Рух – це теж мистецтво
Один з найбільш таємничих творів російської класики – повість Миколи Васильовича Гоголя «Записки божевільного» – що це? Просто химерний жарт генія чи найважливіше закодоване послання письменника нащадкам, людям ХХІ століття? Свою відповідь на це питання дають режисер-постановник Запорізького театру музично-пластичних мистецтв «Академія руху» Олександр Бєльський (на жаль, пішов у засвіти у травні цього року), балетмейстерка Наталя Бєльська та художниця-постановниця Олександра Вернєєва.
Мовою пластики, пантоміми і танцю вони показали драматичну колізію про те, як розриває розум «маленької людини» жага володарювати з одного боку і «раболєпіє» – з іншого. Роль Поприщина у виставі зіграв артист Богдан Бутрій. Зіграв виразно, яскраво, проникливо. Деякі дослідники літератури вважають, що реальним прообразом чиновника столичного департаменту Аксентія Івановича Поприщина певним чином можна вважати самого Гоголя. Письменник не випадково дає своєму героєві таке прізвище, адже пошуки свого «поприща», місця в житті чи не найважливіше це для кожного з нас? А ще у цій постановці, як на мене, є скрита метафора. Якщо її розгорнути, ми зрозуміємо і сучасні колізії, зрозуміємо, з якого грунту і на чому зростав путінізм та його «олов’яні солдатики».
«Кропивницький, пристебнути паски!»
За програмою фесту в малому залі театру корифеїв відбувся показ кінофільму нашого земляка, відомого українського письменника, кіносценариста та кінорежисера Олександра Жовни «Сашенька». Фільм викликав певний резонанс, коли брав участь у кінофестивалях в Естонії, Італії, Португалії, Південній Кореї, Україні та Німеччині.
В основі історія, що має реальне підґрунтя: шокуюче вбивство, яке сколихнуло радянське суспільство 1970-х. Вночі у сімейному ліжку хтось розстрілює з мисливської рушниці немолоде подружжя, лишаючи сиротою їх двадцятилітнього сина, прикутого до інвалідного візка. В ході слідства спливає таємнича історія життя, на перший погляд звичайної радянської родини. Проте, лише на перший погляд. Історія, яку показав далі сценарист і режисер Олександр Жовна, стає жахливою і приголомшливою. Як не шкода головного героя, але він перетворюється на монстра.
Фраза, винесена у підзаголовок, прозвучала з його вуст вже після перегляду, під час обговорення. Вона належить якомусь актору, котрий раніше подивився цей фільм. Гадаю, він попереджав кропивничан недаремно. Окрім того, що фільм має позначку 18+, ця картина може розхитати психіку навіть зрілого глядача. В ній періодично чергуються сцени психологічного і фізичного насильства, статевих актів та вбивства. До того ж картина чорно-біла, зроблена в стилі пізнього нуару. Йому відповідає гра акторів – емоційно точна, сконцентрована, вражаюча своєю реалістичністю.
За словами Олександра Жовни, головні ролі виконали маловідомі актори з України та актор з Білорусі. До речі, виконавець головної ролі непрофесійний актор Дмитро Ніжельський на цьогорічному Одеському кінофестивалі отримав спеціальну нагороду.
Як на мене, картина доволі спірна з точки зору естетичних та моральних категорій. Але, на жаль, ніхто з кінокритиків чи мистецтвознавців ще не наважився її глибоко проаналізувати. Єдина, хто намагався спілкуватися з Олександром на цьому полі, була пані Світлана Ушакова. Вона, по-перше, зауважила, що стрічка занадто довга (2 год. 20 хв.), а по-друге, не позбавлена впливів (Хічкок, Ларс фон Трієр, Педро Альмодовар) і навіть прямого цитування (картина Пітера Брейгеля з «Дзеркала» Андрія Тарковського). Зокрема пані Світлана сказала: «Олександр нас не щадить, не щадить взагалі глядача, заради власного задоволення тягне картинку до бєспрєдєла, каже, шкода різати. Так в цьому ж і зміст мистецтва! Роден казав: “Відсічи зайве!”».
Сила роду – посаг майбутнім поколінням
Так звучить основна ідея, яку втілювали актори вистави «ВІНО». Це грантовий проєкт Українського культурного фонду і одна з двох прем’єрних постановок Муніципального Театру Сатири, що увійшли до програми фестивалю. Вона пройшла з аншлагом і за присутністю авторки Наталії Ігнатьєвої, яку (як і усіх акторів) вдячні глядачі обдарували квітами та аплодисментами.
А ось як прокоментували цю подію актори, зайняті у виставі.
Заслужена актриса України Вікторія Майстренко: «Це подія для нас всіх. Цю п’єсу ми розглядали ще на початку війни. Кожен переживає і пережив тоді на початку цю війну по-своєму. У кожного своя історія, своє ставлення до світу. Тоді, коли ми почали її читати, це було настільки боляче, що забивало дух. І ми навіть злякалися. Гадали, не на часі. І ось прийшов цей час. В країні зараз такий складний період. Ми втомились, ми трохи в чомусь розчарувалися. Вигорання, втома…Саме тому ця п’єса дуже важлива. Важлива для того, щоб оця лють, ця ненависть трансформувалися у силу любові, опираючись на силу роду. І для молоді це важливо: любити Україну на прикладі цих героїв. Нехай кожна молода людина усвідомить, наскільки кожен з нас важливий, щоб ми перемогли оте страшне зло, перемогли власне сум’яття, свої сумніви.
Для мене ця роль (Праматері, Берегині Роду) – це символ України. Це кров, і ось ця кров наша нехай в нас говорить. Але через лють і ненависть до ворогів нам час виходити на любов і давати надію. Головне – давати надію і віру в перемогу».
А також драматургиня Наталія Ігнатьєва: «Про силу роду. Для мене це давня тема. Так чи інакше я про це розмірковую. Про те, що за мною, за нами стоять пращури. І що ми робимося сильніші, коли від них беремо їх волелюбність, їх символи, традиції, певні речі. Хтось сто років тому мріяв про Україну, а я її нині маю. От про це для мене пам’ять роду, яку я вклала в образи жінок».
Арсенівка як місце сили
Майже 30 років тому в селі засновано музейно-природний заповідник «Батьківщина Карпенка-Карого». А у вересні 2021 року заповідник внесено до природно-заповідного фонду місцевого значення як парк-пам’ятка садово-паркового мистецтва «Тобілевичі».
Щороку під час чергових «Вересневих самоцвітів» сюди приїздять учасники творчих спільнот – художники, музиканти, актори, письменники. Так було і нинішнього.
Спочатку за участі представників обласної та місцевої влади пройшов мітинг, де згадували громадянський подвиг і творчий внесок в українську культуру Івана Карповича Тобілевича, а також подвижницьку діяльність письменника Віктора Погрібного, який ініціював відновлення статусу села Арсенівка, де народився І. К. Карпенко-Карий, та домігся прокладення асфальтового шляху, встановлення пам’ятних знаків і відкриття цього заповідника.
А потім художники надихалися природою і старовинними будівлями, малюючи обрані ними об’єкти. Поети читали антивоєнну, патріотичну та любовну лірику. Співаки і музиканти прославляли у піснях наш край, нашу історію і красу України. А господарі з Мар’янівської сільської громади Новоукраїнського району пригощали усіх смачною юшкою.
Ювілей на батьківщині