інні зателефонував молодий чоловік, який з ним воював і навіть одночасно зазнав поранень.

– Хлопець розказував, що вони опинилися під артобстрілом. Толику поранило ноги. Добу їх не могли забрати свої, і Толик стік кров’ю.

Тепер Інна береже чоловікові речі. Портмоне, в якому носив гроші й документи. Барсетку, з якою ходив на роботу. Телефон, годинник, військову шапку та флягу – це вислали з моргу. Орден «За мужність» III ступеня, яким Анатолія нагороджено посмертно. Інна з Андрійком провідує його на кладовищі. Спілкується з чоловіковими родичами, найтісніше – із сестрою Наталкою, та впізнає в Андрійкові свого брата і розчулюється від цього. Анатолієві друзі допомагають Інні в господарських справах.

– І паркан полагодили, і ганок. А найбільше підтримують Артур Ільченко і Сергій Іванович Тюхтій, з яким Толик на «Гідросилі» працював. Син Сергія Івановича теж загинув на війні. Прожили ми з Толиком лише шість років. Зійшлися не юними, у кожного – свій багаж проблем. Але вдалося жити на одній хвилі. Які то були яскраві роки! Сказати, що не вистачає чоловіка – нічого не сказати. Ходжу на роботу, посміхаюся, не показую виду, але іноді просто не витримую – накриває. Його ніхто не замінить, – під кінець нашої розмови Інна уже не могла стримати сліз.