«Якщо будемо ховатися…»

Кропивничанин Микола Зарудній на початку великої війни повернувся з Литви, щоб захищати свою країну. У війську знадобилися його уміння обходитися з технікою. Воював на різних напрямках. Південь, схід. На початку липня нинішнього року його дружині Аліні повідомили: «Миколи вже немає». Поховали 42-річного матроса Миколу Заруднього з почестями, як героя. Але на грошову компенсацію рідним радять не розраховувати. Мовляв, смерть – від хвороби, не пов’язана із захистом Батьківщини. «Чим же він займався, як не захистом країни, чотири з половиною роки?» – обурюється Аліна Зарудня.

З посмертної довідки: Микола Зарудній народився у Кіровограді 16 грудня 1983 року, середню освіту здобув у ЗОШ № 9, у ВПУ № 2 вивчився на автослюсаря, працював за спеціальністю, добросовісний, умілий, відповідальний.

– Прості люди, вони мене добре прийняли, – згадує Аліна чоловікових батьків, Миколу й Тетяну Зарудніх, нині покійних. – Дітей у них троє: старша Оксана і двійнята Коля та Андрій. Я з Миколою познайомилася 2006 року. Мені було дев’ятнадцять, Коля – на два роки старший. Я ще навчалася, а Коля уже був матеріально самостійний – працював на станції техобслуговування автомобілів «Кіровоград-Лада». Його батько теж, до речі, знався на машинах, довго працював на ремонтно-механічному заводі. 2007 року ми одружилися. 2009-го народилася донечка. Назвали Каріною. Для чоловіка сім’я була в пріоритеті. Турботливий, уважний. Щороку їздили своєю машиною до моря. Лугове, Коблеве. І в Криму побували до окупації.

Аліна розповідає, що чоловікові подобалася своя робота. Коли станції «Кіровоград-Лада» не стало, продовжив працювати в автосервісі на тій самій території. Миколу, умілого автослюсаря, знало багато людей. Звісно, Аліна постійно чула чоловікові переговори з клієнтами про ремонти авто. Про те, щоб вивчитися самій на водія, й думки не мала: чоловік і привезе, й відвезе. Опанувала водійську справу уже під час великої війни.

Коли росіяни посунули на нашу країну повномасштабним наступом, Микола був у Литві. Працював в автосервісі. За словами Аліни, там прислухалися до нього, цінували. Привітний, усміхнений, він завжди знаходив порозуміння з оточенням, ще й висококласний спеціаліст у своїй сфері.

– У перші дні великої війни Коля сказав мені телефоном, що збирається додому. Я йому: «Навіщо?» – «Воюватиму». – «Коля, сиди там, ти ж і в армії не служив». – «Якщо будемо ховатися, залишимося рабами». Ці слова його мені в пам’яті закарбувалися. Коля ж раніше політикою не займався, до громадських активістів не належав. У Литві його не хотіли відпускати. Обіцяли житло для сім’ї – пропонували нам з Каріною перебратися. Коля й слухати не хотів про те, щоб залишатися за кордоном. Шостого березня приїхав додому на «Пежо», яке йому в Литві дали на потреби ЗСУ. Приїхав – і в військкомат. Чотирнадцятого березня мобілізували. Зарахували в частину у Миколаєві. Поїхав туди на тому самому «Пежо». А мене з Каріною відправив у Литву. Ми там недовго пробули, повернулися додому.

Служити Миколі довелося в різних частинах, зокрема й водієм. Близько року, з кінця 2022-го, перебував у Херсоні, вже визволеному. Та загарбники не відступили далеко. Водій-електрик Зарудній брав участь у відновленні зв’язку, пошкодженого терористичною армією. Тягав кабелі, лагодив генератори. Далі перевели в морські піхотинці. Підрозділ розташовувався на Дніпропетровщині, звідти – бойові виходи на Донеччину. Якось два роки тому зателефонував дружині, щоб готувалася до навчання в автошколі. Та спробувала відмовитися: «Чи зможу?». Чоловік наполіг: «Пізно відмовлятися, вже записана». Аліна освоїла водійське ремесло, тепер не уявляє себе без машини.

Кілька разів Миколу відпускали зі служби. Поки не розбили «Пежо», приїздив додому на ньому. Аліна радувала чоловіка улюбленими стравами – борщем, холодцем, голубцями, рибою під шубою.

– Чи змінився Коля на війні? Його ставлення до нас не змінилося. І зовні не постарів. Але втомився, фізично і морально. Але не чула від чоловіка, що йому страшно. Уже після чоловікової смерті дізналася від його брата Андрія, що відчував Коля під вибухами. Він братові більше розповідав про війну. Я до чоловіка теж їздила. Востаннє в Одесі зустрілися. Погуляли містом, на пляжі побували. Щасливі дні. Хто ж знав, що так станеться.

Востаннє ми поговорили телефоном у п’ятницю, третього липня цього року. Коля тоді в Павлограді був, готувався до бойового виходу на Донеччину. Пообіцяв: «У суботу подзвоню». Не зателефонував. Набираю – не відповідає. У неділю стривожилася: «Може, захворів?» У понеділок пішла на роботу, де залишила блокнот з номерами телефонів. Телефоную командирові: «Я – жінка Миколи Заруднього…» А той: «Миколи вже немає…» Потім сказали: відірвався тромб. Хвороба серця, про яку не знали. Чоловік не скаржився на серце. Перед службою ВЛК визнала його здоровим. Правда, кашляв останніх пів року. Звертався до медика в частині, той послухав легені, сказав, що чисті, виписав таблетку.

14 липня Миколу Заруднього провели в останню дорогу. Поховали у Кропивницькому на Далекосхідному, у тій його частині, де героїв теперішньої війни хоронять. Приїздили військові з 88-го батальйону морської піхоти. Аліні й дочці вручили берет морського піхотинця і прапор.

– Щосуботи провідуємо могилу, – каже Аліна. – Беремо каву для себе й для нього. Раніше Коля готував нам каву, щоранку. Через два місяці після похорону наважилася розібрати його рюкзак. Прати нічого не стала.

Житлово-комунальних пільг рідні Миколи Заруднього ще не мають – військова частина затримує з документами. На грошову компенсацію від держави їм радять не розраховувати. Мовляв, помер від хвороби, смерть – не пов’язана із захистом Батьківщини.

– А чим же він займався, як не захистом країни, чотири з половиною роки? – обурюється Аліна Зарудня.